Сталінська мітла, а чи залізна мітла. Як би там вона не називалась, а була то страшна "мітла", навіть не затруднюючись визнати їхню провинність.

Вперше з цими душогубцями ми, учні Язловецької школи, зустрілись осінню 1944 року. Вчитель математики Коваль, який ми знали, був фронтовиком, шкутильгав на одну ногу і ходив з палицею, а ще носив військовий кашкет. От він нас вів до лікарні на медичний огляд. Як тільки ми зійшли на дорогу, з Новосілки над'їхало багато фір з солдатами. Один солдат скочив із фіри, приклякнув на коліно і став стріляти в собаку, що біг горою. Наш вчитель, шкутильгаючи на ногу, за кілька стрибків добіг до солдата, вирвав з його рук ґвинтівку і вдарив палицею.

— Тобі ще мало людської крові, ще собачої захотів, — кричав вчитель. Ми вперше бачили, щоб цивільна людина підняла руку на військового. По наших розрахунках нашого вчителя мали негайно вбити. З підводи стрибнув офіцер, підбіг до нашого вчителя, вирвав з його рук ґвинтівку. Палиця вчителя випала з рук і він ледве тримався на ногах.

— Ти что, сволоч, вздумал поднять руку на солдата! Документи!

Вчитель, кривлячись від болю, подав офіцеру якісь документи. Той тільки хвилину держав їх у руках, а потім повернув їх вчителю, віддав йому честь і крізь зуби проказав:

— Ізвінітє, товаріщ майор! Ошибочка вишла!

— Ошибочка! Кто ви такіє? — спитав вчитель.

— Жєлєзная мєтла, — крикнув офіцер, сідаючи на підводу.

Згадався цей випадок, коли жниборідські люди розказували про події другого вересня 1944 року.

Неділя. Таке гарне і чисте небо. В лісі тихо і прохолодно.

Люди преспокійно йдуть до млина. Треба забрати муку, яку вночі змолов мельник. Нараз: "Стій!". Чоловік почав тікати, а жінка зупинилась і кинула мішок на землю. Чоловік пробіг пару кроків, гойднувся вперед, назад і впав. Жінка підбігла до нього. На голові його, ззаді, виднілась велика чорна діра. Жінку солдати вбили майже впритул.

З переляку Деркач Ганна, жителька села Жнибороди, яку зловили солдати сталінської мітли, закрила очі і притулилась до дерева.

Вже більше години вони не відпускають її. Командири міняються один за одним, а допитують в неї одне: "Хто вона і куди йде?"

А ще солдат, що був схилений над радіостанцією, повторював: "Пенал", "Пенал", "Пенал". Я — "Століца". Дєйствуйтє!

Не випускаючи з рук своєї жертви, солдати рушили в напрямку до річки Стрипи. Поховались за дерева і стали ждати. Надійшов житель села Жнибороди — Баден Войтко і його просто застрелили, а тіло кинули в кущі.

По стежці з клунками в руках йшло дві жінки. І раптом: "Стой!" Жінки ще не встигли зробити пару кроків, як офіцер приказав: "Стріляйте!" Роздались постріли. І жінки впали. Одна із них була ще жива, бо просилась: "Людоньки добрі, помилуйте, в мене маленькі діти." Солдати добігли до них. Декілька вистрілів — і стало тихо.

Як потім вияснилось, одна із цих жінок була Берем'янська жителька Оробчук, друга жителька с. Стінка. Солдати стали розбирати клунки, які несли жінки. Там був хліб, груші, горілка і якась мужська одежа. Вся ця група солдат рушила до жниборідського млина. На широкому лузі Дволінський Іван пас коровину. Слава Богу, фронт пройшов. Ніби стало спокійно. Та тривожні думки за сина Івана не давали спокою. 62-річний чоловік і не чув, що говорив сусідський хлопчик Михась Гаврон, що пас облізлу від корости коняку. Старий, нарешті, звернув увагу на хлопчину. Той тримав на дроті консервну банку із дірками, яка служила йому за кадильницю. І просив сірника, щоб запалити в ній. Сірника Дволінський не мав. І послав хлопчину до найближчої хати по вогонь, з комину якої курилось. Хлопчик з радістю побіг і через лічені хвилини вже біг до старого, розмахуючи кадильницею, з якої валив чорний густий дим. Дволінський закінчував скручувати цигарку і ступив назустріч хлопчині. Та за спиною роздалось коротке: "Стой!" І зразу вистріл. Куля попала в голову. Дволінський впав на землю. Хлопчик бачив цю сцену. Він страшенно закричав, повернувся і став тікати до хати. Черга із автомата прошила йому живіт. Поранений Михасик, якому йшов восьмий рік, повзав по землі і кликав маму, поки солдати не добігли до нього і не добили.

Полювання продовжувалось дальше. Солдати дійшли до дороги, по якій йшли жителі села Золотий Потік Казюк Данило і Скиба Стефанія. Їх також зловили і повели з собою. Скоро вийшли на скомороські луги. Так солдати наловили дуже багато людей. Як згадує Деркач Ганна, їх було, мабуть, 30 або більше. Офіцер ходив вздовж шеренги і кричав. До ряду підвели Казюка Данилу і Скибу Стефанію. Дівчина просила, щоб її відпустили, бо вона в Жнибородах на жнивах заробила снопи жита і хоче їх привезти. Казюк ішов до Жнибород, щоб взяти там коней і привезти ці снопи. Дівчина плакала, навіть вклякала на коліна перед офіцером, але він не звертав на це уваги. Врешті повернувся до якогось солдата і приказав: "Убері етіх!" — Казюк зрозумів свою долю.

— Пожалійте, в мене маленькі діти!

Та хто звертав увагу на його мольбу? Їх повели в ліс і розстріляли. Просто так мела сталінська мітла, а в Золотому Потоці в розпуці билась Казючка. Дівчинці 5,5 років, хлопчикові 2,5 років. Не має на кого лишити дітей, а треба йти похоронити вбитого чоловіка. Як не плакали діти, а залишила їх самих в хаті і пішла...

А "мітла" мела. Дійшли до Русилова і там розстріляли пастухів.

Ще раз допитали Деркач Ганну, а потім рішили її відпустити. Офіцер, що відпускав її, нагадав, що вона повинна кожному сказати, що така доля чекає всіх, хто посміє виступати проти "совєтської власті".

Після цього випадку Деркач Ганна довго заїкалась і не могла нормально говорити. Це був тільки початок. Сотні тисяч людей, як не вбили, то вивезли в Сибір.