Гуманітарна допомога
Не дивина уже для нас.
Але потрібна засторога:
Там речі — не найвищий клас.

І дід Павло зі Жнибородів
В “гуманітарці” теж купив
Такий костюм, що нині в моді:
Фасон у нього, індпошив.

Радіє дід і баба рада —
Такий костюм за копійки!
Аж глянь — на лацкані помада,
На рукаві — самі дірки.

Хотів на свято одягнути
Костюма цього дід Павло,
Себе на мить хоча б відчути
Паном на цілеє село.

Та марно все. Почав з костюма
Онучі дерти дід Павло
І про таке навіть не думав,
Щоб йому ще раз “повезло”.

Коли обмацував кишені —
Кількасот доларів знайшов.
Тримав їх довго він у жмені,
Допоки піт з чола зійшов.

Знов радий дід і баба рада,
Від щастя випили по сто...
(Та тут найкраща є порада:
Завчасно не радій ніхто).

Обоє мріями сповнились:
Купити що за гроші ці?
Треба до хати цукру, мила,
Борошна треба на млинці...

Тож на світанку, рано-вранці,
Зібрався в Бучач дід, у банк,
Щоб долари на гривні наші
Там обміняти. “Який шанс!

Які ж ми будемо щасливі,
Як гарно далі будем жить...”
Долари ж ті були фальшиві.
Діда Павла схопили вмить.

Давав пояснень він багато,
Приїхав з міста ледь живим.
Хотів зробити собі свято,
Та клопіт має поміж тим.

Як повернувся вже додому,
До баби каже: “Ти мовчи!
І не кажи — чуєш! — нікому,
Як цей костюм мене провчив”.

Баба стерпіти ж не зуміла —
Біду повідала кумі.
А та новину розповіла
Усім кумасям у селі.

Пішла між люди та пригода,
Хто кепкував з діда, хто ні.
Та ця подія в Жнибородах
Донині бачиться мені.

Той перший крок найважчим був
Для сотень Ваших учнів.
Його ніхто з них не забув.
І перший свій підручник.

Відкрили ви його усім,
Хто прагнув знань і вміння.
Тож вдячність нашу Ви прийміть
За щирість і терпіння.

Прийміть подяку за той труд,
З яким Ви нас навчали.
Важка дорога ця, мабуть,
Та Ви її обрали.

Вели Ви нас в країну знань
Дорогами науки,
І пам'ятає кожний з нас
Ті щедрі Ваші руки.

Були Ви нам усім, немов
Ласкава добра мати.
Тож хочем нині ту любов
Сторицею віддати.

І Вас, Учителько, завжди
Ми будем пам'ятати.
Дзвоник, що кликав нас сюди,
Запрошував за парти.

Про все на світі сказано поетом:
Про віру, про надію, про любов,
Про почуття стрімкого дивозлету
І про падіння, що морозить кров.

Про все поетом сказано, та мною
Не сказано нічого й ні про що,
А з серця слово проситься на волю,
Мій час його сказати надійшов.

Знов ніч прозора, в ній немає дна,
Лиш тільки зорі мерехтять грайливо.
І поміж них є зіронька одна:
Дивлюсь на неї — радісно й щасливо.

Вона ж лише для мене мерехтить,
Вона ж лише мені у ніч моргає.
І знов мені так хочеться втекти
У той куточок, що назвав я “раєм”.

Судилось народу пройти не одне гартування
У вихорі всіх непростих історичних подій,
Але крізь руїну, зневіру та розчарування
Народ український зумів не згубити надій.

А нині, що бачу? Народе, ти знов на колінах,
Звестися не можеш під ношею денних проблем.
Нам воля століттями в серці пекла і боліла,
А нині, коли вона є, за багатством женем.

І сняться, і манять усіх закордонні дороги,
І мріють усі скуштувати ману золоту.
Готові за долари мити до блиску пороги,
Дівчата — губити і гідність свою, і цноту.

А тут, в Україні, роботи є край непочатий:
З колін піднімати потрібно і місто, й село.
Повірити треба у долю і “ґвалт” не кричати,
Що нам з Україною вільною не повезло.

Бо так говорити лиш можуть оті лицеміри,
Що нас обкрадають, щоб їм тільки легше жилось.
У них вже немає людської любові та віри,
А серце — мов камінь, ще й крові з людей напилось.

Тож, браття мої, я звертаюсь до вас із благанням:
Згуртуймося разом і разом здолаймо цей шлях.
Залишмо всі помисли злі, недовіру й вагання,
Бо прагне любові і злагоди наша земля.

Хочу сповістити про подію,
Що в минулу сталася неділю.
Було тоді галасу багато,
Як горіла у Федори хата.

Все село тоді перелякалось,
Три години хтозна-де ховалось,
Тільки ми утрьох були присутні
Там, де час творився незабутній...

Я, Панько і Сидір Феськи Пчілки
Захотіли випити горілки.
В нас тоді з'явились зайві гроші,
А в Федори — самогон хороший.

Посідали ми в її садочку,
Вийняли з кишені огірочки.
Нам Федора самогон принесла,
Ми за нього заплатили чесно.

У цей час і сталася подія,
Котру вітер селами розвіяв.
Поки не було Федори в хаті —
Заклинило щось у апараті.

Ми не мали часу й закусити,
Бо у хаті щось почало вити.
Через мить із димаря рвонуло
Зі скаженим скреготом і гулом.

Що це було?
Чи це НЛО?
Шипіло,
Свистіло,
По небу пливло.

З мить воно над димарем висіло,
Покривалось димом і горіло.
Пошипіло, посвистіло трохи
І упало у садок Явдохи.

А Явдоха вибігла із хати:
“Людоньки, рятуйтесь! НЛОнавти!”
— Натворила галасу і крику,
Спричинила паніку велику.

Що це було,
Що ціле село
Втікало,
Ховалось.
Де тільки могло?

Ми, не з'ївши навіть огірочків,
Всі принишкли і сиділи мовчки.
Не сказав ніхто із нас ні слова —
Зайвою була в той час розмова.

Й доки ми отак утрьох сиділи,
У Федори хата догоріла.
Почорнів садок весь у Явдохи,
Ми ж не постраждали анітрохи.

Потім дружно встали і водиці
Випили з глибокої криниці.
І пішли від хати і до хати
Всіх людей від страху визволяти.

Сміху було,
Коли все село
Дізналось,
Що сталось,
Що справді було.

Ось така була у нас подія,
Витівка незвична того “змія”,
Що зеленим всякому здається,
Якщо того “змія” він нап'ється.

Найбільший скарб наш на землі —
Це українська мова
І нею навіть журавлі
Ведуть свою розмову.

Співає жайвір в небесах,
Трава в росі шепоче...
У мові рідній вся краса,
Яку лиш бачать очі.

Послухай тільки — як звучить!
Бентежить серце й душу.
Ти мови рідної навчись.
Скажи собі: “Я мушу!”

І мову, брате, не вінчай
Тернинами чужими:
Нехай горить її свіча
Святим вогнем калини!

Мова — жива вода життя,
Перлина твого роду.
Мова не зникне в небуття:
Вона — душа народу!

Бо в ній — вся сила наша й міць,
Минуле й незабутнє...
О, мово рідна! По землі
Линь піснею в майбутнє!

...Я мову українську п'ю,
Вливаю силу в груди.
Її любив, її люблю,
Любити завжди буду!

Усміхалися очі смуткові,
Сльози лили, та що вони?
Не виросли незабудками,
Де густі росли полини.

Усміхалося серце лагідно
До розлуки — хіба страшна?
Розійшлися дороги нарізно,
Та чи є в тім чиясь вина?

Усміхалась душа над прірвою,
Не тремтіла — чи в тім печаль?
Не злетіла, мов птах, — безкрилою
На каміння впала... На жаль...

Хтось вижав ниву, урожай зібрав,
А ти зерно шукаєш у полові,
Ти прагнеш душу віднайти у слові
І хоч би крихту правди і добра.

Хтось щось сказав, глузуючи, в розмові,
Ти ж не збагнув, що це — словесна гра.
Ти ці слова у серце увібрав,
Подумавши, що це — модерне, нове.

А я кажу: покинь шукати те,
Що не для тебе. Іншому — можливо.
В тобі ж воно ніколи не зросте;

Хоч буде серце битись полохливо,
Та поле буде голе і пусте,
І лиш кукіль — твоє найкраще жниво.

Ти спрагло піднімався на висоти,
Не падав ниць, хоч падали усі
Мужньо приймав ти всі жалі й турботи
І не гасив пожежу у душі.

Ти вірним був життєвим ідеалам,
Ганив словами тупість і брехню.
Твоя зоря посмертно засіяла,
Давши нащадкам крихітку вогню.

Моє життя — щоденний старт.
А в серці лиш одне бажання:
Відчути знов п'янкий азарт
Надій, тривог, розчарування.
Усе життя — коротка мить,
Яка зотліє в плині часу.
І лиш азарт мій не згорить
У вічній грі, він не погасне.

З душі калини витесана Майстром.
Він серце вклав у неї золоте.
Як спить у ній дитя іще святе,
То спів душі дзвінкої лине рясно.

А немовля в колисочці росте,
Вбирає силу роду свого й ласку.
І поринає у безсмертну казку,
І з казкою тією в світ іде.

Колиска наших предків калинова
Співа нащадкам пісню солов'їну,
Карбує в серці невмируще слово.

Щоб діти поверталися в хатину,
Щоб шанували материнську мову,
Щоб не садили між калин тернину.

Брате, повір!
Сестро, повір!
Люди, повірте в Україну!
Вона пройщла крізь ганьбу і позір,
Зневагу, ясир і руїну.
Кидала доля її у вогонь
Заздрості, злоби і фальші.
Та не погас калиновий вогонь,
Предки несли його наші.
Гордо ми нині всі ватру оту
В майбутнє, нащадкам несімо.
Плекаймо у душах святу простоту,
Ідеєю волі горімо.
Хоч нині у вир негараздів і бід
Потрапила наша родина,
Повірте, що буде до хліба і хліб,
Заради і доньки, і сина.
Бо нам на межі двох тисячоліть
Не варто втрачати й зернини,
А вірити серцем в високий політ,
Повірити в пісню Вкраїни!
Брате, повір!
Сестро, повір!
Люди, повірте в Україну!..

Багато слів
Про вчителів,
Подяк сказали учні.
І я вплести би теж хотів
У ту гірлянду із рядків
Слова ці милозвучні.

Бо той вогонь
З ваших долонь
Зі мною дні і ночі.
І я за срібло ваших скронь,
За той негаснучий вогонь
Вклонитись нині хочу.

Вам звідусіль:
Із міст і сіл —
Шлють у думках вітання
Колишні учні рідних шкіл,
Які розділюють навпіл
Усі літа навчання.

... Найперший крок,
Важливий крок,
Здається, був ще вчора:
«Буквар» — найперша із книжок,
І перший, ніби ключ, рядок —
В скарбницю знань дорога.

А час біжить,
Роки — як мить,
І вже дзвінок останній...
Життя нікому не спинить,
Але той спогад мерехтить,
Немов зірниця рання.

Минає час
І рідко нас
Знаходить зустріч, справді.
Але ми пам'ятаєм вас,
Бо в серці вогник не погас, —
Горітиме він завжди.

Правду оббрехавши до основи
І брехню піднявши до висот,
Дикі і свавільні людолови
Український нищили народ.
Мордували голодом і душі
(Знищивши святині вікові),
І тіла (бо ж вивезли насущні
Пуди хліба — данину Москві).
Цвіт народу — гордість і надію —
Сотнями вагонів — у Сибір...
Катуванням, чорному свавіллю
Шлях широкий торував той звір.
Він ішов червоними стежками,
Долі із корінням виривав,
Непокірним спини батогами
СІк до крові — силу відчував.
Звірі-людолови є ще й нині
(Хоч спіткнулись трохи на шляху).
І вони — загроза Батьківщині,
Бо несуть неправелність лиху.
І тому не варто прислухатись
Нам до гасел тих брехливих псів —
Україну спільно будувати
Без чужих порад і прапорів.

Алеєю тернопільського парку
Ішов якось самотній чоловік.
Хоча у небі не було ні хмарки,
Думки сумні роїлись в голові.

Думки терзали душу мимоволі
За зроблені життєві помилки,
За те, що геть розтринькав силу волі,
За ті, назавше втрачені, роки.

І слава, і багатство поряд були,
Він знав жінок багато у житті,
Але з роками втіхи проминули —
І доживає вік на самоті.

Він розуміє — юність не вернути,
Він розуміє — молодість пройшла,
Минулого ж ніколи не забути,
Ридає серце, плаче знов душа.

Не подарує він коханій квіти,
Не привітають дочки і сини.
Вже сивину торка зимовий вітер,
А серцю так ще хочеться весни.

Та відлітають журавлині звуки,
І самота знов серце так пече:
Не поцілують дідуся онуки,
Не покладуть голівку на плече.

Нам видається — долю вибираєм,
Насправді ж доля нас веде життям.
І зазвичай майбутнього не знаєм:
Там попереду — рай чи каяття?

Коли стоїть вже осінь у зеніті,
Коли зима з-за обрію гука,
Тоді лиш починаєм розуміти —
Фальшивих струн торкалася рука.

Моя Україно,
За тебе молюсь.
Червона калино,
Тобі я клонюсь.

Пісенна кринице,
Твій голос я п'ю.
Гостинна світлице,
До тебе іду.

Прости за провини
Мої і чужі:
Одні хуртовини
Без тебе в душі.

Немає любові
Й немає тепла
Без рідних, і мови,
Й небес, і зела.

Без отчого поля —
Кукільні жнива.
На ріднім роздоллі
Душа ожива.

Пробач, Україно!
Гріхи нам прости.
Червонокалинно
До неба рости!