30 січня відомому дитячому письменникові, авторові веселих «Тореадорів з Васюківки» Всеволоду Нестайку виповнилося 77 років. Для нас ця постать цікава ще й тим, шо життя родини Нестайків тісно повязане із Бучаччиною. Із 1906 по 1936 рік у Бучачі проживав дідусь майбутнього казкаря о. Денис Нестайко — декан Бучацький і парох церкви св. Миколая. Серед наших земляків о. Денис мав велику пошану та авторитет. Старожили міста пам'ятають його, згадують добрим словом: «Справжній слуга Божий і громадянин», бо він дбав не тільки про церкву, але й про виховання молоді, допомагав бідним. У родині о. Дениса та його дружини Анни було троє дітей. Софія була заміжньою за о. Євстахієм Барановським, парохом с. Рукомиш у 1921-1944 роках. Юліан та Зіновій закінчили Бучацьку гімназію, з початком Першої світової війни вступили в лави Січових Стрільців, були активістами проголошення та діяльності ЗУНР, воювали у складі Української Галицької Армії. У 1920 р. Юліан помер від тифу. А Зіновій після завершення визвольних змагань поселився у Проскурові (тепер м. Хмельницький). Одружившись, переїхав до Бердичева, де й народився Всеволод. У 1933 р. був заарештований НКВС, в тюрмі і загинув. Всеволод Нестайко згадує, що після арешту батька мама вирішила переїхати до родичів у Київ. А потім була війна... Сьогодні В. Нестайко — найвідомішии сучасний український письменник-казкар, лауреат літературної премії ім. Лесі Українки (за повість-казку «Незвичайні пригоди в лісовій школі»), премії ім. Миколи Трублаїні (за повість-казку «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків»), премії ім. Олександра Копиленка (за казку «Пригоди їжачка Колька Колючки та його вірного друга і однокласника зайчика Косі Вуханя»). У 1979 році рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури його знамениту трилогію «Тореадори з Васюківки» було внесено до особливого Почесного списку, Г. К. Андерсена як один з найвидатніших творів сучасної дитячої літератури. Чарівний світ Нестайкової книжки світить сьогодні так само яскраво, як і п'ятдесят років тому хоча в ньому й відбулися зміни. Отож, щоб дізнатися як саме живе сьогодні українська казка в особі пана Нестайка і чим вона дихає взагалі, ми вирішили звернутися до відомого казкаря і письменника з кількома запитаннями.

— Всеволоде Зіновійовичу, ким ви себе вважаєте — письменником чи казкарем?

— Мушу вам сказати, що і тим, і тим. Починав я як прозаїк. Моя перша книжка була оповіданням про школярів і називалася «Шурка і Шурко». Друга — теж, а ось третя — «В країні Сонячних Зайчиків», яка вийшла 1959 року, була вже казкою. Її відразу ж переклали кількома мовами (російською, білоруською, литовською, латиською, естонською англійською і багатьма іншими). Отож, ще на самому початку вона набула якоїсь популярності. Але, знаєте, вже після того, як я написав трилогію «Тореадори з Васюківки», яку згодом було внесено до Почесного списку Андерсена і також перекладено багатьма мовами (серед яких бенгальська і арабська, якими, слід сказати, видавалося не дуже багато українських письменників. Трошки бачте я розхвастався...), і багато інших прозових, реалістичних та пригодницько-реалістичних повістей, я знов повернувся до сонячних зайчиків і написав повість-казку «Незнайомка з країни Сонячних Зайчиків», яка одержала премію ім. М. Трублаїні. Потім вирішив продовжити цю тему і написав «В країні Місячних Зайчиків», так склалася трилогія, яка вже багато разів видавалася і перевидавалася. Сьогодні вона ввійшла до моєї збірки «Казкові пригоди і таємниці».

— Розкажіть, будь ласка, чому ж таки казкар і чому письменник?

— Ну, чому письменник — я вам вже сказав. Сьогодні я, мабуть, уже виключно казкар: продовжую «Незвичайні пригоди в лісовій школі», що вийшли у 1982 році. Мені самому настільки сподобалися герої цієї казки — зайчик Кося Вухань і їжачок Колько Колючка, що вони й досі переживають у мене різні пригоди і не лише на книжкових сторінках. Річ у тому, що раз на місяць на першому каналі нашого національного радіо я веду передачу «Радіобайка Всеволода Нестайка», яка вже десь півтора року ґрунтується саме на пригодах Косі Вуханя і Колька Колючки. Але, мушу вам сказати, що сьогодні писати казки для мене, з одного боку — легко, а з другого — ні, тому що зараз з'явилося багато того, чого не було в моєму житті і в моєму дитинстві — комп'ютер, комп'ютерні ігри, мобільники тощо. Але від прогресу нікуди не подінешся. І тепер у пригодах зайчика і їжачка я намагаюся використовувати сучасну техніку, тільки там вона трохи інакша. Наприклад, замість комп'ютерів мої герої використовують казк'ютери, замість мобільників — чаріфони.

— Чи не забувають читачі про вас?

— Вони до цього часу пишуть мені листи, звертаються на «Радіобайку Всеволода Нестайка». Причому пишуть не тільки діти, а й їхні батьки і навіть ті бабусі-дідусі, що були колись моїми читачами. Тож контакт у мене є, і цей контакт постійний.

А читачам газети «Нова доба» засилаю свої сердечні вітання з Новим роком та Різдвом Христовим. Бажаю моїй дідівщині розквіту, заможного життя, подальших успіхів у збереженні і розвитку української культури.