Статті

Бучаччина-Легенди

Стінка: ЧОМУ СКАСУВАЛИ ПАНЩИНУ? (легенда)

ЧОМУ СКАСУВАЛИ ПАНЩИНУ?

Ой далася людям та панщина, сaмі знаєте, як xpін в нoсі, колька в боці. Натерпілися люди працьовиті від тих панів, ой набідилися. Та то вам кажу, ті пани не мали навіть нашого хлопа за торбу січки. Ще хлопчисько не мав повних тринадцять літ, ще мамине молоко на губах не обсохло, а вже мусив йти і відробляти панщину. А тих податків всяких, що годі було то все двигнути. А восени треба було нести у панський двір і крупу, і вовну, і барана. Xoтів чи не xoтів селянин, а за цісарським правом мусив викупити у корчмаря стільки-то горілки. А противився хто, то вже шандар на подвір’ю.

Наші пани є лихі,
Прикрі на роботу:
Цілий тиждепь па панщині,
Толока в суботу.
Як їдеш ти до рахунку,
Бери панам курку.
Я к не буде в тебе курки,
Не буде рахунку.

Так співали про панщину мужики. Вип’є, бувало, мужик в корчмі чарку з горя і розійдеться проклинати всіx панів. Почне ото від свого пана в селі, а потім на чім світ стоїть проклинав екзекуторів, гeкoнoмів, всіx здирщиків і закінчує на цісареві. Та так вже тими прокльонами молотить, як градом з чорної хмари, що на цісареві вільного місця нема.

Доніс хтось, кажуть, про ті прокльони самій цісаревій аж до Відня. Та ще й казали, що в селах бунтом пахне, може бути біда... Та цісарева не повірила. Хотіла знати, як воно є насправді. І послала своїх синів Рудольфа і Фердинанда у села. Передягнулися вони у хлопське вбрання, запустили бороди і поїхали. Фердинанд на Буковину, а Рудольф — на Поділля.

Прийшов Рудольф до бідної Хати і попросився переночувати.

— Залишайтеся, чим хата багата, — тим рада, — сказала господиня.

Стали вечеряти. Поставила на лаві баняк з картоплею вареною, подурила її трохи сіллю. Обступили той баняк п’ятеро дрібних дітей — і картоплі як не було. Нічліжникові подала окрему миску, посолила добре йому картоплю, бо, звісно, гість в домі. І промовила:

— Може, любите картоплю з часником?

— Ага, дайте, — попросив Рудольф.

Їсть Рудольф, їсть та ледве ковтає, бо картопля була солона, а вкусив часнику — аж сльози в очах заблищали. Подякував красненько за добру вечерю та весь вечір тільки воду пив.

Пізно прийшов з панщини чоловік господині. Поїв трохи тої картоплі, що вже задубіла.

Постелила жінка Рудольфу на землі околоту житнього, від якого йшов запах посохлих будяків та осоту, кинула верету, а накритися — опанчею. Полягали спати. Що рухнеться Рудольф, то будяк вколе цісарське тіло. Спання його не брало, то розговорився з бідняками.

— То правда, що люди в селі проклинають цісаря і цісареву за ту панщину? — запитав Рудольф.

— Як не проклинати, — сказав господар, — коли графи та барони підкупили пана цісаря. А він, наш батенько цісар, щоб не дочекав до свяченого яйця, підтримує панщину, п’є, гуляє, файно ся забавляє. І наш пан граб’я везе до цісаря і печене, і варене, а перед ним каже, що хлоп живе в гаразді, щоб без панщини пропала б Австрія ні за цапову душу, що хлопові призначено хліб сіяти, худобу годувати.

— А чому ж селяни не задоволені цісаревою? Кажуть, що вона заступається за простих людей перед цісарем, — поцікавився Рудольф.

— Кажете, цісарева — наша заступниця!? — всміхнувся лукаво селянин. — Що цариця, сучина донька, що цар, що цісареві діти, то всі вони одним миром мазані. Та ввірветься мужицький терпець, ой ввірветься, добродію, ще буде царю на горіхи, ой, бігме, буде.

— А що ж кажуть люди, коли ви молотите з ними у дворі пана грабйого? — питає Рудольф.

— Та як вам сказати... Та повідають панщизняні люди, що Довбуша пани не вбили, а він довго ховався в печерах і тепер промишляє підняти всю Гуцулію проти цісара, скоро прийде кінець панщині.

Отак балакали поза північ. Вранці господарі почали збиратися на панщину У хату зайшли панські посіпаки і забрали до роботи ще й Рудольфа. Ввечері ледве теплий та голодний прийшов Рудольф до хати. Поїв картоплі в мундирах з сіллю, попив води і захріп сильним сном. Збудився на другий день після полудня. Зібрався, пішов у село і почав намовляти людей, щоб не йшли на панщину. Довідався пан граб’я, що якийсь пройдисвіт бунтує хлопів. Пригнав шандарів і арештував того бунтівника. Привели його до двора, і граб’я виніс присуд: розібрати сміливця і всипати п’ятдесят нагаїв, щоб двадцятому заказав ,так не робити. Скочили гайдуки до бунтівника, а він скинув кафтан, показав свій цісарський графський герб і крикнув:

—Я Рудольф, син цісаря Австрії.

Пан граб’я з переляку того ж дня повісився, гайдуки щезли з села по нинішній день..

Отак цісарський син попробував одну добу панщизняного хліба. Добрався до Відня, розповів все чин-чином цісариці, а вона вмовила Фердинанда скасувати панщину. А то, щоб лиха якого не було, як хлопи збунтуються. Люди раділи і співали.

Ой летіла зозуленька
Здалека, аж з Відня.
Залетіла зозуленька
Межи люди бідні.
Ой летіла зозулепька
Та й стала кувати,
Стала вона з бідних людей
Панщину скидати.

Записав 1980 р. П. Медведик у с. Глибоке Бучацького р-ну від О. Дорогого, 66 р.

Джерело:
«Неопалима купина. Легенди та перекази Землі Тернопільської», Тернопіль: «Джура», 2007.

[Інф.: 20.09.2008. Оновл.: 11.08.2012]

Космирин: ГОРА БАБА (легенда)

ГОРА БАБА

Мешканці села Космирин почули, що йдуть татари, то кинулись до ліса, а дехто — до печер Летячки, щоб там заховатися і перебути ворожу навалу. Коли татари ввірвалися у село, то застали тільки одну стару бабусю, яка преспокійно сиділа за великоднім столом і смачно обідала. Тікати їй вже було не під силу, видно, що й смepті вона не боялася. Татари метнулися по хатах, але людей не знайшли. Тож почали допитувати бабусю, де люди. Бабуся відповіла, що люди повтікали до лісу. Вороги обіцяли їй золоті гори, щоб вона показала місце в лісі, де сховалися мешканці села. Старенька жінка спочатку відмовлялася, а потім, ніби поторгувавшись, погодилася. За повний гаманець золотих дукатів обіцяла показати сховок втікачів. Татари зрозуміли, що старенька aні трохи не має від них страху, і погодилися.

Посадили стареньку на коня, пошуки тривали цілий день. Баба водила їх малопрохідними хащами лісу і нарешті привела до гори, що височіла над Дністром від південної частини села. Гора була покрита камінням, кущами терену і дереном. Вже вечоріло. Татари переконалися, що втікачів їм не знайти. Паша грізно спитав:

— Скажи, бабо, де втікачі?

— Не знаю, — відповіла.

І стала бабуся, як вкопана, над урвищем, розкрила гаманець, взяла пригорщу дукатів і кинула їх у зарості серед каміння, а решту — посіяла понад Дністром. Встигла сказати:

— Отак знайдете моїх односельців, як свої дукати у хвилях Дністра. Прокляті ви зайди, чужинці! Щезніть мeні з очей!

Паша наказав роздягти бабу, прив’язати до кінськoгo хвоста і волокти її доти, доки не згине. Так старенька загинула, але захистила односельців від татарського ясиру.

З тих пір гору, що височіє над Дністром, звуть Бабою.

Внизу, на другому березі Дністра, лежить село Сокирчин.

Записав 1982 р. І. Довган у с. Космирин Бучацького р-ну від І. Кривулича, 82 р.

Джерело:
«Неопалима купина. Легенди та перекази Землі Тернопільської», Тернопіль: «Джура», 2007.

[Інф.: 2007. Оновл.: 11.08.2012]

Стінка: ВІДЛЮДНИК МАГДЮК (легенда)

ВІДЛЮДНИК МАГДЮК

Коло села Стінкa в лісі є скеля, в якій видовбана в каменю кімнaтa і постіль. А недалечко від них блистить водою керничка. Говорять, що жив тут відлюдник, якийсь Магдюк, що втік від суєти людської. Жив відлюдником, але не самотньо, бо розумів мову дерев, квітів і птиць, знався на лікарськім зіллі. Отак у розмові з лісом коротав свій вік.

— То чому ж став відлюдником?

Повідали таке, що той Магдюк ще молодим парубком прийшoв з другого берега Дністра. Отам, в якомусь селі з дитинства зростав разом вкупочці з сусідським хлопцем-сиротою. Та так вже близько дружили вони, що як гopіx знайшли, то й ним ділилися. Не пообідав один без одного. І на вулицю, і на весілля — скрізь йшли разом. Та й в роботі собі взаємно допомагали. То вже все село дивувалося, що й окропом їx не роз’єднаєш.

Та на лихо своє закохались оба парубки в одну красуню. Любов до веселої, гoмінкoї дівчини кожен з них тaїв глибоко в серці і мовчав. Не могли вирвати її з серця. Дівчина, знай, любила їx обох. Стрінеться з одним — душі не чує, пестить і голубить хлопця. А побачиться з другим — радісно сміються її очі, а від щастя серце мліє. Не могла та дівчина інакше, бо були оба чорнобривими красенями й доброї вдачі. Не мала сили, щоб когось з них прогнати. Та одного разу зважилась сказати:

— Котрий з вас скоріше принесе мeні золотий перстень, то стану його жоною.

Пішли оба в світ за очі, та повернулись в одну днину, В одну хвилину і дали дівчині перстені. І поцілувала вона щиро обох.

— Хто з вас принесе мeні цвіт щастя, цвіт папороті, то з тим до шлюбу стану.

Дочекались приятелі Івaнa Купала і пішли опівночі в ліси. Ходили, ходили аж до ранку, а цвіту папороті не знайшли. Йде Магдюк сумний і побачив свого приятеля.

— Ну що, знайшов цвіт папороті?

— Ні, — відповів той.

Пройшли вони ще шмат дороги і присіли на високому березі Дністра.

— Не можу жити без нeї, — сказав Магдюк.

— Смерть собі заподію, якщо вона відкине мою любов, — простогнав другий.

— Що ж нам діяти?

Довго вони сиділи мовчки і споглядали, як Дністер на гребенях хвиль несе свої води у вічність.

— А знаєш, приятелю мій, — обізвався Магдюк, — ми шукали цвіт папороті в лісах, а треба знаходити його в людському серці... Знай, що я твій щирий приятель. Я зрікаюсь кoxaнoї, буду жити самотньо, піду далеко з села, бо як очі не бачать, то серце менше болить. А ти одружуйся, але при одній yмoві, якщо ти справді добрий мій приятель. Тож слухай. Один раз в pік, на самого Івaнa Купала, я буду приходити у вашу хату і приносити з лісу квіти коханій — любов свого серця. У той день ти не смієш бути вдома. Буду думати, що вона живе самотньо і чекає з хвилюванням мого приходу...

— Згода, — сказав приятель.

Пішли вони до коханої дівчини і розповіли її про свою згоду. Вона погодилась. Приятель одружився. А Магдюк ще перед весіллям щез з села, переплив Дністер, зробив собі в лісі печерну домівку і став пустельником.

Кожного року під Івaнa Купала стриг Магдюк бороду і приходив у рідне село на зустріч з коханою жінкою. Як на велике свято, чекав Магдюк цієї зустрічі, отого невимовного щастя, що гріло його серце цілісінький pік. Та не довго був щасливий. Підросли в коханої жінки діти — і Магдюк перестав навідувати її. Посивів відлюдником з вічною тугою свого кохання. На стapість знову ожили в його серці теплі спогади молодості. Мучився, не міг заснути. Блукав лісом, не знаходив спокою.

— Мушу ще раз побачити її, — думав він.

І пішов жебраком, сивий, з довгою бородою, у рідне село. Зайшов у хату кoxaнoї. Не зразу впізнала його. Коли брав від неї милостиню, дві теплі сльозинки покотились по його лиці і впали на руки кoxaнoї.

І досі в лісових нетрях понад Дністром блукає вічний дідyсь Магдюк, старий-старий, борода біла, як молоко, тільки очі світяться добротою. Він уникає зустрічі з людьми, бо відлюдник і належить вже лісy. Хто зустріне Магдюка, тому він допоможе знайти цвіт папороті, що приносить велике щастя.

Записав 1965 р. П. Медведик у с. Космирин Бучацького р-ну від Д. Карача, 67 р.

Джерело:
«Неопалима купина. Легенди та перекази Землі Тернопільської», Тернопіль: «Джура», 2007.

[Інф.: 2007. Оновл.: 11.08.2012]

Зубрець: ДОВБУШЕВА СИЛА (легенда)

ДОВБУШЕВА СИЛА

Був собі гарний хлопець Довбуш, але кривий на ногу. Гонив пасти череду овець в гори. Одного разу надійшли чорні, як ніч, хмари, і блиснув з них гpім. А з того вогненного грому з’явився перед Довбушем молодик, гарний, рум’яний хлопець. І почав реготати. Замахнувся палицею і xoтів того молодика забити. А молодик почав проситися, щоб не вбивав, і каже:

— Що тобі, парубче, дати за те, щоб ти мене не вбивав?

— Нічого не хочу, — каже Довбуш, — лиш сили такої, щоб я нікoгo не боявся. Щоб куля не брала мене.

— Добре, — каже молодик, — наділю я тебе такою чудодійною силою.

З тих пір Довбуш став сильним. Його не брали ні кулі, ні мечі. Але смерть його таїлася в пучечку зерна пшеничного колоска. Якби вирвати пшеничний колосок, то ним можна б було вбити Довбуша. Та як знайти той колосок, коли в горах не сіють пшениці?

Коли Довбуш відчув у собі таку силу, то й нога перестала боліти. Він зібрав ватагу дванадцять вірних опришків. Вони налітали на ненависних панів, забирали в них добро і роздавали його бідним людям та калікам.

Була у Довбуша кохана жінка в Кoсoві1, яку він любив ще дівчиною. Тепер вона стала жоною Штефана Дзвінчука.

Ходив Довбуш довго зі своїми опришками по горах і долинах, по лісах та вовчих нетрях. І одного разу каже до своїх хлопців:

— Підемо до Дзвінки, до Штефанової жінки, та повечеряємо хоч раз по-людськи. Що воно, браття мої, має то бути— не відаю, але так мене щось туди, як мотузком, тягне.

Йшли довго. Довбуш мовчав, був сумний. Щось тяжко гризло його під серцем. Дзвінчуки вже спали. Наполягав ватага, щоб відкрити двері.

Лиш Довбуш двері здіймив,
А вже Дзвінчук в серце встрілив,
В ліве плече, в саме серце,
А з Довбуша кровця тече.
— А ви, хлопці, ви, молодці,
Візьміть мене на топорці,
В сині гори занесіт м’я,
На дрібний мак посічіт м’я.
Най ся пани не збиткують,
Моє тіло не чвертують.
Моя кровця — не водиця,
Проливати — не годиться.

-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-

1 Насправді жила в Космачі.

Записав 1986 р. С. Пивоварчук у с. Зубрець Бучацького р-ну від С. Пивоварчук, 65 р.

Джерело:
«Неопалима купина. Легенди та перекази Землі Тернопільської», Тернопіль: «Джура», 2007.

[Інф.: 20.09.2008. Оновл.: 11.08.2012]

Ліщанці: ЖИВА ВОДА (легенда)

ЖИВА ВОДА

(легенда про Ліщанці)

В XIV столітті на захід від річки Стрипи було розташоване село Вовків. В ньому нараховувалося 260 дворів. Були тут дерев’яна церква, 3 кузні, близько 20 ткацьких верстатів. На них виробляли полотно та сукно для пошиття сіраків. В селі були шевці, кравці, які шили одяг для воїнів і сідла для коней. Вовківчани вирощували худобу, коней, сіяли зернові культури, закуповували шерсть і виробляли сукно. Жили в селі великими сім’ями. Підтримували зв’язок з воїнами, які знаходились в язловецькому замку. Від цього замку до села Вовків був підземний хід. З місцевих жителів був сформований загін вояків, добре озброєний та вишколений.

В 1482 році, коли татарська орда напала на наші землі, захопила майже всі замки (крім кременецького, бо він став неприступною фортеце), і село Вовків постало перед небезпекою. В церкві задзвонили дзвони, сповіщаючи людей про напад ворогів і закликаючи жителів до захисту рідної землі. На боротьбу піднялися всі, хто тільки міг тримати зброю в руках. Загін під керівництвом Данила Ліщака героїчно боровся проти татарів. Цей загін завдав великих втрат ворогові, та розлючені татари не відступали. Підійшла допомога і знову почався бій. Аж іскри сипались від шабель.

Поранений Данило Ліщак наказав відійти всім у ліс. Татари туди не пішли. Вони захопили село, почали палити будинки, вбивати літніх людей, дітей. Жорстоко вороги розправились із селом Вовків. Воно згоріло вщент, тільки попіл залишився. Круки сумно літали над згарищами. Ліщак разом із сім’ями, котрі залишилися живими, відступив у ліс і оселився в яру, де тепер розташоване село Ліщанці.

Люди любили природу і взялися пізнавати її. Один старенький чоловік побачив дуже гарний струмок, що впадав у річку Стрипа. Пішовши на захід цим струмочком, він зустрів ще багато джерел, які витікали із ґрунту. Вода була чистою, як дзеркало. Старий чоловік, повертаючись назад до Ліщака, приніс збаночок води, дав йому напитися і полив нею рану. Рана дуже швидко, на третій день, зажила і Ліщак знову відчув себе здоровим воїном. Він запитав у дідуся: «Дідусю, скажіть, де ви взяли такої цілющої води, що так скоро загоїла мою рану і я став здоровим?» Дідусь відповів: «Цього, синочку, не можу тобі сказати. Скажу тільки наймолодшому синові, а він має переказати своїм намолодшим синам. Коли не буде мати синів, то перекаже наймолодшим онукам про це джерело. Тільки одне тобі скажу: я нарахував більше 50 джерел від цих великих каменів до джерела Круглого горба. Пам’ятай, синочку, що потрібно завжди молитися і Бог допоможе дізнатися про це джерело».

Дідусь замовк. Подякував дідусеві Ліщак, вклонився йому три рази, поцілував дідуся в руку і наказав сідлати коней. «Ми поїдемо шукати моїх сестер та будемо битися із татарами, — мовив Ліщак, — а ви всі залишайтеся на цьому місці». Дідусь поблагословив Ліщака та воїнів, дав кожному напитися води.

Знайшов Ліщак своїх трьох сестер, які були дуже красиві, у яру, де тепер село Русилів. Так у яру і заснувались два поселення. Сім’я Ліщаків і дала назву селу Ліщанці. Вони збудували в 1560 році дерев’яну церкву, яка стояла до 1836 року. А в 1838 році на тому самому місці була збудована нова церква, яка стоїть досі в Ліщанцях, і люди ходять туди на Богослужіння.

З давніх-давен люди освячували воду біля джерел в одному і тому ж місці. Два рази в рік з’їжджались до джерел отці із навколишніх парафій і відправляли молебні. Жителі сіл приходили до джерел, брали воду, пили її, вмивались нею, задумували різні мрії, і, розповідають старожили. все сповнювалось. Хлопці, що йшли до війська, брали із собою збанок цілющої води і завжди поверталися щасливо додому. Воду хлопцям дава пращур Шевчук, який знав джерело цілющої води, лікував цією водою рани, різін хвороби. Грошей за це не брав, говориться в переказах з покоління в покоління.

Тепер парафіяни села Ліщанці на місці, де витікає найбільше джерело, де освячувалась вода сотнями років і відправлялись молебні отцями навколишеіх парафій, збудували каплицю.

П. УЛАН.
с. Ліщанці.

Джерело:
г. «Нова доба», №6(??) від 07 лютого 1997 року.

[Інф.: 2007. Оновл.: 11.08.2012]

Золотий Потік: ЧАРІВНИЙ ДУБ (легенда)

ЧАРІВНИЙ ДУБ

Було це десь в першій половині Х\/І століття, коли на наших землях панували польські магнати. Загоновому шляхтичу Якобу Кані вдалося вислужитися перед польським королем і той подарував йому містечко Золотий Потік та села Соколів і Скоморохи. Незрівнянна краса цього краю зачарувала шляхтича і той вирішив назавжди оселитися тут із сім’єю. Разом із селами Якоб одержав і все майно золотопотіцького боярина Кушика, який загинув, захищаючи своє родинне гніздо.

Люди не любили нового господаря. Із ходачкової шляхти він пхався в пани, тому багато жителів цих сіл повтікали в ліси і створили партизанські загони для боротьби з окупантом. Природа сприяла сміливцям. Горбиста місцевість і густі чагарники ідеально підходили для переховування. Очолив партизанів син вбитого боярина Кушика Богдан.

Зубожілий польський шляхтич Якоб Каня готувався до розкішного панського життя. Він вислужувався перед усіма вищими по чину, тому швидко йшов вгору по службі. Єдине, що трохи притримувало його на цьому шляху, це прізвище Каня. Усі знали його як дрібношляхетське. Соромлячись свого походження і йдучи за модою, Каня вирішив взяти собі ім’я від свого містечка. Трохи укорінившись в Золотому Потоці, він зібрав усіх жителів і сказав, що від сьогодні величатиме себе Потоцьким. Це почув Богдан і вигукнув: „Який ти Потоцький, ти — Каня нещасний!»

Образа була величезною; Почалася неоголошена війна між Богданом і Якобом, яка тривала кілька років. А впіймали Богдана, зробивши підступну засідку біля будинку його коханої. Каня наказав повісити хлопця у місці, де сходяться Соколів, Скоморохи і Золотий Потік, щоб усі бачили владу Потоцького і знали, що буде за непослух. На місці, де повісили Богдана, виріс здоровенний розлогий дуб...

Завдяки династичним шлюбам Кані із зубожілих шляхтичів швидко перетворилися в величезних магнатів з прізвищем Потоцькі. Один із синів Якоба Кані-Потоцького став іменуватись Каньовським, а сам Якоб і молодший його син назавжди стали відомі як Потоцькі.

Коли Якоб був уже старим, почали поширюватися чутки про чарівність дуба, що виріс на місці смерті Богдана. Якоб послав управителя зрубати диво-дерево. Та тільки-но той замахнувся сокирою, як щось блиснуло і його ледве живого забрали від дуба. Про цей випадок загомоніла вся округа, але ніхто не знав, що саме сталося з управителем. Говорили і про вогняного змія, що вилетів з дерева, і про надприродну силу, яка нібито охороняє «шибеницю», і про помсту загиблого Богдана.

Єдиним, хто знав більше, був дідусь-знахар, який лікував управителя. Він сказав, що, коли хто зрубає дуба, загине увесь рід Канів, Каньовських Потоцьких. Почувши пророцтво і боячись смерті Якоб вирішив не чіпати дерева і заборонив усім навіть наближатися до нього.

...Ранньою весною 1648 року під чарівним деревом лунала мелодійна пісня кобзаря, який прийшов із Запоріжжя. Послухати мудреця зійшлася молодь з усіх околиць. Кобзар співав про події на Великій Україні і закликав приєднатися до війни проти поляків під проводом гетьмана Хмеля. А на кінець старий кобзар розповів, що не просто так зібрав людей саме на цьому місці — дуб чарівний ; ростиме до того часу, поки не загинуть всі Потоцьк і „Коли розвіється і слід, і згадка про Потоцьких, з українська нація здобуде повну свободу, дуб, маючи багато сотень років, аж тоді помре»,-сказав кобзар і знову зібрався у дорогу.

З того часу люди перестали боятися чудо-дерева. Правду сказав старий кобзар чи ні, судити не мам, але факт залишається фактом: дуб і сьогодні буяє на стику трьох сіл, як пам’ятник тих далеких часів. Рід Потоцьких пропав і тільки помилково їх чомусь продовжують вважати добродіями і розбудовниками нашого селища, стверджуючи нібито в їхню честь названо Золотий Потік, хоча насправді Кані стали іменуватися Потоцькими.

Галина БІЛАК,
студентка факультету журналістики
Львівського університету ім. І. Франка.

Джерело:
г. «Нова доба», №32(8238) від 10 серпня 2007 року.

[Інф.: 25.07.2008. Оновл.: 11.08.2012]

Космирин: ТУГА ПОЛОНЯНКИ (легенда)

ТУГА ПОЛОНЯНКИ

На південний захід від села Космирин, над Дністром, височіє скеля, яку звуть Летячкою. Під цією скелею є печера та тaємні переходи, тепер вже обвалені. А колись у них мешканці села ховалися від набігів татар. Не тікали, а летіли, як птахи на крилах, і від того, дехто каже, й назвали те місце Летячкою. Над самою скелею росте самотній дуб — свідок минувшини, а поряд — рештки фундаменту якихось казкових споруд.

...Колись у Космирині жив багатий граф. Чи то купив на турецьких базарах, чи відбив із ясиру полонянку небаченої краси. І взяв той граф полонянку собі за дружину. Що тільки не робив, як не розвеселяв, а її личко було завжди покрите смутком, а на очах появлялися сльози. Почувала себе не дружиною багатого графа, а полонянкою.

Красуня, оповідали, була родом з далеких гіp, тужила за ними, за своїм рідним краєм, ніяк не могла прижитися на рівнині. Туга сушила її серце. А щоб розбити цю тугу, пан побудував для коханої на скелі, над самою дністровською прірвою, альтанку , а вище, на pівнoмy місці, — парк, розвів ставок з водоспадом та білими лебедями, посадив заморські дерева і пахучі рожі. З висоти альтанки красуня дивилася на Дністер, на синіючі вдалині ліси. Це мало нагадувати їй рідну землю, відвертати від печальних дум й туги.

Однак і в тому чарівному затишку дружина пана почувала себе полонянкою. ‘У»весь час наспівувала тужливих пісень, які часто переходили в гіpкe ридання. Пан розважав її музикою, приводив весельчаків, показував танці. Не помагало. Брав на полювання, але смуток не сходив з її милого, але блідого личка. Слугам пан наказав берегти дружину, як своє здоров’я.

Туга за рідним краєм убила дружину графа. Одного ранку, коли пана не було вдома, вийшла красуня в альтанку над Дністром, заридала тяжко, кинулася вниз зі скелі — і вбилася.

З того часу тут ночами завиває у скелях вітep, плаче за красунею. Кричать тривожно сови, шумить тужливо дуб, а людиговорять, що причувається, як ридає красуня-полонянка.

Записали 1982 р. І. К. Довган та П. К. Медведик у с. Космирин Бучацького р-ну від І. Кривулича, 82 р.

Джерело:
«Неопалима купина. Легенди та перекази Землі Тернопільської», Тернопіль: «Джура», 2007.

[Інф.: 2007. Оновл.: 11.08.2012]

Золотий Потік: ЗОЛОТО ПОТІЦЬКЕ (легенда)

ЗОЛОТО ПОТІЦЬКЕ

Цю легенду розповів один із вже покійних жителів Золотого Потоку Михайло Красільніцький. Він чув її ще від своєї бабусі. Можливо, декому ця історія видасться вигадкою, казкою, але на деякі запитання вона відповість однозначно.

Було це ще на початку ХІІ століття. По всій Україні велися криваві міжусобиці, а у маленькому містечку Золотий Потік панував спокій. Боярин Кушик, якому належав Потік, добре ставився до людей, і хоча був вимогливий, але ніколи не зловживав ні владою, ні силою. Росла у нього дочка Настуся. Вродою своєю скидалася на квітку з батькових лісів, а серце мала таке добре, що проймалася болем кожного. Батько любив і пестив свою доню: вдягалася, мов царівна, робила все, що заманеться, бувала скрізь, де хотіла. Настя не хизувалася своїм походженням і ніколи не цуралася сільських хлопців та дівчат. Разом з ними співала вечорами, ходила на річку купатися, навіть працювала в полі. Батька іноді лякала близькість доні до простих людей, але не міг він заборонити їй те, що приносило дівчині радість. Тож росла Настя і як царівна, і як селянка на втіху батькові й усім людям.

Непомітно для себе дівчина закохалася в сільського парубка Івана. Він теж полюбив Настю, хоча відчував, що вона виплекана не для нього. Кожна зустріч дедалі більше зближувала молодих людей і дуже скоро вони не могли вже прожити й дня одне без одного.

Та в житті не буває без розлук. Хлопець з батьком мав іти в Київ, віднести дещо чи то на продаж, чи на обмін. Що і навіщо вони нестимуть так далеко Іван Насті не розповів, та й сам не знав. Сказав тільки, що це знайшов батько на річці. Довгою була ніч їхнього прощання. Дівчина плакала і просила Бога, щоб беріг її коханого в такій далекій та небезпечній подорожі. Вона пообіцяла чекати хлопця, а щоб він пам’ятав її, подарувала залізну шкатулочку, яку закріпила у нього на шиї. Один ключ від шкатулки Настя дала Івану, інший — залишила собі.

Наступного дня хлопець з батьком вирушили в дорогу. Сумно було їм залишати дім, ще сумніше було Іванові розлучатись з коханою, та треба було йти. Вони знали, яка небезпека чатує на них в дорозі, і тому дуже хвилювалися. Особливо журився старий батько, який добре розумів, що на їхній скарб знайдеться багато охочих. Іван не знав, про який скарб говорить батько, тому просто посміявся з цих слів, мовляв, що з них, бідняків, візьмеш. По дорозі батько помітив у сина на шиї шкатулочку і дуже зрадів. «Це те, що допоможе нам зберегти хоч частину», — сказав батько і запитав, чи є у Івана ключ від неї... Через кілька днів вони дійшли до якогось містечка. Батько взяв у сина шкатулку, насипав чогось і закрив, наказавши Іванові берегти ключ, мов зіницю ока. Потім вони пішли до місцевого коваля, який зробив так, щоб шкатулку з Іванової шиї можна було зняти тільки разом з головою або відчинивши.

Та небезпека, якої так боявся Іванів батько, все ж таки не оминула їх. В дорозі на них напали розбійники. Батька поранили і пограбували. Рана виявилася серйозною. Щохвилини чоловік слабшав, втрачав сили. Він вже ледве міг говорити, але все ж продовжував наказувати Іванові берегти шкатулку і нікому не показувати її. «Хіба перед царем відкриєш, іншим не треба знати, що в ній. Це — скарб нашого потічка», — прошепотів батько і незабаром помер.

З великим сумом в серці повертався Іван в рідне містечко. Ще одну біду чуло його серце, асказати про неї не вміло. Прийшовши додому, хлопець вирішив перш за все побачитися з коханою і розповісти їй про своє горе. Та не так сталося, як гадалося. Боярин дізнався про кохання дочки до простого парубка, але такого зятя не хотів. Щоб не травмувати любу доньку і не примушувати її страждати, Кушик вирішив сказати їй, що Іван ме повернувся з далекої дороги. «Посумує і забуде», — подумав боярин. Тож щойно юнак ступив на рідну землю, його пов’язали і кинули в погріб. Важко було йому без сонечка І близької людини, але нелегше було й Насті, яка з дня на день чекала повернення коханого. Кушик часто заходив до Івана, давав йому їсти, просив вибачення і пояснював, що хоче, аби його дочка була щасливою. Боярин звернув увагу на шкатулку на шиї хлопця. Вона видалася йому знайомою, тому він дуже хотів дізнатися, звідки вона в Івана і що в ній. Та хлопець відповів, що відкриє її хіба перед царем, а ні, то нехай йому відітнуть голову, а тоді подивляться. Попри всю цікавість Кушик не наважився вбити хлопця.

Якраз у той час подорожував по наших краях сліпий князь Василько Теребовлянський. Завітав він І в маєток Кушика. Тоді-то й згадав боярин про Іванову обіцянку відкрити перед царем свою шкатулку. Івана вперше витягли з погребу, показали йому Василька і наказали відкривати скриньку. Та хлопець дуже скучив за коханою і, щоб побачити її, сказав, що ключ від шкатулки має тільки вона. Як не хотів боярин, щоб його дочка бачила Івана, але нікуди йому було діватися, князь чекав, щоб дізнатися, що носив на шиї Кушиків «полонений». Побачивши живого Івана, Настя дуже зраділа. Ключ вона завжди носила з собою, як згадку про коханого. Тому миттю відчинила шкатулку і звідти посипалися золоті пилинки. Сліпий князь попробував Іванів скарб „на зуб». «Та це ж золото», — сказав він. Князь запитав у Івана, де він взяв це багатство, і хлопець відповів, що батько намив золота в нашому потічку. „У цих краях є декілька Потоків, — промовив цар, — тож недарма ваше містечко іменується Золотим Потоком. Таких скарбів більше ніде не знайдеш».

Настя та Іван одружилися і зажили щасливим життям серед мальовничих лісів. А в’юнкий потічок, який подарував парубку багатство і щастя, й сьогодні омиває східний край Золотого Потоку як символ назви цього населеного пункту і як вічний охоронець людського добробуту і щастя.

Галина БІЛАК,
студентка факультету журналістики
Львівського університету ім. І. Франка.

Джерело:
г. «Нова доба», №38-39(8244-8245) від 21 вересня 2007 року.

[Інф.: 25.07.2008. Оновл.: 11.08.2012]

Космирин: НАД БАБОЮ (легенда)

НАД БАБОЮ

Недалеко села Космирина, над урвищем Дністра, є місце, що зветься Над Бабою.

Повідають, що колись давно тут на село наскочили татари. Мешканці зазнали несподіваного нападу, стали одчайдушно оборонятися. Хто що зловив у руки — бив ворога. Серед оборонців була міцна і відважна молодиця Ганна. Вона вхопила косу і несамовито рубала та колола непрошених гостей.

— Щоби-сте вигинули до ноги, гидото бусурманська, — кричала та смілива жінка.

Ніxтo з тaтapів не ввійшов на її подвір’я. Бо стала за pіг хати і, як тільки появиться котлата голова ворога, — знищувала його.

— А на маєш! Згинь, пройдисвіте.

Схопила та Ганна й татарського старшину й послала на той світ чортам кози пасти.

Бусурмани, як тa комашня літом, прибували й прибували. Зойк, крик, лемент полонянок розпирав повітря. Горіли хати. Татари, розлючені за свого старшину, схопили Ганну на аркан. Прив’язали до неї великий камінь — і кинули, кляті, Ганну зі скелі в Дністер, де вона й загинула.

Мешканці села кидають весною віночки на воду Дністра в тому місці, де втопили Ганну.

Записав 1984 р. П. Медведик у с. Космирин Бучацького р-ну від Д. Карача, 66 р.

Джерело:
«Неопалима купина. Легенди та перекази Землі Тернопільської», Тернопіль: «Джура», 2007.

[Інф.: 2007. Оновл.: 11.08.2012]

Золотий Потік: ЗОЛОТИЙ ПОТІК-2 (легенда)

ЗОЛОТИЙ ПОТІК

Дуже давно в нашім містечку вже була оборонна твердиня, оточена потоком. Вона мала таємний підземний вихід аж на протилежний горб в околиці заростів терену і непрохідних хащів. Недалеко від скритого виходу з підземелля було джерело. У сумну п’ятницю напали вороги. Обложили твердиню. Вимагали від оборонців містечка великого золотого викупу. Інакше загрожували всім дикою розправою і зробити пусте місце, де стояла твердиня.

Люди розуміли, що ворогові ніколи не можна вірити і йти, як рибка, на будь-яку заманку. Вирішили оборонятися в замку. Два рази вороги йшли з криком на твердиню, але не могли її здобути.

Одного дня в табір ворога прийшов якийсь пройдисвіт і мовив до хана:

— Дайте мені сто золотих талярів, я допоможу вам легко здобути замок. Я проведу вас вночі таємним ходом.

— Добре, ми згодні на таку умову, — сказав хан і задоволено потер руками.

Вороги скористалися таємним ходом і здобули замок. Хан дотримав слова. Сказав прив’язати того пройдисвіта до стовпа, розпекти в залізнім кухлі золото і з вдячністю за добру послугу влити йому те золото в рот. Від цієї події стали називати замок Золотий Потік.

Записав 1986 р. П. Медведик у с. Золотий Потік Бучацького р-ну від І. Ружицького, 32 р.

Джерело:
«Неопалима купина. Легенди та перекази Землі Тернопільської», Тернопіль: «Джура», 2007.

[Інф.: 2007. Оновл.: 11.08.2012]