У нашій газеті («Нова доба» — прим.) останнім часом був цікавий матеріал з історії нашого краю. Аж дивно, що в наших містах і селах жило так багато поляків. Польща за шість століть свого господарювання переселила певну кількість поляків на нашу землю, але найстрашніше те, що основна маса тих людей, які рахувались поляками — це сполячені наші брати — українці. Як їх було багато!

В 1945-1946 роках поляки виїхали на свою батьківщину. Щасливої дороги! Так бажали всі ми, проводжаючи їх. На їх місце приїхали переселенці з польських територій. Якоби з польських, а то з Холмщини, Лемківщини, Підляшшя. Наших споконвічних українських земель. Москва, не кліпнувши оком, віддала наші землі Польщі, а польський уряд розробив операцію “Вісла”, за якою передбачалось стерти навіть будь-яку згадку про те, що це українські землі.

Серед нас багато людей, бувших переселенців і їх нащадків. Ми нічим не відрізняємось один від одного, ні мовою, ні одягом. Ми всі — українці. Але варто було б бачити, як 86-річна бабуся в селі Жнибородах, відчуваючи близьку смерть, прощалася з дітьми і онуками. І раптом на хвилину замовкла: "Знаю, що це не можливо, але я так хотіла б, щоб ви похоронили мене на рідній землі.

У наших селах, де залишилося по дві-три родини поляків, (із змішаними шлюбами) відновлюють костели. А наші добродушні українці навіть думають над тим, як би частину Різдвяної коляди віддати на ремонт костела. На українських землях, що в руках Польщі, навіть мова не йде про українські церкви. Там, де були чисто українські села, все вирівняно і перетворено в звичайне поле. Наші брати із Жнибород згадують:

1. Ступак Володимир Дмитрович, 1933 р. н., с. Посада Риботицька Перемишльського повіту.

— При Польщі ми жили погано. Грошей не було. Щоб купити кілограм солі, треба було продати цілу хустку яєць. Коли прийшли в 1939 році до нас руські, ми були дуже раді. Границя між руськими і німцями була за нашим селом. До нас переходили люди з німецької сторони і навпаки. Руські везли в наше село все необхідне. І в нас було враження дуже доброго життя. Але коли ми поїхали пару кілометрів на схід, то перелякались побаченого. Люди по добі відстоювали в черзі, щоб купити метр тканини або якесь взуття. У Бориславі, де жила наша рідня, розказували, що в місті НКВД хапає людей і вночі кидає їх в пусті шахти.

Влітку 1941 року з тих шахт витягнули гори трупів.

З осені 1944 року наше село опинилося на території Польщі. Польські власті попередили нас, що ми повинні забиратись на Україну, але лишати рідну землю ніхто з нас не хотів.

Та біда не минула наше село. Прийшов загін польського війська. Вояки поводили себе так, як хотіли. Брали, що їм сподобалось. Люди боялись вийти навіть з хати, тому що ці вояки кого бачили на вулиці, обов'язково кидали на землю і били. Коли вже зібралось під вечір, нам наказали через півгодини зібратись до виїзду. В нас не було ні коней, ні воза. Мати взяла якусь клітку, зіпхала в неї курей і прилаштувала на колісницю від плуга. На верх думала покласти ще якісь речі. Ми думали, що зможемо різати кури і так протримаємося два-три тижні. Якийсь поляк, що побачив наших курей, підбіг до клітки і з автомата постріляв всіх курей. Із всього нашого майна ми взяли те, що можна було нести на спині. І вже, коли надворі темніло, нас погнали з села. Думали ми не про майно, а про те, чи залишимось ми живими. Нашу колону гнали, а польські жовніри просто собі стріляли в людей. Нарешті нас погрузили у вагони і повезли.

Везли нас шість тижнів. Цю віддаль зараз поїзд проходить не більше, як за 12-14 годин, а нас везли півтора місяці. Страх смерті станув, а настав голод. Ледве живі ми добрались до Жнибород. Дали нам хату. Ні вікон, ні дверей (поляки, виїжджаючи, все поламали). І живи, як хочеш. Нас троє дітей і батьки. Ходили ми по навколишніх селах і просили милостиню.

Навесні нам дали півтора центнера зерна і картоплі на насіння. Це був "щедрий" подарунок із тих мільйонів, які були виділені державою на репатріацію.

2. Шип Михайло Васильович, 1928 р. н., с. Посада Риботицька Перемишльського повіту.

В 1944 році пройшов фронт. Та нас чекала нова біда. Польські власті попередили нас:

— Кабане, вас виженуть з польської землі.

Ми прекрасно знали, що це земля наша і залишати її не хотіли.

Одного суботнього дня Михайло Шип з батьком йшов у сусіднє село Писово. Польські поліцейські їх зловили на дорозі, побили і повезли у містечко Бірч. І кинули у підвал місцевої комендатури. Ми сиділи там і чули, як катували людей, що приводили в комендатуру. Способи катування видумували різні. Одного хлопця, що йшов з Німеччини, розділи догола, кинули на землю і копали його ногами. А коли він знепритомнів, то кинули його у сусідній підвал, який був залитий водою. До вечора нас назбирали вісім чоловік. Їсти нам не дали в суботу, неділю і понеділок. Ми просили хоч води, але й то нам не дали. Вечером, в понеділок, нам принесли якийсь суп з величезними кусками м'яса. Ми з'їли його весь. На другий день, ранком, знову принесли таку їжу. Ми стали приглядатися до м'яса. Ніхто не міг вгадати, з якої тварини це м'ясо, воно було якесь рідке і солодкувате. Хтось подав думку, що це конина. Та серед нас був один, який колись в першу війну перебував серед татар і їв коняче м'ясо. Він запевнив, що це не конина. Ми перестали їсти і з острахом дивились на те м'ясо. Тоді той хлопець, якого поліцейські били голого, закричав, що це людське м'ясо, бо коли його вели в комендатуру, то він бачив в одному приміщенні порубане на куски тіло людини. А зверху навіть валялося серце.

Більше їсти ми не могли. Потім нас стали водити на різні роботи. І випустили тоді з тюрми, коли виселяли наше село.

Нас привезли в Джурин. Висадили з вагонів. Один старий чоловік побачив під вагоном розсипану картоплю. Він нагнувся під вагон, щоб дістати цю картоплю. Але поїзд рушив і йому відрізало обидві руки. Допомоги йому не було кому подати. Він втратив дуже багато крові і через два дні помер.

В нашій сім'ї було дев'ятеро дітей. Не померли з голоду, бо добрі люди змилосердились над нами.

3. Добрянський Антон Павлович, 1933 р. н. с. Родева Лиського повіту.

— Пригадую, було то на Івана (7 липня) 1944 року. До нас найшло повно в хату ковпаківців. Малого Антона дуже зацікавила зброя. Це замітив циган Кирило і дав хлопцеві стрельнути з автомата.

Всі вони хотіли їсти, але нічого не брали, а просили в батьків. Через деякий час вони перестали бути чемними і стали самі брати, що їм хотілося. Почався масовий грабунок людей. А також вони ловили дівчат і молодих жінок. Про їх безчинства знали вже навколишні села. У селі Стрежниця на коні їхав командир ковпаківців. І один хлопець вбив його. Ковпаківці ввірвались в цю хату, вбили сестру, цього хлопця і його маму. Потім на вулиці зловили п'ять чоловік і заставили їх посадити свого мертвого командира на коня і так підтримувати його і везти в ліс. В лісі командира похоронили, а на його могилі розстріляли п'ятьох чоловік. Після цього ковпаківці повернулись в село і підпалили хати. Люди стали гасити пожежу або просто тікали з палаючих хат. Їх всіх розстрілювали. Потім виявилось, що було спалено 80 будинків і вбито 160 людей.

У цей час в наших лісах були величезні загони УПА. Вони навіть допомагали ковпаківцям. Але після цього випадку в селі Стрежниця, вони дали слово помститися злочинцям.

Була неділя і дуже гарний день. Десь перед полуднем бачимо: на село наступає лініями військо. Ми думали, що то поляки. А виявилося, то наші хлопці. Їх сотник зайшов на наше подвір'я, витягнув якусь карточку і сказав, що в нашому селі є три родини поляків, що їх треба негайно вигнати з села. Мій батько заступився за поляків, вважаючи, що відносини між українцями і поляками нормальні.

— Дивіться, то ваша справа, — зауважив сотник. — Вони вас не пожаліють.

За цей час, поки йшла розмова на подвір'ї, прийшов якийсь стрілець і щось розказував сотнику. Той кивнув головою і пішов з нашого подвір'я. За нашим селом було поле, за полем ліс. Ми бачили, як стрільці вилазили на стрихи (горища) хатів, що були ближче до лісу і там розкладали кулемети. Сотня, в якій було біля трьохсот чоловік, невеликою кількістю розпочала наступ на ліс, в якім сиділи ковпаківці. Вони трохи заглибились у ліс, а потім, під натиском ковпаківців, почали відступати в село. Ковпаківці всією силою погнались за ними і добігли майже до крайніх хат. Хлопці наші дуже гарно вдавали втечу. Навіть дехто кидав свої речі. Як нас не гнали дорослі, але ми, дітиська, спостерігали цей бій. Ковпаківці вже були коло крайніх хат, як по них почали стріляти з кулеметів, що були на стрихах. Тепер вони тікали до лісу і втратили багато вбитими і пораненими. За втікаючими ковпаківцями наступали наші хлопці. Потім ковпаківці робили спробу зайти з іншої сторони в село, але і тут їх відбили. Бій закінчився пізно вечером. Наша сотня втратила п'ять чоловік вбитими і двох пораненими, що їх ковпаківці захопили в полон. Цих двох хлопців на другий день знайшли в лісі. В обидвох були відрізані язики і вибрані очі. Одному на грудях вирізано тризуб. Ковпаківців загинуло дев'яносто чоловік. Поряд з УПА на території цих областей були і польські націоналістичні формування. Кожна із ворогуючих сторін хотіла мати у противника своїх людей-розвідників.

Один із наших розвідників, що був у поляків, повідомив про дівчину на прізвище Старух, яка чогось приходила у польський штаб. Пізніше він повідомив навіть прізвища людей, яких вона видала полякам. Там було багато дорослих людей і навіть діти-підлітки, що гралися війни з дерев'яними палками.

Командир з УПА попереджав, щоб люди нікуди не ходили і нікого не видавали. Та ця дівчина продовжувала дальше свою справу. Тоді декілька хлопців з УПА переділись за поляків, пішли до неї і попросили, щоб вона показала, де живуть бандерівці. Вона пішла з хати і більше не верталась.

3 травня 1946 року, якраз у день відзначення поляками свята конституції, в наше село прибув загін польського війська. Вони кинулись по хатах і добряче пограбували селян. В нас забрали воза і зерно. Частина цього війська поїхала, а ті, що залишились, оточили частину села і поставили вимогу: через півгодини виїхати. Зловили вони шість родин і повезли на станцію. Більше ми додому не повертались. Решта людей втекла в ліс і там переховувалась до зими. А літом 1947 року їх вивезли на німецьку територію. Після цього село повністю спалили і розрівняли місце. Тепер те місце, де було наше село — то звичайне поле сусіднього села.

15 червня переселенців привезли у Скоморохи, але там вільних хат не було і їх відправили на хутір біля Жниборідського млина. Досить нас обдерли поляки, а тут під виглядом бандерівців ходили місцеві злодії і брали все, що їм хотілося. Одного з таких бандитів — Замайського Степана міліція ніби арештувала і відправила в Польщу. Другий бандит по сьогодні живе в сусідньому селі. Прізвище його Добрянський не назвав, бо вважає, що його Бог і так вже покарав: лежить на ліжку і не може ходити.

4. Стрілецький Ярослав Григорович, 1928 р. н., с. Посада Риботицька Перемишльського повіту.

Осінню 1945 року курінь УПА вступив у містечко Бірч, оточив казарму з солдатами і роззброїв їх. Казарму спалили. У відповідь на це — польські війська напали на село Котів.

Була неділя і в церкві цього села йшла відправа. Була повна церква людей і ще люди стояли надворі. Якась польська банда напала на село, підпалила хати і стала стріляти із кулеметів по людях, що стояли під церквою. Хто був живий, кинулись у церкву. Ці вояки поставили на порозі кулемети і відкрили вогонь по людях. Ті декілька чоловік, що залишились живі, заховавшись під церковні лави, розказували, що в церкві стояв несамовитий крик людей, а священик продовжував відправу. Він правив Службу Божу навіть тоді, коли всі були вбиті. Тоді один із цих вояків підійшов до священика, що не говорив, а кричав слова відправи, і вистрелив йому в голову. Після цієї події, вечорами ми боялись лягати спати, а вранці боялись вийти з хати.

Тої ж осені, 1945 року, великий загін польського війська оточив наше село. Грабунок тривав цілий день, а вечором нам приказали збиратися. За шість тижнів ми доїхали до села Джурин.