Жнибороди — одне із тих сіл, які ще недавно вважали неперспективними. Думали: віднесуть до ряду населених пунктів без майбутнього — і поставлять всі крапки над "і". Але проблеми не зникали, бо й самі села, на щастя, залишилися. Та й як могли вони зникнути, коли люди не відривалися від землі, міцно трималися свого коріння і наперекір усьому народжувалися. До речі, у Жнибородах чи не найбільше багатодітних сімей — двадцять дві. І є потреба в школі, щонайменше у восьмирічній. Однак побудували початкову. І ще можна нанизувати факти із недавнього минулого, що суперечать самій логіці.

Проблеми нагромаджувались, бо їх літами не розв'язували, на них не звертало увагу ні районне, ні місцеве начальство. Та сьогодні ми не можемо і не маємо права мовчати. Бо село хоч і віддалене, а проблеми — близькі. Саме про них і йшла мова на зустрічі жителів села із кореспондентом райгазети. Люди говорили про наболіле, висловлювали пропозиції, запитували, радили.

З НАВЧАННЯМ СПРАВИ КЕПСЬКІ

На столі — два листи. Адресанти — жителі одного і того ж населеного пункту: Жнибороди. "Допоможіть..." — із цього слова починаються обидва. А далі в першому: "...у відкритті восьмирічної школи. Годі вже, щоб наші діти у дощ, заметілі блукали лісовими стежками до Берем'ян. Куди вже тільки не зверталися, але ніщо не змінилося. Вони й далі пішки у сусіднє село добираються, хоч їх у школі більше, ніж берем'янських. Чому так? Ми, батьки, згідні скластися на будівництво восьмирічки".

Цей лист, в якому відчувається біль і крик душі, покликав у дорогу. Спочатку із заступником завідуючого райвно П. С. Машталіром у Берем'яни заїхали. Директор школи М. С. Материнський підтвердив написане: справді, жнибородських дітей навчається більше, ніж місцевих. Ось четвертий клас закінчили 17 із 29, п'ятий — 12 із 20, шостий — 17 із 29. Всього понад 80. Правда, аналогічно не скажеш про успішність — знання у них слабші. Чому? Дзвоник покликав на перший урок, вчитель пояснює матеріал, а за партами юних жнибородівчан — нікого. Найчастіше це трапляється тоді, коли зима кучугурів намете або ожеледь пошле на землю. Діти, хоч із запізненням, але приходять, точніше, батьки приводять. Це добре. А буває й таке, що зовсім на уроки не з'являються. Але це не дивує вчителів. Як не прикро, вони звикли.

Спідометр машини зафіксував від Берем'ян до Жнибород 5 кілометрів. Цією польовою дорогою, яку зараз щебенем засипають, школярі рідко ходили. Частіше через ліс, навпростець. Туди ближче, туди й півкілометра немає.

— Ближче то ближче. Але яка ця стежина: то круто вгору йде, то стрімголов вниз летить, — каже О. О. Василечко. — А обриви які! А якби, не дай Боже, ненароком штовхнуло одне одного. То ж діти. По десять літ багатьом. Малі. Йдуть мої в школу, згадаю ту дорогу — аж серце защемить від страху за них, від болю. А хіба у нас не може бути школи?

Дивно: чому в Жнибородах не звели восьмирічку? Чому в одному і тому ж приміщенні, де початкова, зробили клуб, а не класи? Керувалися отим часто вживаним словом "неперспективне"? А в майбутнє не заглянули. Не відкрили двері восьмирічки колись, то чи варто тепер? Ми підрахували: цьогоріч у ній навчалося б 110 дітей. Більше, як у Дулібах, більше, як у Берем'янах. Ось і цьогоріч першокласниками стануть 17. А скільки немовлят народжувалося останніми роками? У 1987 році їх було 4, у 1988 — 5, а цьогоріч вже дев'ять. Радує, що кількість їх зростає.

— Побудувати восьмирічку у Жнибородах не легко і не скоро це буде, — вважає З. І. Андрух, голова виконкому Дулібівської сільради. — Он ще коли було заплановано будівництво школи в Дулібах. Думали скоро й мрія здійсниться. Та не знати з яких причин її зведення перенесено на наступну п'ятирічку. От якби поставити цю споруду між двома селами, щоб і діти вчились разом.

Це, на думку Зіновія Івановича, найкращий варіант виходу із становища. Можливо й так. Бачу й люди з цим погоджуються. Але поки що... Дітям і далі у Берем'яни ходити пішки? Невже правління господарства "Дружба" (голова М. Р. Бобин) не виділить транспорту для перевезення учнів, батьки яких чесно й сумлінно працюють у колгоспі Тим паче зараз, коли між Берем'янами і Жнибородами прокладається дорога з твердим покриттям. Але, гляньте, як міркує голова сільвиконкому вже сьогодні: раз буде асфальтівка, буде й рейсовий автобус. Отож ним і доїжджатимуть школярі. Всі 80? В один автобус? До того ж чи співпаде розклад руху автобуса із тими годинами, коли починаються і закінчуються уроки? Що скаже правління колгоспу? Слово за ним.

«АЛЛО, АЛЛО...»

У телефонному довіднику ви знайдете номери телефонів абонентів села Жнибороди. Але попробуйте додзвонитись. На протилежному кінці проводу — мовчанка. Чому? Ще минулого року навесні у Дулібах робітники Тернопільського будівельно-монтажного управління зв'язку почали будувати нову АТС. Запрацював зв'язок у Дулібах, а до Жнибород не вистачило кабелю. Так і залишили. Далі повинні доробляти. Так, повинні, але... не появляються вони у цьому віддаленому куточку району. І ось тобі результат: жнибородчани майже на рік залишилися відірваними навіть від сусіднього села. І це тепер, коли мова йде про зв'язок між абонентами різних кінців країни? Як це назвати?

Що ж, мають чого скаржитися жителі. Захворіла дитина. Треба викликати "швидку". А як? Хто дасть відповідь? Договір на телефонізацію цих сіл укладений із Тернопільським БМУ зв'язку №2.

У МІСТО ПО МОЛОКО

"Ви скажіть, чому правління колгоспу не виділить кілька гектарів землв на пасовище? Куди корову гнати? А молока то треба". Задумалась: чи це тільки у Жнибородах. чи лише його жителі кажуть так? Ой, якби ж то. І в деяких інших селах господар, виганяючи з хліва худобу, бідкається: куди ж податися з нею? Були луки — не стало їх. Торік перекинули плугом одну скибу, нинішнього — другу: так і до самого лісу дістались або до річки. Як правило за голову хапаються згодом, через кілька років, коли зменшуються надої молока на корову, коли розораний луг стає розсадником бур'янів. Але керівнику байдуже: побув два-три роки в колгоспі, а потім іншого назначили. А люди ж то залишаються , і залишаються їхні невирішені проблеми.

Отак рік минув, другий, третій, а потім сільський дядько стукне кулаком по столі: "Все, терпець урвався. Здаю корову. Обійдусь без молока". І обходиться. А черга за маслом і ковбасою в місті все довшає і довшає. Уже й той дядько в ній стоїть... Його сусід теж приїхав.

— Працьовиті люди в Жнибородах. По 3-4, а то й більше, голів худоби тримають. Так, за червень від кожної корови в середньому по 143 кілограми молока зараховано, — говорить голова сільвиконкому З. І. Андрух. — Пасовище потрібне. В Дулібах колгоспникам виділене.

А чи міркували над тим, скільки дорогоцінного часу втрачає сільський житель, тримаючи в руках ланцюг, до якого прив'язана корова. А якби пасовище, можна було б по черзі череду пасти. Чому цього не можуть зрозуміти керівники господарств? Чому до цього часу не виділено пасовища у Жнибородах?

ЦЕ НЕ ДРУГОРЯДНЕ

Найжвавішою розмова вийшла в полі з членами буряківничих ланок Є. В. Цибульської, І. І. Паславської, О. І. Демкович та Г. М. Цибульської. Люди просто засипали запитаннями. Чому останнім часом в магазин привозять хліб лише по 34 копійки? Чому не має дешевшого? В хаті десять душ. Скільки буханців треба? Знаю, в Бучачі славляться яблунівські пекарі. А тут постійні покупці випеченого хліба висловлювали невдоволення: якість погана.

Як бути з оплатою за електроенергію? Знайти вільну хвилину в селі важко. Хіба що в неділю. Та в цей день відділення Ощадбанку, що в Берем'янах, на замку. Хіба не можна працівникам Бучацького енергозбуту вибрати день-два в місяць для приїзду до Жнибород, щоб люди могли здати гроші за електроенергію? — висловлювали пропозицію трудівниці.

Питання... Їх багато. Жінки цікавляться, де можна придбати багатодітній сім'ї пральну машину, хто допоможе одинокій престарілій Г. С. Труш. Може жіноча рада? А де її шукати — засміялись. Вони й не знають хто її очолює. То що говорити про діяльність. Голова сільвиконкому нагадав: Ю. Д. Гументик, завідуюча фельдшерсько-акушерським пунктом в с. Дуліби.

Так, невелике село Жнибороди — 164 двори, та як ми говорили, чимало у ньому багатодітних сімей. Зараз у школі канікули. Чим зайнятися їм? — цікавляться батьки. До речі, це тема другого листа. Чому в клубі, бодай в неділю не демонструється фільм для дітей? Чи їм, сільським, тільки гонити пасти корову, гуси, допомагати по домашньому господарству? Думаю, відповіді щодо змістовного відпочинку учнів під час канікул треба чекати від педагогів. Чи не їм організовувати для дітей цікаві екскурсії, туристські походи?

Вимоги людей зростають. Вони чекають від перебудови рішучих змін на краще, особливо в тих сферах, які зачіпають повсякдення турботи. І, звичайно, зменшилося б проблем, якби частіше місцеве керівництво зустрічалося із своїми трударями, прислухалось до їхніх слів, переймалося їхніми турботами, прагнуло допомогти. Бо жити зараз лише плановими показниками на можна. Час не той.