І. Анкета.

ІІ. Вступ.

ІІІ. Сучасний стан села.

1. Географічне положення.

2. Особливості рельєфу.

3. Основні риси геологічної будови. Корисні копалини.

4. Населення.

5. Особливості господарювання.

IV. Село у вихорі суспільно-політичних історичних подій.

1. Під владою Австро-Угорської імперії

2. Село у роки Першої світової війни.

3. Соколів під владою Польщі.

4. „Визволителі” у Соколів.

5. Німецька окупація.

V. Видатні постаті нашого села.

VI. Духовно-патріотична спадщина Соколова.

1. Просвітництво у Соколові.

2. Історія шкільництва у Соколові.

3. Медичне забезпечення села.

4.Наші святині.

VII. Традиції, обряди, пісенна спадщина.

1. Пісенна спадщина Соколова.

2. Весільний обряд нашого села.

VIII. Висновки

ІХ. Додатки.

Х. Список використаної літератури та архівних документів.

Повна назва: село Соколів.

Місце знаходження, адміністративне підпорядкування:

Тернопільська область

Бучацький район.

Село Соколів розташоване на півдні Бучацького району,

на відстані 16 км від районного центру Бучач.

Історико-етнографічний регіон - Галичина.

Тип населеного пункту - існуючий.

Наш край - Бучаччина - був заселений дуже давно. Для виявлення часу появи перших людських племен на території сьогоднішньої Бучаччини та дослідження розвитку духовної і матеріальної культури праісторичного населення проводилися організовані археологічні дослідження у кінці 19-на початку 20 століття (до другої світової війни).

Матеріали розкопок зберігалися у музеях Львова, Тернополя, Варшави, Кракова, Відня, у приватних збірках.

Сліди давніх поселень були виявлені у сусідніх із Соколовом селах: Скоморохах, Сокільці, Дулібах, Возилові, Сновидові, Коропці, Губині, Стінці. Початки заселення Бучаччини сягають глибокої сивої давнини, приблизно 40-25 тисяч років тому. Пам’ятки старовини цієї доби виявив археолог Юрій Полянський у 1935-1936 роках.

У 1922 році вчені - археологи Л. Козловський і К. Стояновський у Бучачі виявили сліди трипільського населення. На території Бучаччини були розкопані населення бронзової (1800-800 р. до н. е.) та залізної доби (800-0 р. до н. е.). Знайдені сліди ранньо-слов’янських племен (1-800 р. н. е.) та поселень нашої доби (800-1340 р. н. е.).

Зважаючи на те, що сліди наших праісторичних предків були виявлені у всіх сусідніх із Соколовом селах, можна припустити, що територія сучасного села і його околиць теж могла бути заселеною у якийсь із цих історичних періодів.

Першою датованою історичною згадкою про наше село (яку ми змогли виявити) був той факт, що у 1469 році Соколів (територія і населення) був власністю роду Бучацьких, а в 1578 році разом з п’ятьма іншими селами належав уже до роду Потоцьких гербу Пілява.

Літом 1629 року татари рушили на Україну і, грабуючи її, пройшли Бучаччину. Не завжди могли оборонитися перед навалою ворогів замки - Бучацький, Яз ловецький, Потоцький - не кажучи вже про невеликі села, такі як Соколів.

У 1672 році турки захопили Поділля і ввійшли до Галичини. Під Бучачем довгий час стояв табором султан Магомет ІV. У 1672 році турки без зусиль зайняли замок у Золотому Потоці.

Село Соколів лежить на шляху між Бучачем і Потоком, тому часто страждало від набігів чужинців.

Десь на початку XVII ст. недалеко від поселення відбувся бій між татарами та загоном козаків. Битва завершилась перемогою над нападниками, а те поле, де полягли завойовники, і до сьогодні носить назву „Татарське”.

На цьому місці й досі можна знайти гончарні вироби, знаряддя праці, кістки людей і тварин.

Після страшного побоїща та грабунку уціліли кілька господарств, та люди що залишилися живими, не захотіли відбудовувати зруйноване село. Вони подалися на південь, вздовж невеликої річечки, яку називали Потік, і почали оселятися у лісі, за 7 кілометрів від зруйнованих домівок.

Село Соколів помалу відроджувався на новому місці. Першою забудовою була Мостов’якова, а від неї пішла назва вулиці. Там був поставлений Пам’ятний Хрест, який простояв до 1950 року.

У 1725 році на Мостов’яковій вулиці нараховувалося 16 дворів. Населення зростало і виникла потреба у духовній споруді. У 1773 році у селі побудована церква. Вона була дерев’яною. Зводили церкву місцеві селяни з дубових брусів без жодного цвяха. Дерево брали з сусіднього лісу.

Щодо назви села, то існує дві цілком прийнятні версії. Згідно з однією, плем’я , яке заснувало поселення називало себе „соколами”.

За другою версією - тут жили люди, які вирощували соколів для князівських полювань у навколишніх лісах. А ліси тут були густі, дрімучі , багаті на дичину та тягнулися аж до самих Карпат.

Так розпочалася історія заснування цього незвичайного, чарівного куточка Бучаччини під славною назвою - Соколів.

Соколів розташований на півдні Бучацького району і на півдні Тернопільської області. На півночі межує з селом Сороки, на північному сході із селом Русилів, на сході із селом Скоморохи, на півдні із смт. Золотий Потік, на південному заході із селом Стінкою, на заході із селом Порохова, на північному заході із селом Зубець.

Соколів розташований на відстані 16 км. від районного центру, міста Бучача, 18 км. від обласного центру м. Тернополя, 550 км. від Києва.

Місцеві координати - 48° 57^/ пн. ш, 25°42^/ сх. д.

Станом на 1 січня 2007 року у селі проживало 1800 чоловік.

Господарських дворів - 461.

Національний склад - українці .

Соколів - село велике, в яком живуть працьовиті та господаровиті люди. Саме завдяки їх мудрості та далекоглядності вдалося зберегти майже все майно колишнього колгоспу „Перемога”, що був одним з кращих у районі.

У Соколові, на відміну від сіл - сусідів, обробляються чорноземні поля. Не розграбовані, хоч і майже порожні, приміщення великого тваринницького комплексу. Діє у селі млин. Та все ж існуючі на території села підприємства не забезпечують потреб у робочих місцях. Тому багато селян заробляють на хліб насущний у країнах ближнього і далекого зарубіжжя.

Є у селі будинок культури, фельдшерсько - акушерський пункт, дитячий садок, дві церкви. Центром освітнього і культурного життя села є загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, збудована у 1980 році.

Найбільше відомостей про село можна почерпнути із давніх документів, які є у Львівському державному історичному архіві: Йосифінській (1787 р) та Францисканській (1820 р) метриках і „Шематизмах” (церковні книги і записи).

У Йосифінській метриці за 31 вересня 1787 року поданий список газдів села.

Можна зробити висновок, що того року в селі було 101 господарство.

У Францисканській (1820 р) метриці список уже 148 газдів.

Із „Шематизмів” можна дізнатися про чисельність та національний склад населення, є відомості про священника, церковне майно, школу.

Найдавніша згадка про Соколів у „Шематизмі” за 1886 рік і остання - за 1938 рік.

Жителька Соколова, вчитель за професією і краєзнавець за покликанням, Григоришин Галина Іванівна вивчала архівні матеріали про село. На основі цих документів можна зробити висновок про національний склад жителів та їх чисельність.

До Першої світової війни у селі налічувалося 263 двори. На той час тут проживало 1345 українців, 196 поляків і 24 євреї.

Повіт, суд, податковий уряд і залізнична станція знаходились у Бучачі, а пошта була у Золотому Потоці. Війтом села до 1914 року був Скрипецький Микола.

Духовним пастирем села з 1898 року по 1915 був о. Яків Заткалик. Селяни дуже любили і цінували його.

На околиці села, у напрямку Золотого Потоку, був великий панський двір - фільварок. Власник його був пан Любінєцкий. На подвір’ї стояли дві стайні, дві стодоли, канцелярія. На річці був млин, а коло нього - великий став. Мав пан і власну цегельню.

Торгівлею у селі займалися євреї. У селян вони скуповували збіжжя, яйця, а продавали махорку, горілку.

На початку 1990 року в австрійську армію було призвано 87 чоловік, жителів Соколова. 32 наших односельчани загинули на полях Першої світової.

Іван Франко називав Австрійську державу „багном, що серце й душу дусить гробом, у якому живцем вмирає свобідний дух”.

Наближалися ще більш тривожні роки. Роки війни.

Жахом огортає, коли читаємо спогади односельців про роки Першої світової війни. Знищене село, спустошені поля, пориті окопами. Замість хат самі зруби, лише над руїнами сумували знищені церкви. Наші села стали Долиною Печалі, де гинув цвіт нації. За царя вмирали українці Східної України, а галичани клали голови за цісаря.

Перший прихід російських імперських військ у наше село відбувся у липні 1915 року. „Москалі”, як називали їх селяни, перебували у селі в продовж року, а після їх відступу Соколів знову перейшов під владу Австро-Угорщини аж до 1918 року.

Наступна хвиля військових дій прокотилася селом у серпні 1920 року, коли у бою зіткнулися Червона Армія більшовиків та Армія УНР.

Ось як пише про ці події історик Лев Шанковський у статті „Бучаччина у роки визвольної війни 1918-1920” (історико-мемуарний збірник „Бучаччина”): „11 серпня на фронт прибули дві дивізії Армія УНР: Волинська в смугу с. Зубрець, Порхова, Стінка, м. Коропець, і Київська в смугу Соколова і Золотого Потока. Цього ж дня вони повели проти наступ на большевиків і відкинули їх поза Стрипу. Найбільший опір ставив ворог у Бучачі і Соколові, але був розбитий”.

Після війни Галичина , а отже і Соколів опинився під владою Польщі: з 1920 року по 1939 рік.

Отже, польський зашморг знову затягувався на шиї українців.

Селяни жили в нестерпних умовах. Поляки жорстоко пригнічували населення: ні землі купити, ні вчитися у вищих школах, ні роботи, ні членства в уряді. А коли хотів хотів чогось більшого досягти, то потрібно було робитися поляком.

Всі ці умови змушували селян шукати кращого життя у чужих державах. Більш десяти газдів виїхали на заробітки в Америку і Австралію.

Звісно, що село ділилося на багатих і бідних. Багатими вважалися ті, хто мав більше 15 моргів поля. Вони обов’язково мали коней. Здебільшого самі працювали, але і наймали бідніших селян.

В основному наші земляки займалися землеробством. Але були і шевці, і ткачі , і кравці.

Шевці: Косовський Євстахій, Шестопалко Михайло, Крисюк Гаврило, Прокопів Антон.

Ткачі: Басюк Михайло, Остафійчук Микола, Мацькевич Микола, Сематчин Степан, Лесюк Петро.

Кравці: Кузик Михайло, Мулик Степан, Кравчук Михайло, Атаманюк Василь.

У 1928 році в селі була заснована кооператива, яка розмістилася в хаті Скрипецької Тетяни. Були крамниці на інших вулицях села: на Байдові, на Куті. У 1939 році громада купила у єврея хату, де розмістилися крамниці і читальня. Дуже частими в той час були в селі пожежі. Тому в селі діяла пожежна служба. Вона складалася з 5 чоловік якими керував Мостов’як Михайло. Для приборкання вогню використовували 500-літрову бочку та ручний насос.

У 1939 році у селі налічувалися 408 дворів де проживало 1680 осіб. Вулиць було 12, загальною протяжністю 16 км. (половина з твердим покриттям).

За порядком слідкували 15 польських стрільців, що мали військову форму та були озброєні.

1939 був останнім роком польського панування у Соколові.

24 вересня 1939 року в село ввійшла Червона армія.

Згадує житель Соколова Іван Федорович Буняк, 1923 р.н.

„Одного вересневого дня, із Скоморох, десь біля обідньої пори, в’їхали в село на конях три військові. Це була розвідка - чи нема в селі польської армії. Через кілька годин вулицями села уже їхали на конях, машинами червоноармійці. Дехто пояснював людям, що прийшли визволителі від польського ярма, що все - і ліси, і поля, і маєтки - належатиме тепер селянам. Жителі радо вітали військових, бо дуже вже в’їлися людям в печінки польські порядки”.

Наступного дня „визволителі” почали встановлювати свою владу. Зібрали людей у панському дворі й обрали головою сільради Дутчака Миколу. Були вибрані десятники, які збирали односельчан і читали лекції, роз’яснюючи радянські закони та Конституцію.

У скорому часі розпочинає радянська влада наступ на політичні, соціально - економічні та культурні досягнення села. Припиняють роботу „Просвіта”, читальня, вже не збираються члени „Лугу”.

28 серпня 1940 року Мулик Микола організував фестини. Але й вони вже були прикрашені червоними прапорами. Хлопці та дівчата виконували різні вправи, співали пісні, були танці.

Щоб придушити культурний розвиток села, нова влада арештувала Миколу Мулика, знайшовши для цього „поважну” причину. Він не узгодив проведення свята з районною владою.

Починаються масові арешти сільських активістів, свідомої молоді, студентства.

Почалися призови в Червону армію в 1940-1941 р. Призвані 24 особи, з них - 12 не повернулися.

1940 рік став для Соколова роком арешту членів ОУН та вивозом їхніх родин до Сибіру. Деякі члени пішли у підпілля (Мулик Ілля, 1917 р. н., загинув; Мулик Текля, 1918 р.н., Степанків Микола, 1920 р.н. залишились живі).

Ми низько схиляємо голови перед знищеним молодим цвітом Соколова, віддаємо шану мужності та честі загиблих героїв. Їх пам’яті вчитель

І. А. Ружицький присвятив оповідання „Студент”. (Додаток № 1).

30 червня 1941 року у село приїхали члени ОУН зі звісткою, що Україна стала незалежною. Люди плакали. Одні з жалю за своїми рідними, тіла яких познаходили у в’язницях , інші - з радості, що рідна земля знову стала вільною. У селі встановлюється новий уряд, формується українська поліція.

На території села бойові дії не велися. Та окупанти почали впроваджувати свої порядки.

З часом люди зрозуміли, що і ці „визволителі” прийшли для того, аби насититися українським багатством. Лише з Соколова забрали до Німеччини 59 осіб, 17 з них не повернулися додому. Особлива сторінка історії - дивізія „Галичина”.

Ще у 1943 році дивізійниками стали Сенів Микола, Марунчак Микола, Панькевич Дмитро. Вони брали участь у битві під Бродами і загинули там. Ті соколівській юнаки, що залишилися живими, опинилися в англійському полоні, в місті Ріміні (Італія). А через два роки роз’їхалися по світу.

Так писав поет багато років тому з вірою в те, що настане час і зійде над Україною зоря волі. Тоді колишні вояки - дивізійними зможуть повернутися з далекої чужини на рідну землю.

Так і сталося. Зашуміли, заколосилися українські поля. Повіяло вітром свободи і незалежності. Сини, як птахи, поверталися на рідну землю. Дехто - лише у пам’яті людській.

Про це - у наступному розділі.

Неспокійні, тривожні післявоєнні роки. Широкою хвилею захопила ідея визвольної боротьби серця української молоді.

Однією з найпомітніших постатей у рядах націоналістів був Микола Сенів. Хто хоч раз його бачив, той вже не міг забути цього палкого юнака. Незламності національної ідеї Микола був вірний до кінця своїх днів.

Про відважного юнака читаємо в оповіданні І.А. Ружицького „Присяга”. (Додаток № 2).

Поклав своє життя на вівтар жертовності Мстислав Малець, член УПА. Він був сином священника, о. Дмитра. У 1946 році молодий патріот України за свої націоналістичні переконання був убитий „стрибками”.

Люди так любили цього хлопця, що після його загибелі склали пісню.

Сьогодні ми віддаєм шану загиблим, тим, хто сміло став на дорогу боротьби. А скільки ж то їх було - схилених літами і в дужій чоловічій силі, в розквітлій жіночій красі і зовсім юних? Чи відав хто з них, що йому підписано вирок?

Чи думав Дмитро Федорончук (псевдо „Гай”), що не вдасться йому потрапити на Захід? У Сокільці потрапив на засідку НКВС. Відбувся бій. Повстанці загинули. Їх привезли до Золотого Потоку. Мертві тіла кілька днів пролежали під мурами НКВС, а потім їх кинули в яр.

А скільки сімей - жінок, стареньких людей, малих дітей - вивезли у Сибір „за пособничество буржуазным националистам”.

Та людську пам'ять не вбити, не виморозити на чужині, не замінити примарним „червоним раєм”.

Пам'ять - це наша духовна сила.

У сім`ї Федорончуків Лукина та Параски росло п’ятеро дітей: троє синів та дві дочки. Найстарший із дітей Василь, 1915 р.н. - після одержання початкової освіти у Соколові, навчався у Львівській гімназії. Через патріотичні переконання, що не подобались польській владі, довелося їхати до Парижа, а потім до Риму, для одержання вищої освіти. Навчаючись у Римі, захищає докторську дисертацію і йому присвоюють звання доктора політичних наук. Простий сільський хлопчина став ученим чоловіком, що вільно володів 13-ма мовами.

У 1940-1942 р. студіював історію і журналістику в Парижі. З 1942 року працював у Римі, де був представником ОУН А.Мельника.

З 1957 по 1975 р. - керівник української програми на англійському державному радіо.

Ще в 1960-1970 р.р. співпрацював з екзильним урядом УНР, був керівником відділу міжнародних справ, організатором і головою одного з відділів в УНДО. Часто публікувався у пресі та виступав по радіо. У 1972-1974 р.р. - Голова Уряду УНР в екзилі.

Все своє свідоме життя працював для майбутнього України. Три рази комуністична влада робила на нього замах, але Бог допомагав йому вижити .

Помер Василь Федорончук 4 листопада 1984 року. Похований у Римі.

6 серпня 1918 року в сімї Миколи та Гафії Панькевичів народився син Василь. На формування його характеру, почуттів, свідомості мала вплив духовна атмосфера патріотичної сімї, в якій він жив.

Після закінчення чотирирічної школи допомагав батькам у домашньому господарстві. В юнацькі роки брав активну участь у творенні духовного життя села. Був членом „Лугу”.

У 1943 році вступає в добровільну Дивізію „Галичина”, яка з наближенням фронту відходить на Захід. Потім - Чехія, Австрія, Італія, табори полонених в Ріміні. Важке життя.

У 1947 році його разом з іншими полоненими перевозять до Великої Британії, а через рік він був звільнений з англійського полону. Тоді ж почалася організація українського життя на чужині. Створюється Союз Українців Великої Британії.

Життя нормалізовується, пан Василь пристосовується до чужинських звичаїв, порядків. Але любов до рідної землі не покидала його. Завжди леліяв думку про зустріч з Україною, з рідним Соколовом, заради чого прожив корисне і незмарноване життя.

З часу першого приїзду в Україну після піввікової заборони і до тепер пан Василь свідомо прикладається до сьогоднішніх справ села, ніби наганяючи прогаяне.

Завдяки пожертві В. Панькевича у 1994 році встановлено Пам`ятний Хрест край села, збудована каплиця на цвинтарі, зведена могила полеглим „За віру Христову і волю народу” (1996рік). У 1998 році у центрі села коштом пана Василя постав пам`ятник Т. Г. Шевченку. Наш земляк прислужився і до видання книжок про історію села “Село Соколів. Минувшина і сьогодення” і „Духовно-патріотична спадщина Соколова”(Автор Г.І.Григоришин).

У травні 2002 року біля школи був відкритий пам`тний знак Лесі Українці. Щедрим жертводавцем на спорудження пам`ятника був В.Панькевич. Роботами зі встановлення пам`ятника займався родич п.Василя, житель нашого села Атаманюк Василь.

Учні та вчителі вдячні своєму земляку за щедрий дарунок, що прикрасив подвір`я школи і залишиться чудовою згадкою про добрі справи славного сина соколівської землі.

Та найбільше допоміг пан Василь землякам у будівництві церкви Сятого Миколая.

Моральною підтримкою та духовними настановами є листи пана Панькевича до односельчан. (Додаток № 3)

Український народ віками боровся за своє існування, будучи на грані винищення татарськими ханами , польською шляхтою, московськими зайдами.

Громадська організація „Просвіта” серед цього безпросвітку була справжнім сонцем для українського суспільства.

У Соколові осередок товариства з’явився 7 червня 1902 року. Про це свідчить запис у „Журналі реєстрації читалень у хронологічному порядку їх заснувань на території Західної України” за № 1098.

Головою осередку обрано Івана Рудяка.

Архівна справа товариства „Просвіта” нашого села охоплює 1912-1936 роки і налічує 39 сторінок.

Із одного з документів довідуємось, що 12 січня 1913 року в Соколові відбулися загальні збори читальні „Просвіти”. На цих зборах був присутній о. Володислав Носковський, парох із Сороків, котрий у двогодинній бесіді представив мету і закликав селян вступати в „Просвіту”. Ці збори відбулися у домі Василя Дутчака. У той день членами „Просвіти” стали 50 осіб.

Під час Першої Світової війни діяльність „Просвіти” у селі призупинилася і була відновлена аж у 1921 році.

Документи за 1928 рік свідчать про жваву діяльність соколівських просвітян. З архівних матеріалів ми дізнаємось, що при читальні працював культурний відділ. Про прагнення до просвітництва тодішніх сільчан свідчить те, що у читальні відбувалось слухання лекцій, звітів, різних викладів.

Зокрема, Іван Чорний подавав лекцію з медицини, а Степан Ковбан - з історії України. Свято „Просвіти” організовував Микола Григоришин. Молодіжним хором керував Степан Ковбан. Бібліотечний фонд читальні на той час складав 46 книжок. Художню та історичну літературу доповнювали часописи „Новий час”, „Свобода”, „Життя і знання”.

Література читальні постійно поповнювалася за рахунок членських внесків, які становили, як для дорослих, так і для молоді, 1 злотий.

Найбільшим попитом серед читачів користувались історичні повісті. У читальні була ще й бібліотека для дітей, у якій нараховувалось 25 книг.

При читальні діяв театральний гурток під керівництвом Степана Ковбана та хор дорослих, яким диригував Іван Волощук. Старанням цих людей і готувалися різні вистави та концерти.

У час коляди люди радо давали офіру на просвітницьку діяльність. Завдяки цьому книжковий фонд збільшився до142 книжок (дані за 1932 рік).

Наші предки розуміли ціну знань і освіти, тому завзято бралися до роботи над собою, товаришами і односельцями. Так, у 1932 році коштом громади одну дитину (а це був згадуваний уже Федорончук Василь) відправили на навчання

у Львівську гімназію, а ще одну дитину - на майстра-столяра.

Читальня організувала і проводила курс для 58 неписьменних (42хлопці і 16 дівчат), який вів Степан Ковбан.

Для молоді діяв самоосвітній гурток, який вів Василь Федорончук. Тема гуртка - вивчення історії України.

У читальні відбувалися читання книг вголос (взимку 4-5 разів на місяць, влітку - 2 рази). Лекторами були Степан Ковбан, Іван Волощук, Василь Федорончук.

Читали вголос “Історію України”, “Холодний Яр”, “Борці в темряві”, “Шляхами на Соловки”.

Незважаючи на тогочасні труднощі “Просвіта” у нашому селі діяла активно. Адже бути членом товариства вважалося честю. Тому членство читальні кількісно зростало і становило у 1932 році 80 осіб.

Колишня учасниця просвітянського хору Олена Панькевич згадує: “Як то було гарно колись, весело. Хоча люди і жили в нестатках, але уміли веселитися. Знаходили час і на церкву, і на роботу, і на відпочинок. Хористи завжди виступали на всіх сільських концертах, на яких були присутні священник, і польські шандарі. Хоч поляки і були затяті, але коли хор співав “Боже, послухай благання” чи “Ще не вмерла Україна”, то і шандарі вставали разом з усіма, знімали шапки, віддавали честь, як належить”.

Запам`яталися жінці пісні, які виконував хор у ті далекі часи.

У 1928 році в селі було засновано товариство “Луг”. Його членами були 40 хлопців та 30 дівчат. До 1933 року старшим “Лугу” був Степан Ковбан, а пізніше - Василь Панькевич, Степан Мулик.

“Луг” - це спортивна організація, що виконувала вправи під супровід музики чи співу. Хлопці і дівчата брали участь у фестинах у Соколові, Золотому Потоці, Стінці, Скоморохах, Ліщанцях.

Молодь з “Лугу” мала своєрідний стрій. Хлопці були у зелених сорочках, чорних штанах, мали кашкети і топірці. Дівчата мали сині спідниці, жовті фартушки, у косах - стрічки. Всі члени “Лугу” мали значки із написом “Луг у Соколові”.

У 1866 році за австрійським законом навчання стало обов`язковим, а школа стала називатися тривіальною або загальною. Учили трьох головних наук - читати, писати і рахувати.

26 вересня 1867 року до Соколова прибув учитель Павло Соколовський і служив у селі сім чи більше років. Народився він 10.10.1843 року в с. Новиці Калуського повіту, був греко-католиком, жонатий, але бездітний. Крім учительської діяльності Соколовський був ще й громадським писарем за винагородою 70 злотих римських.

Шкільний будинок утримувався в доброму стані. Школа мала у володінні землю - 1 га 45 арів 37 м поля.

У “Шематизмі” за 1903 рік зазначено, що в селі є однокласна школа. Дітей шкільного віку - 60. Проводиться релігійне виховання, а навчання релігії проводить парох.

З роками виникла потреба в організації школи з польською мовою навчання. 16 лютого 1920 року відбулося засідання громадської ради Соколова, на якому “визнаючи необхідність забезпечення культурного розвитку національних меншин, просять шкільні влади зорганізувати школу, де б діти могли навчатися рідною мовою, і яка б більшою мірою враховувала польську мову”. Крім того збори вибрали членів шкільної ради і шкільного нагляду.

Згодом у Соколові таки відкрили польську школу.

У 1937 році в селі вже було два вчителі. Прекази старожилів засвідчують, що діти, народжені у 1923-1935 роках мали можливість вчитися вже у чотирикласній школі. Приміщення школи було у дяківці, а також по різних сільських хатах. Пані Шарковська збудувала приміщення школи для польських дітей, де згодом навчалися всі діти. У цьому приміщенні соколівські діти навчалися до 1980 року.

1 вересня 1980 року відчинила двері нова триповерхова середня школа. За радянських часів директорували у старій школі у різні роки Семак Василь Олексійович, Хотинський Олександр Миколайович (біля 30 років), Головецький Василь Іванович (11 років); у новій школі - Голуб Надія Семенівна, Феськів Михайло Дмитрович, Моспан Марія Климентівна.

Сьогодні школа - центр освітнього, патріотичного і культурного життя села. Ми, вчителі та учні, прагнемо робити все, щоб пам`ять про славне героїчне минуле Соколова жила у майбутніх поколіннях.

У минулому професійних медичних працівників у Соколові не було. Але вже у 1903 році село мало дипломовану акушерку. Кваліфіковану допомогу селяни діставали від приватного лікаря п. Зав’янського із Золотого Потока.

Кілька десятків років рятував селян від хвороб народний цілитель Іван Дутчак (1866-1957 р.) Він із багатодітної сім’ї. З малих років зазнав горя і біди. Із-за нестатків батько Івана подався до Америки, та повернувся звідти калікою, так нічого і не заробивши. Хлопчина сам опанував грамоту. Іван мав дар від Бога - лікувати людей. Умів пустити кров, вирвати зуб, лікував травами.

До нього приходили хворі з довколішніх сіл. Іван мав славу доброго лікаря, тому до нього зверталося більше людей, як до Зав’янського.

Пан доктор цього не стерпів і подав на Івана Дутчака до суду. Тому деякий час люди змушували Івана працювати підпільно. І до сьогодні живуть люди, які пам’ятають народного лікаря.

Із жителів села вищу медичну освіту здобули і працюють у медичних закладах України Володимир Кіт, Іван Федорончук, Михайло Волощук, Ярослав Павлюк, Ольга Довбенко. Вони є хорошими. талановитими лікарями і продовжують славу свого мудрого земляка.

Перша Миколаївська церква була збудована у 1773 році, про що свідчив вирізьблений на балці напис: “2 мая 1773”. Очевидно це - дата освячення церкви. Стояла святиня на горбі між старими липами, при бічній дорозі. Це була дерев’яна, простої конструкції, невелика (13,2 × 5,5 м.) церковця. Хори відсутні, настінних розписів нема. Долівка викладена плитами з місцевого сірого і червоного пісковика. Споруда без підмурівка, підвалини покладені на каменях-валунах. Дах двосхилий, покритий гонтом.

На початку 70-х років XX ст. церква знаходилась в дуже поганому стані. Єдиний спосіб урятування архітектурної пам’ятки - це перевезення її на територію Музею народної архітектури і побуту у Львові. Церкву відреставрували і тепер вона прикрашає Шевченківський гай біля Львова.

У нас на місці старої церкви стоїть пам’ятний знак, а згадку про святиню бережуть древні липи - свідки історії Соколова.

У 1843 році у селі з’явилася друга церква - Успіння Пресвятої Діви Марії. Це була мурована, склепінчаста споруда, завдовжки 30 ліктів, завширшки 12 ліктів (так сказано у архівній справі).

У “Відомостях про становище церков і роботу священників Бучацького деканату ” вміщені дані оглядів церкви Успіння за різні роки. З цього документу довідуємось, що церковні канцелярські справи велися добре. У церкві зберігалися метрикальні книги, шкільні передшлюбні протоколи, церковні розпорядження. Візитація (перевірка церковних справ вищим духовенством) засвідчила високий стан моральності парафіян.

У архіві є відомості про священників, котрі доносили до селян Слово Боже.

Найбільше матеріалів вдалося зібрати про діяльність о.Теодора Чорного, о.Михайла Матійціва, о.Дмитра Мальця.

З 1923 року по 1934 рік духовним настоятелем Соколова був отець Теодор Чорний. Він народився 1867 року в Хоросткові. Батько його був двірським пастухом. Пані знала про вокальні здібності малого Теодора і хотіла відправити хлопця на навчання до Італії. Але батько попроосив допомогти вивчити сина на священника.

Отця Теодора пам`ятають як доброго настоятеля церкви, як духовну опору села. Парох був членом “Просвіти”, вів просвітницьку діяльність серед селян. Упокоївся у 1942 році і похований у Соколові на старому цвинтарі.

У 1938 році на парафію прибув о.Михайло Матійців, родом із Станіслава. Після війни більшовицька влада стала наводити свої порядки: о.Михайла хотіли арештувати. Чудом вирвався отець від ворогів. Селяни переодягли його у старий одяг і переправили через Дністер. Та у 1946 році за підпільну діяльність душпастиря ув`язнили на 10 років.

Повернувшись із заслання отець часто навідувався до села, таємно вінчав, хрестив, відправляв Богослужіння.

Після Львівського псевдособору УГКЦ була заборонена. Тому стару дерев`яну церкву закрили, а нову переобладнали на колгоспний склад, де зберігали зерно. Люди домагалися відкриття церкви, і у 1947 році у Миколаївській церкві дозволили відправляти Богослужіння.

У 1954 році дяком у церкві став Іван Волощук. Цей чоловік мав великий вплив на розвиток просвіти та духовності у селі. І до сьогодні старші співаки церковного хору пам`ятають науку колишнього дяка.

Іван Волощук понад усе любив рідну землю, церкву. У 1983 році він описав свій родовід до п`ятого коліна і заповів шанувати його, як дуже цінний родинний документ.

Народився І.Волощук у 1902 році. У школі вчився добре, вільно володів польською мовою, знав німецьку. Пізніше вчився у Бучацькому монастирі оо. Василіян, тут оволодів нотною грамотою та мистецтвом церковного співу. Церковний хор у Соколові організував у 1923 році. І з тієї пори до глибокої старості керував хором, ходив до церкви і весь час співав. Помер у 1992 році. Ще і далі церковні хори села співають пісні. котрих їх навчив покійний дяк. Світла пам’ять цій людині від односельців.

Із встановленням незалежності чисельність греко-католицької громади села зростала, та церкви своєї не мали. Службу Божу греко-католики відправляли то біля криниці Тарнавського, то у тимчасовому приміщенні, яке облаштували як каплицю.

Кілька років тривало будівництво величного храму Святого Миколая і 25 липня 1999 року церкву освятив світлої пам’яті Владика Михаїл Сабрига.

Невелика громада сама невзмозі була звести святиню, тому люди звернулися до земляків-емігрантів. Щедрими жертводавцями були Василь Панькевич, Петро Тимощук, Іван Остафійчук, Степан Буняк, Василь Швед, Андрій Сематчин, Михайло Шмигельський, Ярослав Мулик. Їм велика вдячність від жителів Соколова.

За всіх часів український народ зберігав пісенну творчість попередніх поколінь, активно проявляв себе у створенні нових пісень. Але упорядкувати багатющу пісенну творчість села ще ніхто не наважився. Тому, поки живі знавці давніх пісень, ми зуміли дещо записати з їх уст, подати за основними жанровими групами.

У кожного з нас є улюблені пісні. Але найбільш душевно виконувались весільні. У нашому селі дуже добре зберігся до сьогодні весільний обряд, який ми вважаємо за потрібне описати у цій роботі.

Найдавнішими серед усіх перелічених, мабуть, є календарно-обрядові пісні, зокрема, щедрівки, гаївки. Вони дійшли до нас ще з дохристиянських часів.

Найбільш поширені у нас пісні родинно-побутові. Їх основні теми: щасливе й нещасливе подружнє життя, вірність і зрада, удівство, сирітство, трагічні випадки, перебування на чужині, стосунки між членами родини (батьками і дітьми, братами і сестрами, свекрухою і невісткою, мачухою й нерідними дітьми). Найбільше пісень про кохання щасливе й нещасливе, вірність і зраду, ревнощі, розлуку, тугу за коханою людиною.

Давніх соціально-побутових пісень (козацьких, кріпацьких) збереглося мало. Час створення записаних нами - ХХ століття. Серед них є стрілецькі (початок ХХ ст..), повстанські (період другої світової війни), пісні, створені після війни у період масових арештів, репресій та вивезення ні в чому не винних людей (40-50 роки ХХ століття). Надзвичайно гарні, романтичні, мелодійні весільні пісні, якими супроводжувався весь обряд (від заручин і до від гостини).

Записали ми кілька жартівливих пісень. Оскільки ми жителі Прикарпаття, то у нас співають і коломийки. У нашій місцевості - це коротенькі пісні жартівливого характеру.

Весільні клопоти починалися за тиждень до самого весілля. В понеділок приходила кухарка - жінка, котра перебирала в господині всі весільні клопоти.

А у вівторок починали пекти коровай - білий здобний хліб, з яким молодята йшли до шлюбу.

До короваю кликали молодих жінок, добрих господинь, які щасливі у подружньому житті, добрих на вдачу, шанованих у селі.

На стілець посеред хати клали діжу з опарою. Кухарка кликала батьків молодої для благословення :”Благословіть, мамо й тату, коровай місити”. Батьки по черзі робили у повітрі знак хреста і промовляли: ”Най Бог благословить” та клали на стілець під діжку паперові гроші “на багатство”. Молодиці бралися вимішувати тісто. А коли воно підійшло, прикрашали його трояндами, барвінком, голубками, вирізаними з прісного тіста.

Весь час, від замісу аж доки не витягнуть його з печі, загадували на майбутнє життя молодої пари. Тому до цих пір збереглися такі повір’я:

Того дня, коли печуть коровай, в хаті не можна сваритися, сперечатися.

Тісто від діжі не обшкрябували ножем, щоб не відрізати долю, а лише руками.

Якщо коровай в печі, то ніхто в хаті не сідає, щоб коровай не сів.

Якщо залишилося тісто, то печуть маленькі калачики для молодиць, котрі місили тісто. А ті, приймаючи такий дарунок, казали: ”Дай Боже дочекати і моїм дітям коровай пекти”.

У четвер молодій плели вінок. Зранку сусідських дівчаток відправляли по барвінок. Мати молодої давала їм “шалянову” хустину, дрібні металеві гроші. Дівчата, нарвавши барвінку, кидали на те місце гроші - давали плату. Вдома чистий помитий барвінок клали у велике решето, в якому посередині вже був колач. А ввечері, вже по роботі, господиня кликала молодиць і дівчат вінок плести.

У Соколові з давніх давен і до сьогодні вінок для молодої шиють. На стрічку з білого невживаного полотна молодиця (її спеціально запросила для цього мати )пришивала листочки барвінку. Ця стрічка мала обхопити голову молодої, але приміряти її не можна було. Тому шили дещо із запасом . Дівчата та інші жінки подавали листочки барвінку, співали, жартували.

Цю пісню ми записали від жительки Соколова Григоришин Теклі:

Коли вінок був готовий, молода давала жовту блискучу стрічку-позлітку - і нею обвивали вінок. Клали його на той же колач у решето, залишали на столі до другого дня. Барвінок, що залишився, забирали молодиці, “аби їх діти вінка дочекали”.

Староста запрошує всіх, хто є у хаті до столу. Пили чи не пили, їли чи не їли, а головне - бажали молодій щасливої долі, довгого віку в парі з милим.

Цей віночок ставав для дівчини, а пізніше жінки, священним. Його не викидали, а берегли, як захист сім’ї від зради, від лиха. Колись був звичай плести дівчині вінок на тому самому повісмі, що з маминого вінка. Так мати могла захистити доню від поганого ока, випросити добру долю. Якщо мати залишилася вдовою, то не давала доньці свого вінка.

Наступного дня, рано-раненько всі знову приходять до хати молодої. Сьогодні її прибирають і вона з дружками йде в село просити на весілля.

Посеред світлиці сидить молода, одягнена в святковий одяг: вишита сорочка, темно-зелена або вишнева спідниця, кептар, розшитий бісером і нитками, чоботи (мали бути навіть літом ). Сидить молода на кріслі, на яке мама постелила кожух, а зверху поклала велику подушку в білій, з квітами чи яскравим узором, наволочці. Мама запросила жінку, яка вміє вбирати молоду. Зазвичай, це старша, шанована жінка, яка не одну дівчину прибирала до шлюбу.

Так співають доти, поки всі хатні та близькі родичі розплітають та чешуть косу молодої. Тепер мама бере колач з віночком й благословить доньку, проводячи колачем над нею (в напрямку зі сходу на захід ),легенько торкаючись голови. Так робить три рази. Потім цілує колач і віночок та дає поцілувати доньці. Так само благословить батько.

Мати кладе вінок доньці на голову і цілує її в чоло. Решту роботи залишають “прибиральниці“ (жінці котра прибирає молоду ).

Спочатку на голову, низько над чолом, в’яжуть “застіжку”. Це біла стрічка або полотнина, зшита складками. Зверху на неї кладуть зелений барвінковий вінок, а потім ще один вузький віночок з білих і голубих штучних квітів. Ще в’яжуть по розплетених косах кольорові стрічки, нашиті на білу вузьку стрічку. Стрічки мають бути довшими за розплетені коси, щоб захистити їх, головне багатство дівчини, від лихого ока. Колись стрічки були різнокольорові : коричнева - символ землі, червона - кохання, рожева-молодості, біла - символ чистоти і честі, зелена - символ природи, голубий - неба, жовтий-щастя, багатства. Додавали ще фіолетовий, малиновий, світло-зелений. У наш час стрічки переважно двокольорові - білі і голубі, чи білі і рожеві. Зверху кладуть корону або “чепок”. Вони виплетені із штучних квітів рожевого, білого, червоного, голубого кольору. Корона - це вінок з 2-3 рядів квітів. “ Чепок” - виплетене із штучних квітів щось схоже на шапку. ”Чепок” покриває всю голову молодої. Та все ж ніхто не повинен у цей день бачити волосся молодої, тому всю голову прибирають зеленню і квітами. Кожна дівчина повинна виростити для цього вазони - аспарагус, холодок (чи як ми кажемо - “ паву”). Колись прибирали голову молоденькими ніжними гілочками барвінку.

Ось молода вже прибрана, а дружки лише чекають, поки вона підніметься з крісла. Кожна якнайскоріше хоче сісти на подушку першою, щоб першою заміж вийти. А мати вже схопила кожух, на якому сиділа доня, винесла на подвір’я, потрясла ним і каже:” Якій кожух вовнатий, такий нам зять багатий”.

Молода з дружками кланяється усім, хто був у хаті, і просить на весілля. Розрізують колач, на якім був вінок й пригощають дорослих і дітей. Мама дає доньці маленький калачик (для господарів першої хати, куди зайде молода ), а дружки беруть квіти і виходять з хати . Тато кропить молодих свяченою водою, а мама обсипає житом, яке перемішане з цукром і цукерками.

Молоді йдуть просити на весілля. Починають обов’язково зі сходу і з хати, в якій ще не було покійника.

“Просить молода благословенства” - кажуть дружки.

“Просили вас мама і тато, і я вас прошу, аби с те приходили до мене на весілля” - промовляє молода і цілується із запрошеними (старих людей-в руку, молодих і дітей-в обличчя).

“Най тебе Бог благословить” - відповідають люди.

І так від хати до хати.

А ввечері молода з дружками йдуть до молодого - “на поклін” до його батьків і запросити на весілля.

“Просимо з весіллє на весіллє” два рази кланяючись , кажуть дружки.

А за третім разом - “Просить молода благословенства”.

“Просили вас тато і мама...”- каже молода. А цілуючи руки татові і мамі свого нареченого, промовляє:

“Прошу вас, мамо, за маму,

Прошу вас, тату, за тата,

Прошу вашого сина за чоловіка

Не на день, не на рік, а на вік”.

До молодої виходить молодий з дружбами і веде їх до столу. Сьогодні молодих обов’язково частують медом. На молодих одна ложка і одна тарілка-щоб були у житті як одне ціле. А мед - то щоб спільне життя було як мед солоденьке. Спочатку молодий годує медом молоду, а потім навпаки. Гостяться недовго, бо завтра найважливіший день у їхньому житті - вінчання.

Неділя - день весілля.

Посеред світлиці сидить молода, прибрана як княгиня: вишнева чи біла спідниця, білий з мереживом фартушок, вишита сорочка з тонкого полотна, кептар чорний оксамитовий (а в холодну пору білий кожушок розшитий червоними нитками). На голові молодої - все той же вінок.

Починаючи з 50-х років ХХ століття до шлюбу молода йшла у вінку з білих квітів і з білими стрічками, а ще пізніше-з білою короткою фатою (“вельоном“).

До хати вже увійшли музики. Вони грають перший раз перед образами, бажають молоді щастя, та отримавши плату від газди, виходять грати на подвір’я.

А тут вже і музики в молодого чути на вулиці. Гості молодого стають перед воротами та просяться увійти. Це їм дозволяють за певний викуп. Молода з дружками до молодого. Вони кланяються одні одним і молода запрошує гостей до хати.

Тут знову жарти, сміх, молодий з дружбами “викуповують” білі квіти з довгими стрічками, а молода з дружками чіпляють ті квіти їм до вишиванок.

Староста підводить молодих до батьків і каже: “Стало перед вами двоє дітей. І просять вони Господа Бога і Матінку Божу, і вас, тату, і вас, мамо,

абисте їх благословили на шлюб”.

“Най їх Бог благословить“- кажуть батьки, а діти цілують їм руки.

Всі гості і молоді вирушають до церкви. Попереду - два старости з короваями на вишитих рушниках, далі музики, а потім молоді. За якусь годину, після обряду вінчання-вони стануть чоловіком і дружиною. І як клялися в церкві “ тільки смерть розлучить їх “Ще короткий час молодий гостить у домі молодої і повертається до свого дому, до своїх гостей.

Починається гостювання. Традиційними весільними стравами були: холо- дець, вуджене сало і м’ясо, тушена капуста, голубці з гречкою, товчена картопля з підливою, вареники зі шкварками, борщ, курячий бульйон, а в кінці-солодка рисова молочна каша, притрушена корицею. Староста клав на стіл невелику пляшку горілки і маленький келишок та обходив усіх гостей. Кожен пригублював і передавав келишок далі. Отак пили чи не пили, а в пляшці ще залишалося. Гості по трохи поївши, починали співати. А там - і танці.

Пізно ввечері молода сідала на посаг.

Мама, батько, родичі, сусіди, всі гості дарували молодій гроші чи пода-рунки, які згодяться потім у господарстві молодої сім’ї. Часом дарували ще й щось жартівливе - сито, аби було діточок, як у житі дірочок; ляльку для майбутніх дітей, воду в решеті. Все залежало від фантазії гостей.

А молодиці співали:

А через тиждень, у неділю, - відгостина. Господарі збирають на гостину всю “весільну службу” і дякують їм.

На цьому свято закінчується - у молодят починаються будні, сповнені турботами про господарку, поле, дім.

Та любов, яка поєднала їх , не гасне і гріє їх та тримає разом весь вік.

Допомогли відтворити цей чудовий весільний обряд жительки села Соколова : Атаманюк Павліна (до сьогодні прибирає молодих), Лесюк Надія (знавець весільних пісень ), Григоришин Текля (не один вінок шила молодим ) - досвідчені “прибиральниці” молодих, знавці обрядових пісень.

Завдяки таким жінкам обряди не забудуться, і нитки, які пов’язують нас з минулим не обірвуться.

Незнищенність пам’яті - незнищенність життя. Як добре, що існує ця дивовижна закономірність у людському світі. Знищували вороги, як могли: виселяли, вбивали, катували, та відібрати пам’ять у народу не змогли. І добре, що вона сьогодні озивається нам через давні та нові пам’ятні місця: хрести, пам’ятники, церкви, вустами жителів села. Поволі заходимо, як у воду, в історичне минуле села, бо не має права зів’янути у віках пам’ять людська про мужніх синів і дочок нашого народу.

Щоб створити щось нове, велике, треба звернутися до минулого. У нашому повсякденному житті треба оглянутися позад себе на пройдений шлях. На цім шляху минулого ми побачимо сумні, трагічні, сповнені драматизму, події. Хто не знає минулого, той не може творити майбутнього. Людина повинна знати історію свого роду, краю, села, збирати, де лише можна, матеріали, документи, відомості про події, особистості.

Історія села - в долі кожного його жителя. Тому завданням експедиції “Історія міст і сіл України” стало дослідження історії села від минулого до сьогодення, вивчення життєвого шляху видатних земляків, яскравих особистостей, які жили і діяли на початку ХХ століття, опис культурної спадщини.

Сподіваємось, що ця робота стане нашим вкладом у добру справу дослідження минувшини села Соколів.

...Заповіти залишали нам наші предки.

Ісус Христос заповідав нам любов до Бога й любов до свого ближнього.

Кожна людина наділена постійними Божими ласками. Але що нам потрібно робити, щоб бути гідними такого високого покликання?

Часто чуємо нарікання людей про змарнування їхнього життя, про те, що вони не дійшли до тої мети, яку вважали сповненням своїх мрій.

Необхідно скористатися з деяких всесвітніх міркувань про вагомий внесок здобуття незалежності нашої Батьківщини, історичне ствердження якої виплекане багатьма поколіннями нашого народу своїм великим прагненням до вольності України. Це цілком природний процес, який ще раз стверджує історичну закономірність. Але важливі події в нашому житті ще слідують.

Основні принципи, серед яких людські права, заступлені свобода думки та релігії, та підписання Акту Гельсінської Угоди давало деяку надію на поступовий зріст пошани до свободи людських прав у країнах східного комуністичного блоку, в той час, як Радянський Союз мав зовсім протилежні наміри політичного розподілу в Європі. Вона знаходиться тепер у складному стані кризи і ми щоденно бачимо: скільки миру і справедливості й надалі потребує вироблення індивідуального характеру та правопорядку.

Тяжко згадувати, що вільна Україна колись була лише мрія, але дякувати Богові сьогодні - це дійсність.

Подорожуючи в Україну тепер, в часи її незалежності, мене огортає почуття самозадоволення, почуття гордості, що їду в свою Батьківщину, де провів юні літа. Живучи в діаспорі, не думав, що колись доведеться належати до тих щасливців, що побачать ще вільною українську землю. Разом з багатьма вигнанцями моливсь, щоб післав колись Бог Україні волю і свободу, а сьогодні щиро дякую Всевишньому, що вислухав наших молитов.

Свідомо наголошую на ці моменти, бо ми їх дуже скоро забуваємо. Зразу хочемо бачити Україну такою, як західні держави.

Та не все так легко дається. І тому ми не раз чуємо нарікання українців про те, що за тих радянських часів було краще. Але коли уважно прочитати спогади М.Хрущова чи спогади, які щойно з'явились, П.Шелеста, то зрозуміємо, що гаразди у колишньому Союзі не такі вже і були похвальні.

Підкреслюю це для того, щоб висловити гордість в тому, що в кінці кінців ми перестали бути бездержавними, хоча в Україні нас трактують іноземцями.

Про питання проблем інформативних, державницьких та релігійних мало було зроблено в колишньому Радянському Союзі. То це не так вина наша, як слабість, що домінує у провідних діячів.

Чуємо із розмов, читаємо у пресі про різні докори, нарікання і похвали, а не задумуємось над словами славних мужів, що є такі несприятливі умови в житті, коли треба продати все і купити меч, деколи - таки треба спасти невинно переслідуваних. Цих кілька рядків додаю, щоб заговорила свідома молодь, віруюча інтелігенція України. Нині ж ситуація зовсім відмінна. Світ пішов цивілізаційно вперед, натомість рівень культурності народу не піднісся. Для цього потрібні глибинні дослідження - пояснення виховного процесу молоді.

Так сталось, що перша зустріч з рідним селом відбулось у 1992 р., якраз рівно через півстоліття, як воєнна хуртовина замела мої сліди.

Не хочу тут згадувати про ту трагедію, що принесла для людства колосальні втрати, а зокрема для України. Деякі народи називають ту трагедію перемогою, та думаю, що дослідники історії, політики справедливо оцінять ті події і усунуть недоліки.

Прагну звернути увагу на те, щоб такі трагедії: як голодомор 1932-1933 р., 1947 р., переслідування Христової Церкви в Україні, знищення духовності, насадження мови сусіда не минули безслідно. Бо і в Україні ще мало хто збагнув силу тих втрат.

Цих сімдесят років строгого переслідування мають героїчні і трагічні моменти. Хіба стали наші церкви за цей час більш християнськими? Напевне, ні, бо взаємна ненависть хіба не є доказом цього. Роки комуністичного панування залишили сліди на християнстві, а щоб їх направити - потрібен довший час. А між віруючими різних конфесій в нашому селі прагнув би бачити більше доброї волі, братерства, християнських чеснот, любові.

Наш славний геній Тарас Шевченко у своїх заповітах пригадує нам: “І чужого научайтесь, але свого не цурайтесь”.

Тоді ми станемо гідними громадянами своєї Держави.

Дорогі односельчани!

З нагоди моїх уродин та закінчення 78 року мого трудолюбного життя, хотів би поділитись зі всіма вами своїми думками про минуле, а також про сучасне положення в нашому селі.

Вже кілька років маємо Українську Державу, то сьогодні всім нам варто працювати для її утвердження та закріплення, однак не можна забувати про мільйони жертв найкращих синів і дочок нашого народу, що полягли за волю України.

Час настав, імперія розвалилась. Але позаду багато сплюндрованих сіл, знищено міста, винищено людство голодоморами, Сибіром та іншими утисками переслідувань.

Нам варто про це все пам'ятати і пам'ятати про людей, які не схилили свої голови під тиском різних отих окупантів.

Жаль мені, що ще збереглося в деяких наших односельців те рабське мислення, бо вони і далі мріють про те нечесне минуле.

Біблійна наука стверджує, що Мойсей водив жидівський нарід по пустелі 40 років, щоб цей народ позбувся рабського мислення і був самим собою.

Варто і нам над цим питанням призадуматись і думати про це так, як мислять державницькі народи.

Наше старше покоління має добре пам'ятати, що до третього приходу більшовиків майже у всій Галичині була поширена греко-католицька церква. Правда, що були й інші конфесії, але між ними існувала пошана, християнська любов, як зараз це є у цивілізованому світі.

Перебуваючи в нашому селі, мене дуже огортав жаль та смуток через існуючу ситуацію на відтинку релігійному і часто думав про себе: де є ота братерська любов, де є та пошана до своїх ровесників, з якими провів молоде життя. Трудно було знайти відповідь, але находило на думку те, що це залишки окупації східного сусіда.

Владика Василик колись благословив нашу громаду в побудові церкви для вірних українського греко-католицького віросповідування і я дуже гордий з нашої громади та побудови нової церкви зокрема.

Пригадується мені зустріч і розмова з одним юнаком в нашому селі, і та розмова залишиться мені на довгі-довгі роки.

Цей молодик переживав дуже славну незгоду серед наших соколянів та трудно мені було знайти відповідь: чому це так. Я старався пояснити, що кожна молитва з каменем за пазухою в якій-небудь релігійній конфесії не є благословенна Богом.

Я розповів, як співпрацюють греко-католицька та православна церкви в Англії, відправляють спільні молитви за наших славних героїв.

На кінець хочу, щоб ми просили спільно Бога в молитвах; нехай надішле нам гідну мудрість пошани та любові брат до брата.

Хай Господь благословить добро України і наші плоди на працю українського народу.

1. Григоришин Г.І., Григоришин О.В. Духовно-патріотична спадщина Соколова. Тернопіль „Лілея”, 2003. - 140с.

2. Григоришин Г.І. Село Соколів. Минувшина і сьогодення. - Тернопіль „Лілея”, 1998. - 140с.

3. Історико-мемуарний збірник. Бучач і Бучаччина. - Ню-Йорк, Лондон, Париж, Сидней, Торонто, 1972. - 944 с.

4. Центральний Державний історичний Архів у м. Львові. Архівна справа товариства „Просвіта” села Соколів за 1912-1936 роки.

5. Центральний Державний історичний Архів у м. Львові. Шематизм всего клира греко-католической епархии Станиславской на годи 1886 - 1938.