Старинний грецький історик Геродот, що жив у V стол. до Христа, називає загально населення України від VII стол. до. Хр. »скитами», серед яких відмічує окремими назвами деякі племена, з яких неврів уважає дехто з істориків за праслов’ян. Саме історик Микита Думка вважає, що неври жили в західних областях України на північ від східних Карпат і близько 550 р. до Хр. були змушені залишити свою батьківщину й перейти над Дніпро на землю племени будинів, серед яких мешкали також грецькі поселенці гелони. Проте в західноукраїнських областях найшло інше слов’янське плем’я, бо згодом в останньому сторіччі до Хр. прийшли в Подністров’я вздовж Буга й Сяну знов таки слов’янські племена, звані в латинських джерелах »венедами«.

На причорноморських українських областях іранських скитів замінили в III стол. споріднені з ними іранські сармати, що, так само як скити, накинули свою назву осілому здавна хліборобському населенню. На зміну сарматам прийшли в І стол. по Христі аляни, з яких одна частина називалася роксолянами, тобто ясними алянами, і від назви »роксолянів« виводить дехто назву »Русь«. Коли крізь чорноморські степи мандрували іранські кочовики, в тих часах жили в Карпатах тракійські племена, що тогочасні грецькі і римські письменники називали їх бессами, костобоками й карпами. Але на основі згадок грецьких і римських письменників годі збагнути, як далеко сягали ці племена на північному Підкарпатті і чи обхоплювали вони доріччя Дністра. Дехто старався довести слов’янське походження цих племен, але цей погляд не втримався, проте немає сумніву, що ці тракійці мішалися з слов’янськими племенами на півночі і слов’янщилися. В III стол. прийшли на Україну східно-ґерманські племена ґотів, що воювали тут з антами.

Останніх сучасні грецькі і римські письменники раз утотожнюють із слов’янами, Раз протиставлять антів слов’янам, а новіші досліди виказують також іранське походження антів, яких назву вважає історик Юрій Вернадський за тохарську й тотожну з слов’янською назвою »поляни«; анти, подібно як попередні завойовники України, змішалися з місцевим населенням і зіслов’янщилися. Подібно назву наддністрянського племени тиверців виводять дослідники від алянської назви Дністра »Тивер«, що означала »бистрий».

Саме з поданих в нашому найдавнішому літописі «Повісти временних літ« назв слов’янських племен, що заселювали Україну, виходить, що на терені Бучаччини могли перехрещуватися тиверці з хорватами і дулібами.

За згаданим літописом києво-руський князь Олег (879-912) ходив походом на тиверців, а хорвати й дуліби стали покищо тільки його союзниками. Саме в поході Олега на Царгород у 907 р. - згідно з оповіданням цього літопису - брали участь дуліби, тиверці і хорвати. Але закріплення західньо-українських племен за Київською Руссю наступило щойно за Володимира Великого (980-1015), який в 981 р. зайняв Перемишль, Червень та інші городи на Надсянні й Забужжі, а в 993 р. присмирив хорватів на Підкарпатті. Згодом, Володимир поставив своїх синів своїми намісниками в землях Київської Руси; з того, що посіпаки його найстаршого сина Святополка Окаянного вбили молодшого Святослава в часі його втечі в Карпатах, слідує, що Святослав був князем на території Галичини, мабуть з осідком у Звенигороді і до нього належала також Бучаччина.

Після смерти Ярослава Мудрого (1019-1054) територія Галичини була злучена з Волинню, якої князем став Ігор Ярославич. У 1077 р. став Олег Святославич, унук Ярослава Мудрого, волинським князем, але він хотів відібрати від свого дядька князя Всеволода Ярославича Чернігівщину, в якій княжив його батько Святослав Ярославич. Військо Олега було розбите військом великого київського князя Ізяслава І Ярославича на »Нежатиній Ниві« в 1078 р., але в боротьбі згинув і цей великий київський князь. Його наступником став саме Всеволод Ярославич, який надав Волинь Ярополкові Ізяславичеві. Але в 1083 р. з’явилися покривджені старшими князями сини Ростислава Володимировича, внуки Ярослава Мудрого, з лінії його найстаршого сина, що не пережив батька: Рюрик, Володар і Василько і їм виділив у 1084 р. Всеволод Ярославич із волинського князівства: Перемишль, Звенигорд і Теребовлю. В Теребовлі став князем наймолодший з Ростиславичів, Василько. В складі теребовельського князівства була й територія Бучаччини. Василько Ростиславич задумував поширити своє князівство на Подністров’ю до берегів Чорного моря і гирла Дунаю, заселити цей простір, а опісля рушити на Польщу, в якій над середньою Вислою були нащадки вислян, охрещених ще в часах св. Методія, яких переслідували, під-

Після смерти Василька й Володаря Ростиславичів у 1123 р., засіли їхні сини: Юрій Василькович у Теребовлі, Іван Васильковий у Галичі, Ростислав Володаревич у Перемишлі і Володимирко Володаревич у Звенигороді. Тоді Бучаччина належала до галицького князівства. В 1141 р. помер галицький князь Іван Василькович і Володимирко Володаревич, що вже раніше після смерти Ростислава і Юрія заволодів Перемишлем і Теребовлею, заняв Галич, який зробив столицею усіх об’єднаних князівств Ростиславичів. Від тоді Бучаччина зв’язана з долею галицького князівства, якого князем після Володимирка був його син Ярослав Осьмомисл (1152-1187). Через Бучаччину йшов у 1154 р. Ярослав Осьмомисл проти київського князя Ізяслава II Мстиславича під Теребовлю.

Після смерти Володимира Ярославича в 1199 р. галицьке князівство об’єднав з Волинню володимирський князь Роман Мстиславич, унук київського князя Ізяслава II. Після смерти Романа в 1205 р. засів у Галичі внук Ярослава Осьмомисла по матері Володимир Ігоревич з Новгороду Сіверського, але його брат Роман прогнав його при мадярській допомозі. Мадяри зайняли Галич, але взяли Романа в полон. Йому вдалося втекти з полону і разом з братами вигнати мадярську залогу з Галича, де знов засів найстарший із Ігоровичів Володимир; але коли вони почали криваву розправу з галицькими боярами, тоді останні звернулися до угорського короля, щоб він прислав Данила Романовича, що проживав на його дворі. Цей мав щойно дев’ять років і бояри думали верховодити над ним. Коли ж в імені сина хотіла правити мати, тоді боярин Володислав Кормильчич проголосив себе князем. У той час угорський король Андрій договорився з польським князем Лєшком повінчати своїх дітей Коломана і Саломею та посадити Їх на галицькому престолі. Але незабаром Андрій з Лєшком посварилися, а з цього ско-

Після смерти Данила в 1264 р. його син Лев княжив у Перемишлі, Галичі і Львові, а другий Мстислав у Теребовлі, звідки він перейшов після смерти Володимира Васильковича в 1289 р. до Володимира. Король Юрій І Львович (1301-1308) знов об’єднав галицько-волинську державу, якої вже не ділили поміж себе його сини Андрій і Лев II, які княжили як »князі всієї руської землі Галичини і Володимирії« до 1323 р. Наслідником їх був їх сестрінок Болеслав-Юрій II Тройденович з мазовецьких Пястів, які були ворожо наставлені до польського короля Казимира Великого. Останній зв’язався з угорським королем Карлом Робертом проти галицько-волинської держави в 1339 р. На їх щастя бояри отруїли 7 квітня 1340 р. Болеслава-Юрія II і це дало привід Казимирові до походу на Галичину, що був ніби обурений убивством князя; йому поспішив з поміччю мадярський воєвода Вілерм. Але »старший руського народу» Дмитро Детько при помочі татарського хана Узбека вигнав поляків і спустошив окраїнні волості Польщі й Угорщини. Дмитро Детько правив галицько-волинською державою до 1344 р., а після нього став галицько-волинським володарем литовський князь Дмитро-Любарт Ґедиминович. Тоді Казимир спробував удруге загарбати Галичину, але й тоді йому пощастило захопити в 1345 р. карпатське Підгір’я з Сяноком на північ до коліна Сяну з околицями Динова й Дубецька. Щойно в 1349 р. заволодів Казимир Галичиною.

Коли Казимир зайняв Галичину в 1349 р., тоді бучацька волость, подібно як теребовельська, стала пограничною, бо на Поділлі на схід від Бучаччини трималися досить сильно татари. Щойно великий литовський князь Ольґерд Ґедиминович, який у 1362 р. прогнав татарського баскака з Києва і на місце київського князя Федора, що признавав над собою зверхність татарського хана, посадив свого сина Володимира (1362-1393), розбив татар на Синіх Водах на пограниччі Волині й Поділля в 1363 р., і надав Поділля своїм братаничам Коріятовичам: Юрієві,

В польській публікації про »минуле й пам’ятки тернопільського воєвідства«, що її зладив директор львівського міського архіву Олександер Чоловський і трагічно померлий Богдан Януш, - що злиденнозаробляючи на прожиток у поляків, писав по українськи під псевдонімом »В. Карпович« про українські церкви у Львові в »Старій Україні«, в 1924-25 рр., що її редагував директор Бібліотеки НТШ у Львові Іван Кревецький, - читаємо, що первісне був у Бучачі деревляний замок, »гніздо роду Бучацьких гербу Абданк, заслужених оборонців кресів, ширителів західньої культури і католицизму«. Про цей дерев’яний замок згадують джерела вже в 1379 р. Отже, згадка в »Українській Радянській Енциклопедії«, що Бучач уперше згаданий в документах з 1397 р. суперечить не тільки вище поданій даті, але й згадціМихайла Грушевського про грамоту Михайла Бучацького в 1392 роціна село Койданів (Кійданів), в тому часі теребовельського повіту галицької землі, в справі вирядження, селом до служби одного із списом і двох стрільців із зброєю і кіньми. Саме цей Михайло Габданк, дідич

Але Бучацькі не трималися тільки Бучача і його околиць; вони відіграли ролю при загарбуванні Польщею Поділля. Як лиш Витовт (1430 р.) помер, - який до деякої міри унезалежнив Велике Литовське Князівство від польського короля Володислава Ягайла, - вислали польські пани в порозумінні з Ягайлом післанця до Кам’янця з повідомленням про смерть Витовта. Тоді подільські шляхтичі, на чолі яких стояли - за словами польського історика Яна Длуґоша - кам’янецький біскуп Павел, колишній кам’янецький староста Грицько Кердеєвич і відомі в пізнішій історії Поділля шляхтичі Бучацькі, викликали до себе литовського кам’янецького намісника Довґірда, який не знав ще нічого про смерть Витовта, ув’язнили йото і захопили кам’янецький замок. Вони захопили також інші замки західного Поділля: Смотрич, Скалу і Червоногород. Коли ж Ягайла захопив його брат Свитригайло в полон, тоді видав він 7 листопада 1430 р. наказ повернути Кам’янець і Поділля Свитригайлові, але польські пани веліли новому кам’янецькому старості Михайлові Бучацькому, щоб він Ягайла не слухав і не віддавав Поділля Свитригайлові, що відтак одобрив сам Ягайло, коли між ним і Свитригайлом прийшло до повного розриву. Свитригайла підпомагав молдавський воєвода Олександер Добрий, що спустошив Поділля, Покуття і галицьку землю, в складі якої була Бучаччина, але цієї диверсії не використав Свитригайло. Коли ж брати Бучацькі на чолі польського війська розбили Олександрове військо, тоді Свитри-

Але польсько-литовська війна продовжувалася і Федько князь Несвизький захопив у неволю кам’янецького старосту Фридриха (Теодорика) Бучацького. В 1433 р. перейшов Федько Несвизький на бік Ягайла і Свитригайло його ув’язнив, але старости руський Вінкентій Шамотульський і кам’янецький Михайло Бучацький визволили його. Пізніше, за Казимира Ягайловича, що обіцював литовським панам привернути границі Литви з часів Витовта, подільський староста Фридрих Бучацький захопив від Литви Межибіж, Хмельник і Караул, що було запереченням Казимирових обіцянок, але Казимир тільки позірно »гнівався« на Бучацького і не змушував його повернути Литві загарбаних волостей.

За ці прислуги в поширенні польського володіння на Поділлі дістали Бучацькі величезні маєтки на Поділлі й держали його управу в своїх руках у середині XV стол. В 1442 р. заставив король Володислав Ягайлович за 3000 гривень кам’янецьке староство Фридрихові Бучацькому, який ще передтим дістав у заставі червоногородське староство і був кам’янецьким каштеляном. Після нього кам’янецьке староство перейшло на його сина Бартоша, потім на внуків Михайла і Яна, що, як власники нерозділеного майна, титулували себе оба кам’янецькими старостами, хоч властивим старостою був старший Михайло. Ці Бучацькімали в заставі червоногородське староство і величезні земельні простори над середнім і долішнім Дністром. Щоб викупити ці староства, рішила подільська шляхта на соймі в 1463 р., себе оподаткувати і з кожного лану кметь мав дати одного вола. Цим способом відібрано від Бучацьких Кам’янець, за який частину грошей сплачено, а частину перенесено на червоногородське староство. Але, крім цих заставів, у західному Поділлі надано Бучацьким у 1442 р. замки на чорноморському побережжі: Каравул над Дністром, Чорний Город над лиманом Дністра і Каджибеїв над морським берегом. Згодом Бучацькі завели процес із королівською адміністрацією за права на приморські пересипи. Але вже наприкінці XV стол. опановують причорноморське побережжя між Дніпром і Дністром татари. Було це наслідком польської централізаційної політики за короля Казимира Ягайловича (1444-1492), який загарбав київське князівство після смерти князя Семена Омельковича (1455-70), що при відмежуванні своєї держави від Буджацької, Кримської і Золотої орд опирався об Чорне море між Дністровим і Дніпровим лиманами й цим уможливлював для польських панів перебування в Каравулі, Чорному Городі і в Каджибеєві. Польський король і пани радо сягали по українські землі, але не потрафили зорганізувати їх оборони, від коли кримський хан Менґлі-Гірей став васалем турецького султана в 1479 р.; від 1482 р. татари безупинно нападали на Україну.

Старости українських замків почали організувати протитатарську оборону при помочі місцевих вільних людей - козаків від початків

Третій польський шляхетський рід, що загніздився, спершу в Золотому Потоці в Бучаччині, а опісля в самому Бучачі, були Потоцькі. Один із Потоцьких »козакував« проти татар в першій половині XVI стол. Староста Яків Потоцький брав участь у кампанії польського коронного гетьмана Станіслава Жолкєвського проти Наливайка й Лободи в 1596 р.

Але польська шляхта, змагаючись з литовцями за Поділля, не була силі оборонити Галичину перед Молдавією. Після погрому польської шляхти, що його доконали молдавани на Буковині в 1497 р., який знайшов відгомін у пословиці: »за Яна Ольбрахта (тогочасного польського короля) вигинула шляхта«, молдавський воєвода Стефан Великий (1457-1504) напав влітку 1498 р. з турецькою допомогою, на Поділля і галицьку землю, спалив, після пограбування, міста в галицькій землі: Галич, Бучач, Підгайці і Теребовлю, і забрав багато бранців із них та їх околиць. Молдавський історик половини XVII стол. Ґріґорі Уреке »вияснював«, чому Русини взялися в Молдавії, саме з тих бранців із Галичини: »(Стефан) узяв до полону більш як 100.000 населення - чоловіків, жінок і дітей, яких поселив у своїй країні, так, що донині живе у Молдавії руська мова«. В дійсності територія Молдавії була заселена словянськими племенами, з яких витворився український нарід, від V стол., а волоські пастухи, з яких щойно в половині минулого століття витворився румунський нарід, почали сходити з семигородських Карпат на частинно опустілі, в наслідок татарських нападів, простори над Прутом між Карпатами й Дністром у половині XIV стол. Волоська верхівка прийняла від автохтонного руського населення мову й церковно-слов’янське письмо і церковно-словянським письмом і руською мовою видавали грамоти молдавські воєводи - до половини XVII стол. Сам Стефан Великий був жонатий в 1463-67 рр. з київською княжною Євдокією, дочкою вище згадуваного князя Семена Олельковича, і про Стефана воєводу була складена пісня покутським говором. За Стефана на Покутті з’явилися з Молдавії провідники народніх протипольських рухів Дмитро Муха і Андрій Барул, які пробували прогнати польську шляхту з Галичини. В 1502-1504 рр. Стефан окупував Покуття, а польський комендант міста Львова писав до короля, що молдавський воєвода рекрутував на Буковині 3000 людей, які втекли до нього з-під польської займанщини. Отже, можливе, що ті чоловіки, жінки й діти, яких число молдавський історик Ґріґорі Уреке без сумніву перебільшив, щоб »довести« зайшлість українського населення в Молдавії і Буковині, добровільно втікали з відступаючими одновірними молдаванами, серед яких також були українці, перед польськими окупантами.

Територія Бучаччини за описом з 1578 р. належала в більшості до галицького повіту галицької землі, який межував на півночі з львівським повітом львівської землі, і саме коло Бобулинець сходилися границі галицького, львівського і теребовельського повітів; теребовельський повіт був також частиною галицької землі. Границі галицького повіту йшли з півночі на південь вододілом Коропця і Стрипи та радше перетинаючи верховища дрібних приток Стрипи вище Бобулинець, зверталася на схід до Стрипи, яка переходила вище Кійданова, що належав до теребовельського повіту в 1392 р., і посувалася далі в східному напрямі аж до вододілу Стрипи й Серета, дійшовши до цього вододілу, зверталася на південь; в південному напрямі проходила вона вододілом

Серету й Стрипи до джерел Джурина, протоки Дністра; від Джурина в теребовельському повіті йшла на захід, переходила Ольховець попід Трибухівцями і напроти Сорік знов покривалася з Стрипою аж до її впаду до Дністра. На схід від наведеної границі був червоногородський повіт подільського воєвідства, до якого належали оселі на схід від неї.

Галицьке староство ділилося на галицьку і калуську волости. В галицькій волості було 12 сіл; 4 села припадали на одну квадратову милю, одне село на чверть квадратової милі. Львівське римо-като-лицьке арцибіскупство мало в 1578 р. в галицькому повіті два містечка: Семиківці і Ляцьке та 9 сіл, з яких названі Кукольники. Як власність Бучацьких названі Бариш, Монастириська, Кійданів, що від 1392 р. перейшов до галицького, повіту, і Переволока. До Бучацьких гербу Пілява належав у 1576 р. Бучач - місто з 15 селами. Місто Монастирище з 15 селами було в 1552 р. гніздом Монастирських гербу Пілява, відтак у 1578 р. Поморянських-Сєненських. Чернелиця і Бариш належали в 1469 р. до Бучацьких, відтак у 1578 р. з 5 селами до Язловецьких. Також Соколів належав у 1469 р. до Бучацьких, але в 1578 р. разом з 5 селами, серед яких був пізніший Золотий Потік, належав уже до Потоцьких гербу Пілява. Саме останньою з Бучацьких гербу Абданк чи пак Габданк була Катерина, дочка руського воєводи Якова Бучацького (+ 1501), з якою бучацькі маєтности разом із замком перейшли до Творовських гербу Пілява, що від цього часу почали називатися Бучацькими гербу Пілява; вони були основниками замку, якого залишки зберегалися до наших днів.

Розвалини цього замку находилися на вершку з трьох сторін недоступного узгір’я на південний схід від міста. Стрімка доріжчина від костела вела на узгір’я, де перша руїна вказувала, що там була чотирибічна замкова брама. Сам замок представляв тяжку будівлю середньовічного типу, оточену для оборони високими стінами, на яких є сліди багатьох перерібок. Внутрі замок цілком знищений. Залишилися тільки останки пощерблених довкільних стін, що були збудовані в середині XVI стол., з ломаного каменю на вапняній заправі. Їх позема підстава творила яйцеватий овал, якого перед на вершку узгір’я завершувала мабуть сильна півокругла башта, а зад, від доступної сторони, багато ширший, був замкнений реґулярним п’ятибоком стін з великою півокруглою баштою від сходу. Мури цих стін і башти грубі до 4 метрів - коли ще оглядав їх Чоловський - сягали мабуть до висоти другого поверха і мали три вищі поверхи стрільниць: кожний для перехресного вогню. Від нутра під кожною стрільницею були сліди камінних брусів, на яких опиралися ґанки для оборонців. Мешканева частина замку, без сумніву поверхова, обхоплювала низку приміщень і містилася в передовій частині замку в сусідстві брами. Це виявляли позбавлені всяких прикрас отвори для вікон у зовнішніх стінах. Камінне обрамлення було повидиране. Подекуди були ще останки тинку, а в наражіниках зберігалися сліди тесового (квадрового) каміння.

Крім вище названих шляхтичів, усадовлялися в Бучаччині й інші, як видно з принагідних королівських документів. Так, наприклад, Казимир

Ягайлович позволив 1-го грудня 1473 р. Якову Закліці з Межигір’я »для винагороди його заслуг« викуповувати королівські маєтності в котрій-небудь землі. В Монастирищі дідич Іван, - якого Б. Р. в »Ґеоґрафічному словнику« зараховує до Сененських, але Олександер Яблоновський, як вище подано, вважає, що місто Монастирище з 15 селами було в 1552 р. гніздом Монастирських гербу Пілява, - дістав від короля Жигмонта II Авґуста в 1552 р. привілей на торг у п’ятницю і ярмарок на св. Андрія. При цій нагоді згадував король про заслуги Івана і його предків. Другий привілей з 1557 р. додавав йому ярмарок на св. Хреста. Для Язлівця надав привілей на ярмарки ще Казимир Ягайлович, але цей привілей загинув. Коли рід Бучацьких у Язлівці вимер, тоді невідомо яким способом Язлівець став власністю Миколи Сєнявського, за якого король Жигмонт І звільнив у 1519 р. Язлівець від »чопового« податку на два квартали і визначив новий ярмарок на день св. Катерини. Але після Сєнявського став дідичем знов Юрій Язловецький, який разом з своїм капеляном ксьондзом Хржонстовським прийняв кальвінізм і перемінив костел св. Марії Магдалини на кальвінський збір у 1549 р. Після смерти Юрія (1575), його син Миколай повернувся до римо-католицизму. Як вище було згадано, він »козакував«, а крім того брав участь у протикоролівській акції Зборовських і щойно в 1589 р. привернув його король Жигмонт III Ваза до своєї ласки. Люстрація в 1583 р. виказує трьох священиків у Язлівці. Від середини XVI стол. існувала в Язлівці вірменська кольонія. Грушевський пише, що доки не було старост, управляли Язлівцем воєводи по давньому звичаю: уряд воєводи існував у Язлівці за Людвика угорського і навіть у другій половині XV століття.

У Бучаччині існували монастирі від середньовічних часів, що засвідчує назва »Монастирище« або »Монастириська«, що приходить уже в документах з 1437 р., як слід по якомусь давнішому монастирі. В

ХVІ-ХVІІ стол. існували монастирі в Бучачі і Жизномирі під Бучачем. Цей жизномирський монастир був збудований серед скель над Стрипою між Жизномиром і Бучачем в половині XVI стол., а може й раніше. В 1606-7 рр. випосажили цей монастир Стефан Потоцький і його жінка Марія Могилянка, яка уфундувала також церкву св. Миколая в Бучачі в 1610 р. і монастир св. Трійці на Нагірянці в 1612 р., можливо що відбудувала його на місці давнішого монастиря; цей монастир передав Ян Потоцький у 1652 р. польським домініканам. В горішньому бігу Стрипи був скальний монастирець у Рукомиші, з якого залишилася до наших часів сніжнобіла печерна каплиця св. Онуфрія, скельний монастир у Порховій і два монастирі, що їх уфундували бучацькі Потоцькі в їхніх маєтностях: у Задарові з XVI стол. і в Сокільці, недалеко устя Стрипи, з 1609 року.

Жигмонт II Авґуст позволив у 1548 р. подільському воєводі і Хмельницькому старості Іванові Мєлєцькому перемінити своє дідичне село Рожане Устя в галицькому повіті на місто з подібною назвою, назване згодом Устям Зеленим. Король звільнив поселенців від податків і торгової оплати на 20 років, надав місту маґдебурзьке право і для скорішого розвитку оселі встановив ярмарок на св. Марґарити, а торги в п’ятницю. Подільський воєвода Миколай Мєлєцький уфундував у місті римо-католицьку парохію в 1579 р.

Останній з Творовських гербу Пілява, що прибрали собі прізвище також Бучацьких, Іван Збожний (+ 1602), вибудував у 1600 р. замок на північ від Бучача над лівим берегом р. Стрипи на високорівні, що знизується до долини ріки. Довкільні мури цього замку, забезпечені численними стрільницями, творять чотирикутник, що звужується до півночі, де його замикав поверховий мешканевий будинок із вікнами на зовні і з низкою приміщень, а крім цього будинку була п’ятибічна башта. На обидвох наріжниках південної стіни були такі самі башти; при західній з них була гарна в’їздова брама, над якою залишилися сліди написів про основників замку та їх герби. Просторе подвір’я замінено, згодом, на сад. Із зовнішньої сторони західньої стіни є сліди валів, перекопів і шкарпів, що замикали замковий пригородок. Цей замок представляв вибірний тип мурованої форталіції, був сільською садибою Бучацьких; замешкували його до кінця XVIII стол. Від цього замку дістало село назву Підзамочка.

Остання з цієї лінії Бучацьких, Катерина, дочка подільського підкоморія Миколая Бучацького гербу Пілява, вийшла заміж спершу за Ґольського, а вдруге за камянецького каштеляна Андрія Потоцького й відтоді Потоцькі стали власниками Бучача. Син Андрія й Катерини Фелікс (Щасний) Потоцький, який був руським - як подають Людвик Дзєдзіцький і Б. Р. - і брацлавським - як подають Чоловський і Януш - воєводою, одружився з Марією Магдалиною, сестрою молдавського воєводи Єремії Могили (1594-1600), що завдячував полякам свій престіл у Молдавії, з якої прогнав йото Михайло Хоробрий. Стефан Потоцький пробував посадити на молдавському престолі Єреміїного

Саме жінці Стефана Потоцького Марії Магдалині Могилянці приписують перебудову, прикрашення, зміцнення й піднесення бучацького замку до ряду сильних »кресових« фортець. Разом із чоловіком була вона фундаторкою домініканського кляштору в Золотому Потоці, в 1608 р. В цих перших роках XVII стол. вибудував Стефан Потоцький замок і оснував містечко Золотий Потік. Цей замок був збудований форталіційною системою з червоного, ломаного каменя і творив просторий квадрат з чотирма шестибічними двоповерховими баштами на рогах. У середині стіни північно-східної під квадратовою, на два поверхи високою вежею, була в’їздова брама з кам’яними одвірками і бочковим склепінням. Іззовні над брамою був слід написової таблиці. В обводових стінах грубих на два метри і в баштах були стрільниці на гармати й ручну зброю. На подвір’ї при обводовій стіні між західною і північною баштами та брамою були два старі мешканеві будинки, значно переформовані, але ще мали кам’яні обрамлення дверей і вікон. До першої світової війни в одному з них був повітовий суд, у другому - податковий уряд. Криниця на подвір’ї була засипана. Іззовні цілий дімок був обведений глибоким ровом і високим валом, по яких досить значні сліди втрималися в першій четвертині XX стол. Цей замок був на легкому схилі з південної сторони містечка. В цьому замку перебував найчастіше Стефан Потоцький разом із своєю жінкою Марією Магдалиною Могилянкою й переховував у ньому багаті скарби, які дістав у посаг за нею. Померла вона в 1631 р., він - у 1634 р., коли був вибудований, його коштом, костел св. Стефана, до якого прилучено домініканський кляштор і в 1653 р. повірено домініканам римо-католицьку парохію в містечку.

Руїни язловецького замку є також з південної сторони містечка на високому, але вузькому хребті узгір’я, оточеного з трьох сторін річкою Ольхівцем (Вільхівцем?). Цей замок творив простору, видовжену, тяжку й нерегулярну будівлю, яка з усіх замків, не зважаючи на пізніші перерібки, зберегла найбільше прикмет середньовічного замкового будівництва, головно в укладі мурів, стрільниць, башт і т. д. Багато спеціяльних признак вказує, що цей замок будував або перебудовував той самий будівничий, який будував замок у Бережанах. Від сторони високорівні при краєвому гостинці була в’їздова брама, що вела до нутра через квадратову, наперід висунену башту. Із західної сторони була друга брама, з якої, видно, був вихід по сходах або по помості із замкового поверху на пригородок. Обі брами були прикрашені гарними обрамуваннями, з яких тільки останки залишилися. Зовнішні мури замку, грубі на два метри, забезпечені стрільницями збереглися відносно досить добре до нашого століття, але внутрі є тільки сліди біль-

Перед своєю смертю, в 1607 р., Микола Язловецький відновив костел і уфундував домініканський кляштор. Вдова по Єронімі Язловецькому, Елеонора з князів Острозьких, вийшла вдруге заміж за грецького каштеляна Івана Юрія Радивила. Цей Радивил видав у Язлівці, 10 грудня 1615 р., потвердження давних вольностей для язловецьких вірмен. З цього акту виводить вірменсько-польський історик ксьондз Садок Баронч, що вірмени прибули до Язлівця щойно в XVI стол., а не як їхні народні перекази вказували вже на 1250 рік, як час їхнього поселення в цій місцевині, яку вони, за іншим переказом, мали оснувати під назвою »Яслосовець«, після прибуття в XV стол. Від Радивилів перейшов Язловець до Чурилів, відтак до Богушів, Кашевських, Станіславських, Тишкевичів, Вольських і Белжецьких. Анка Одрживольська, яка одідичила Язловець разом із довколишніми селами по Ядвизі Белжецькій і Чурилах, продала все коронному гетьманові Станіславові Конєцпольському в 1643 р. Новий власник Язлівця потвердив і поширив привілеї місцевих вірмен, що мали в тому часі свого архиєпископа, але залежного від львівського. Станіслав Конєцпольський помер у 1646 р. Його син Олександер не щадив коштів, щоб укріпити замок для збільшення його оборонности, а для себе вибудував на пригородку палату, в якій мешкав.

Біжниця у Язлівці з XVI стол. була знаменита ренесансова будівля. Вірменські старовинні пам’ятки в Язлівці походили з 1611 р. З початку XVII стол. давню вірменську святиню перетворено в 1810 р. на руську церкву. Старі кам’яні хрести з кириличними написами збереглися в Рукомиші. До місцевостей, що існували в перших століттях польської окупації, треба додати Коропець, недалеко гирла річки тієї назви до Дністра, який був колись королівщиною. В Коропці парохіяльний костел уфундував ще Ягайло в 1421 р. Около 1615 р. власником Коропця був брацлавський воєвода Стефан Потоцький. Містечко Доброводи з приналежними селами: Добровідка, Григорів, Олеша і Ковалівка заставив у Львові, 13 січня 1628 р., їх тогочасний власник Олександер з Сєнна Сєнєнський за 26.600 польських злотих на три роки Станіславові Кроґулецькому і Войтіхові Броновському.

В Бучаччині осадовилися головно ті польські шляхетські роди, що очолювали польські протикозацькі походи. Саме в 1625 р, польський

Татари, виправилися літом 1629 р. на Україну і, грабуючи її, пройшли Бучаччину й запустилися аж під Бурштин. Не обороняли населення Бучаччини перед татарами й шляхецькі замки, як от у Монастирищі (Монастириськах), де уфортифікований замок не спас містечка від кількаразового нападу татарів. Щойно в жовтні 1629 р. руський воєвода Станіслав Любомірський зайшов під Монастирищем (Монастириськами) дорогу татарам, що верталися з-під Бурштина з великими грабунками і розгромив їх. Тих татарів, які щасливо вирвалися з-під Монастирища (Монастириськ), розгромив у східній Україні Грицько Чорний із своїми реєстровими козаками і військом реґіментаря коронного гетьмана для козаків Хмєлєцького.

Під час повстання Богдана Хмельницького, на весні 1648 р., головні козацькі й татарські сили йшли з-під Пилявець у напрямі Львова, тимто на Бучаччину заганялися незначні відділи, від яких могли оборонитися бучацький і язловецький замки. Історик Степан Томашівський, який досліджував народні протипольські рухи в Галичині в 1648-49 рр., міг занотувати тільки один момент: Марґарита Злочовська завезла своє добро у чортківський замок, а худобу й 170 коней до Бучача. Їй усе забрали чортківські й бучацькі міщани, яких вона подавала в 1650 р. до суду. Хоч язловецький і бучацький замки оборонилися, проте (Золотий) Потік Потоцьких був зруйнований. Коли Хмельницький облягав Збараж у серпні 1649 р., тоді кілька львівських вірмен їхали до Язлівця і під Бережанами татари взяли їх у полон, тільки один вірменин щасливо утік.

Татари не були добрими козацькими союзниками і в рішучих боях переходили на польський бік. Хан без викупу випустив Миколая Потоцькото, який подав королеві Янові Казимирові записку, що в ній виявив себе далі непримиренним ворогом козаків. Він знов став у проводі польських сил проти козаків під Білою Церквою. Коли літом 1652 р. вислав гетьман Богдан Хмельницький свого сина Тимоша по-

В 1666 р. правобічний гетьман Петро Дорошенко розбив польське військо під Браїловом, пішов походом на західноукраїнські землі і звів бій з польським військом, яким доводив коронний гетьман Іван Собєський під Підгайцями в 1667 р. Тоді козаки облягали також бучацький замок, але не здобули його.

В 1669 р. нововисвячений львівський, галицький і кам’янецький православний єпископ Йосиф Шумлянський об’їздив свою єпархію і загостив також до Язлівця, де подібно як і в інших місцевостях, висвячував зголошених кандидатів на священиків. Від 1671 р. цей єпископ став посередником у переговорах між українським гетьманом Петром Дорошенком і польським коронним гетьманом Іваном Собєським. А коли ці переговори не увінчалися бажаним для нашого гетьмана успіхом, піддався він під протекцією турецького султана. Наслідком цього турки разом з Дорошенком захопили Поділля влітку 1672 р. і ввійшли до Галичини. Коли турки здобули Кам’янець, тоді султан Магомет IV таборував довший час під Бучачем. У бучацькому замку схоронилася Тереса Потоцька, жінка брацлавського воєводи (титулярного, бо Брац-

Заходами Івана Потоцькото був відбудований бучацький замок частинно до попереднього стану. Також Потоцькі відбудували замок в Золотому Потоці. Але в язловецькому замку, що був на території відступленого туркам бучацьким договором Поділля, була дев’ять років турецька залога й турки старалися укріпити цей замок якнайкраще, щоб був бастіоном Поділля, яке вони опанували. Тимто, турецький командант замку не тільки відбудував його, але й зміцнив його новими фортифікаціями. Постійною турецькою залогою замку були яничари. Турки гордилися фортифікаціями цього замку й говорили, що в кількох годинах він не впаде. І справді, безуспішно пробував його відбити в 1683 р. Андрій Потоцький. Щойно в 1684 р. король Іван III, задумуючи відбити від турків Кам’янець Подільський, почав від язловецького замку. Вславлений перемогою під Віднем, король зі значним добірним військом прибув під Язлівець 24 серпня й на другий день велів оточити фортецю, стріляти з гармат і штурмувати. Коли турки спостерегли, що їм не встоятися, - вивісили під вечір білий прапор і скапітулювали; на другий день рано вийшли з замку, склали зброю під королівські ноги і польські вояки відконвоювали їх до Кам’янця; з 560 турків залишилося 90 при польському війську. При королі були два королівські дворяни - французи Далейрак і Дюпон, що описали операції в часі облоги й капітуляції, як також подали вони цікавий опис замку, який до 1699 р., тобто до відібрання Кам’янця Подільського від турків, був важливою польською фортецею з боку турецького пограниччя. Тимто король Іван III і коронний гетьман Яблоновський завжди звертали належну увагу на добре забезпечення цього замку харчами, амуніцією, відповідною залогою і добірними комендантами. Якийсь час був комендантом язловецького замку Ян Самуїл Хржановський, що вславився в 1675 р. обороною теребовельського замку перед Турками, якими доводив Ібрагім паша.

Згаданий королівський дворянин француз Далейрак був у 1684 р. також у бучацькому замку і так його описав: »збудований з каменю на кілька високих поверхів і з дуже грубими й сильними мурами над

В 1686 р. коло Зеленого Устя переправляв Іван III військо, що збиралося під Товмачем на нещасну для поляків молдавську виправу. Ця виправа відбувалася згідно з акцією християнської протитурецької Ліги, що її очолював папа, й тимто нунцій подбав за доставу до Устя Дністром харчів, воєнних матеріялів і піхоти, але ці транспорти були зле ведені й не принесли сподіваного хісна. Одна зі шкут, що нею везли харчі і піхотинців, зачепила за міст, збудований для переправи війська, знесла його й сама затонула.

По смерти Йосифа Шумлянського, на львівському єпископстві був унівський архимандрит Варлаам Шептицький (1709-1715), який разом із Шумлянським брав участь у переговорах між православними й уніятами в Люблині в 1680 р. в справі з’єднання; а опісля у 1681 р. разом з Шумлянським та Інокентіем Винницьким тайно приступив до унії. Саме Варлаам Шептицький скликав собор ченців львівської дієцезії до Унева в 1711 р. в справі об’єднання своїх монастирів. На цьому соборі був приявний настоятель василіянського монастиря в Лядському в Бучаччині. Про цей монастир згадує ревізія ігуменів з 1724 р. так: »Лядчанський монастир за коляцією і фондом дідичів тамошньої шляхти. О. Гедеон Коблянський залишається там строїтелем; не має »благословення«. Ченців немає. Сам один з хлопом«. При регуляції в 1744 р. нема вже згадки про цей монастир. Але вже в 1712 р. уфундували бучацькі дідичі Щепан та Іванна Потоцькі монастир оо. Василіян у Бучачі під покровом Воздвиження Чесного Хреста. Вони спровадили сюди Василіян з Білоруси й доручили їм вести богословську школу для наших світських священиків у їхніх подільських і покутських маєтках. Цією школою і подібними курсами для священиків по інших містах та монастирях у маєтностях Потоцьких мали бучацькі Василіяни зарадити бракові духовної семінарії, бо єдина вірменська театинська семінарія у Львові втримувала впродовж XVIII стол. тільки незначне число питомців для тодішніх наших дієцезій. Тут треба пригадати, що єпископ Йосиф Шумлянський, приступаючи до унії, видвигнув потребу оснування духовної семінарії у Львові, але ця справа застрягла в римській Конгреґації Пропаганди Віри, яка справді вважала, що Львів буде відповідним місцем для такої семінарії, але її ерекцією і утриманням мали б зайнятися єпископи всієї Руси, тому, що кожний окремий єпископ не мав таких засобів, щоб удержати семінарію в своїй дієцезії. Отже, ні Рим, ні наші єпископи не вдіяли того, що зайшлі з Польщі Потоцькі, які поволі зживалися з місцевим українським населенням.

До бучацького монастиря прилучено в 1724 р. жизномирський монастир, який, одначе, з того часу почав підупадати і з його будівель залишилися заледви сліди. З актів »Потоцької Генеральної Візитації« з 27 квітня 1761 р. довідуємося, що в Золотому Потоці було дві церкви:

Містечко Язлівець почало підупадати після семилітньої турецької окупації й частина вірмен залишила містечко. Син вище згадуваного Олександра Конєцпольського, що помер у 1659 р., Станіслав умер у 1682 р. без нащадків і записав Язлівець белзькому воєводі Янові Конєцпольському. Тому, що в часі татарських і турецьких нападів на Язлівець затратилися документи на права цього міста, то Ян Олександер Конєцпольський в 1712 р. подбав, за відновлення його прав, щоб урятувати місто від цілковитого упадку. Проте, населення зменшилося, зубожіло, торгівля впала цілком і місто зійшло до ряду найменших містечок: в 1713 р. було в Язлівці 125 міщан і передміщан, 118 їхніх жінок, комірниць і дівок та 47 жидів. Той самий Ян Конєцпольський оснував кляштор Павлінів і відновив замок, який, одначе, з огляду на мир з турецького боку тратив своє попереднє значення. Після смерти цього останнього Конєцпольського (1719), серадського воєводи, перейшов Язлівець в 1720 р. до Валєвських, які продали його в 1723 р. коронному обозному Юрієві Олександрові Любомірському. В 1746 р. продав його разом з маєтками Станіслав Любомірський Станіславові Понятовському, батькові короля, що був мазовецьким воєводою. Понятовськии цілком не дбав за замок, тільки відбудував і прикрасив давню палату Олександра Конєцпольського за замком на вершку узгір’я.

В 1753 р. уфундував канівський староста Миколай Потоцький, - про якого, як про »пана Каньовського«, чудацтва передавали серед народу цікаві оповідання, - василіянську церкву типового пізнебароккового стилю в Бучачі з двома вежами. Ці дві стрункі вежі високої церковної фасади в барокковому стилі гарно зігравалися з обома крилами що притикали до неї: з ліва властивий монастир, а з права гімназія. Цей комплекс свято-воздвиженського монастиря був збудований за проєктом архитекта Ґотфрида Гофмана, що був будівничим Почаївської Лаври, яку уфундував той самий Потоцький. Вибудовано його в 1761-71 рр. на відшибі високого сугорба Федора. Цей самий Потоцький

В Зеленім Устю посвячено в 1755 р. мурований костел Св. Трійці. Бучацький замок, хоч опущений і занедбаний, придавався в половині XVIII стол. для всяких практичних цілей. Замок в Підзамочку замешкувано до кінця XVIII стол. Зберігалися панські двори в Монастириськах і Золотому Потоці. Останній польський король Станіслав Август Понятовський потвердив у 1766 р. права Язлівця, що їх надав його батько і брат, та устави язловецького шевського цеху з 1753 р.