Палаючі села, змордовані люди... Безперервна боязнь і страх за власне життя і сім'ї та постійні нічні сполохи змусили людей прийняти рішення про переселення у незвідані краї.

Залишили своє майно, раніше докладно переписане та оцінене. Отримали репатріаційну карту, запакували їх до вагонів для худобини — і в дорогу. Було голодно і холодно, атакували воші. Подорож тривала понад місяць в нестерпних умовах. Потяг затримався у Вроцлаві, але жниборідці не бачили там для себе життя — мали потребу землі. Доїхали до станції Хойнув і звідти розійшлися, щоб знайти для себе місце. У селах проживали німці. Майже всі жниборідці вирішили поселитися в селі Лукашув. Розмістилися вони в німецьких будинках разом з німцями. Будинки були муровані, заможні. Було багато землі і спорядження до ведення сільського господарства. Були машини до молотьби, преси до соломи, екскаватори, плуги, борони. Дістали корови. Як виглядало життя, я опишу на підставі розповідей батьків.

Липень 1947 року був жарким і спекотним. Важкі колоски пшениці згиналися під вагою зерна. Ниви бурунилися, піддаючись подувам вітру. Передбачалися добрі урожаї.

Я прийшла на світ 6 липня в домі німецької родини Шіндлерів. Мама, втішена щасливими пологами, забула про нестатки і біду. Батько був гордий і щасливий. Сім'я Шіндлерів подалася на пошуки одягу і дитячої коляски. Була це незвичайна сім'я, яка з великою турботою прийняла під свій дах переселенців з Поділля. Ділилися з моїми батьками кожним шматком хліба. Мовний бар'єр швидко був подоланий. Батьки швидко навчилися німецької мови і Шіндлери старалися розуміти моїх батьків. Усмішка дитятка зворушила серце господаря сім'ї – навіть возив мене у візочку. Був дуже ощасливлений, коли міг приятелям-німцям показати, як примудряється поратися з дитям. Завдяки такій допомозі батьки спокійно могли працювати в полі. Великий урожай плодів був поділений справедливо. Часто Густав Шіндлер змушений був доглядати за мною. Як трирічне дитя я тікала з усієї сили в ногах, але завжди його сильна рука вчасно підхоплювала мене. Я виривалася – мене манили запахи поля і свіжозорана земля. До сьогодні я відчуваю як пахне свіжа скиба землі. Часто я згадую розповіді батьків про велику доброту і серце цієї родини.

День виселення цієї сім'ї був важкий для всіх. Батько запряг коня до автомобіля, завантаженого необхідним устаткуванням для ведення домашнього господарства, а також особисті речі. Розлука із збудованим рідним домом, засадженими деревами і землею була дуже болісною. Всі плакали ревними сльозами. Батько відвіз сім'ю Шіндлерів до Легниці, допоміг розміститися у вагоні. Після певного часу батьки отримали лист і фотографії з нового місця перебування.

Післявоєнний поділ Європи найболісніше пережили звичайні чесні сім'ї, ті що на Сході і на Заході.

День жниборідців був заповнений роботою. Всі отримали землю, могли нарешті обробляти її. Земля давала добрі пшенично-бурякові врожаї. Обробляли пшеницю, жито, овес, буряки, картоплю, деякі сіяли льон і ріпак.

День починався дуже рано. Чути було мукання корів, бекання овець, яких виганяли на пасовище. Чути було гучний спів бабці Маруні, починала від годинок (вид польських пісеньок) потім були народні пісні.

Нове покоління, хоч було виховуване на праці, але виривалося з села, прямувало до різних навчальних закладів. Всі приділяли вагоме значення навчанню. Мій батько говорив: «Все можеш втратити, але знання ніхто в тебе не забере».

У 1960 році була створена загальна школа. Всі, хто хотів доповнити свою освіту могли записатися у школу для дорослих. Школа в цей період була також культурним центром. Там проводилися збори і навчання для дорослих, дитячі урочисті виступи, організовувались танцювальні забави для дорослих, показувалися сюжетні фільми. Жниборідці любили розважатися. Визначальними подіями були весілля, свята, а також грандіозні іменини чи дні народжень. Усі гнали самогон, безперечно таємно, бо не вільно було.

Батько перший в селі купив радіо, отже збігалися односельці вечорами, кожен приносив пляшечку, мама готувала закуску і слухали радіо — найчастіше «Вільну Європу». Потім доходило до дуже галасливої дискусії. Того радіо не дозволено було слухати і часто серед гостей були нишпорки. Проте, ніхто тим не переймався.

Свята, яким передувала духовна підготовка, обходилися дуже урочисто, згідно із старопольською традицією. Люди брали участь у святій месі, йшли до костьолу в Брохотині. Незабаром був відкритий магазин в якому продавала Янка Щелінска. Потім почав їздити автобус, яким можна було дістатися до Хойнова, Легниці і Золоториї.

Після запровадження колгоспів наступили важкі часи. Колективне господарство поглиблювало переконання людей про те, що майно отримане в обмін на залишене за кордоном, не є їх власністю. Довго жили з думкою про тимчасовість перебування на цих землях, і постійно очікували наступного вигнання. Недоглянуті будинки з плином часу руйнувалися.

Лише наступне покоління, вже в інших політичних реаліях, взялося за ремонт і за ведення прогресивного, спеціалізованого хліборобського господарства. Почали розводити нутрій, телят та молочних телят на ґабелок* — це давало великі доходи. Смерть забирала жниборідців, які були спрацьовані і хворобливі. Вони з небажанням користувалися послугами служби охорони здоров'я, а коли була необхідна операція, говорили, що воліють померти, ніж дати себе порізати. Так мій батько запізно звернуся за лікуванням...

На території місцевості Лукашув був величезний аеродром, на якому тимчасово розташовувалися радянські війська. На цьому аеродромі населення мало можливість випасати худобу. Це посприяло росту поголів’я худоби — майже кожен мав від 6 до 15 штук. Військові спілкувалися з місцевим населенням, часто допомагали в період жнив, копання картоплі. Коли мій брат захворів, його забрали до військових лікарів у Легниці.

Період трансформації в Польщі сприяв тому, що молодь втікала з села до міста. Аеродром після виїзду війська був проданий, спродали худобу, адже не стало пасовиська. Площі оброблюваної землі були збільшені, терпеливі господарі витримали злиденність і зараз користуючись з доплат з Європейського Союзу, досягають дуже доброго успіху. Нащадки жниборідців тепер розселені по всій країні, займаються різною діяльністю і на дуже відповідальних посадах: є вчителями, керівниками підприємств, директорами шкіл, власниками барів, медиками, техніками.

Сентиментальні щорічні зустрічі всіх, хто виїхав, можливі на свято померлих — тоді ми згадуємо тих що відійшли, розповідаємо про своє особисте життя, професійну діяльність та згадуємо про давні часи. Я, як дочка свого дуже працелюбного, порядного батька, займалася навчанням молоді, працювала в суді як судовий опікун з ресоціалізації (реабілітації) неповнолітніх, підтримувала молодь – маю духовний обов’язок перед моїм батьком і жниборідцями викласти про них цю розповідь.

Цю правдиву історію переповідаю для того, щоб сьогоднішні мешканці Жнибородів мали можливість хоча б трохи ознайомитися із життям та побутом виселених жниборідців.

*ґабелок — шкіра молоденького молочного телятка.