“...Кожна доля єдина-єдина —
Все в житті не повториться знов.
Неповторна кожна людина.
Неповторна кожна любов...”

Епіграфом до цієї розповіді я взяв уривок з вірша відомого українського поета-пісняра Андрія Демиденка, бо й справді — кожна людська доля неповторна і єдина. І саме про одну з таких доль, про долю жительки с. Жнибороди Марії Гіллярівни Калакуки я й хочу розповісти.

Життя героїні моєї розповіді не було легким: воєнне лихоліття, болісне прощання з рідною землею внаслідок переселення, а потім важка і виснажлива праця у колгоспі — все це залишило глибокий слід у пам’яті. До всього — ще й турботи сьогодення. Але Марія Гілляріївна сповнена оптимізмом і веселістю, які черпає у бездонній співучій криниці рідного народу. Вона із раннього дитинства не розлучається із співом. який допомагає їй легше переносити життєві негаразди. Цей дар вона успадкувала від своїх батьків, і жага співу не залишала її навіть у найскладніші періоди життя.

— Я просто не можу уявити свого життя без пісні. Із дитинства залюбки співала у церковному хорі, на вечорницях, весіллях, — натхненно розповідає Марія Гілляріївна. — Пам’ятаю, одного разу в дитинстві захворіла, не могла розмовляти голосно — боліло горло, то дуже боялася втратити голос. Лікувалася як могла, а найперше молитвою просила у Бога одужання.

І Бог вислухав її молитву — Марія Гілляріївна ще й сьогодні співає у церковному хорі: її голос можна легко вирізнити з-поміж інших.

Сорок п’ять років йде життєвим шляхом поруч з дружиною Теодор Калакука. За цей час вони виховали чотирьох дітей, тішаться одинадцятьма внуками, вже ощасливлені й трьома правнуками. І всім їм Марія Гілляріївна прищеплювала любов до пісні. Онуки не цураються бабусиних повчань, вчаться у неї майстерності співу. переймають від неї ті пісні, які вона знає. А знає їх, як сама зізнається, безліч: і релігійні, і обрядові, і народні.

Часто у сімейному колі Марія Гілляріївна розповідає про пережите. З любов’ю згадує село свого дитинства — Посаду Риботицьку, батьківську хату на пагорбі в центрі села, де народилася і виросла. Згадує як дівчата водили веснянки, гаївки, ще там, “удома”, і вже тут, у Жнибородах, на новому місці поселення. Болить у неї серце за сьогоднішню молодь, яка поступово забуває звичаї пращурів, нехтує давніми традиціями.

Із сумом згадує час переселення:

— Наша сім’я вже була готова вирушити в дорогу: зібрано найнеобхідніше, складено на віз, батько впрягає коня. Мама тим часом доварювала куліш, щоб останній раз, на дорогу, пообідати на рідному обійсті. Але раптово з’явився поляк-військовий і наказав хутко забиратися геть, перекинувши при цьому горщик з гарячим кулішем.

Так і не пообідавши на дорогу, сім’я приєдналася до когорти українців. котрі із болем у серці покижали рідні оселі.

А потім... Всього було на життєвому шляху. Але завжди Марію Гілляріївну підтримувало захоплення співом, який єднав близьких серцю людей...

Хвилинну мовчанку, що запанувала в оселі, порушують онуки, які навперебій підказують бабусі, про що вона забула розповісти. Особливо просять згадати про веселі випадки в її житті. відчувається, що вони люблять слухати бабусині спогади, пам’ятають їх.

Впевнений: Марії Гілляріївні є ще про що розповідати своїм дітям і онукам, а вони будуть уважно слухати її. І ще не раз, зібравшись у родинному колі, заспівають тих пісень, які їм передає у спадок їхня мама і бабуся.

А я хочу завершити цю коротку розповідь про життя Марії Гілляріївни її ж словами:

— Я переконана, що тільки віра у Бога і любов до Бога та ближнього можуть порятувати нас у будь-яких життєвих негараздах і дати нам, українцям, ту очікувану єдність, якої нам так не вистачає

І справді. Коли кожна родина в Україні буде така ж дружна, співуча і щаслива, то і вся українська родина стане такою ж. І тоді кожному окремо стане набагато легше крокувати життєвими дорогами.

З Новим роком і Різдвом Христовим! Шануймося!