ГУК Михайло. БАЛАДА ПРО БАГРЯНИЙ КАМІНЬ (світлій пам’яті Василя Зажерея)

  • Друк

БАЛАДА ПРО БАГРЯНИЙ КАМІНЬ

Світлій пам’яті Василя Зажерея

І

Дівочі скелі в піднебесся
Пливуть, здіймаючись до хмар,
І потічок в каміннім плесі
Стікає в Ікву повз базар.
Снують над містом величаво
Легенди сяючих вершин.
Виблискує в потоці слави
Історії кривавий плин.
Колись, рятуючи завзято
Жіночу честь від яничар,
Сплелися косами дівчата
І, як безсилі чаєнята,
Упали з гір у чорний яр...

ІІ

...В той день липневий у світлицю
В охайний сад, у тихий двір
З тавром ненависті на пиці
Ввірвавсь фашист, неначе звір.
Когось шукали. Йшла облава.
Навколо крики, плач і жах
(По місту вже котилась слава
Про грізних месників в лісах).
Столочили собаки люті
Жоржин гарячі островки,
Як дикі коні на розпутті,
Як гнівом спінені бики.
І раптом... Боже мій єдиний!
Від сірих монастирських стін
Помчав по Дубненській в долину
Якийсь хлопчина. Навздогін
Рванулися жандарми кляті.
Підкови клацнули о брук.
Наказ: живим його спіймати,
Не дати вислизнути з рук.
...О, де ви гордії орлята?
Злетіть униз до потічка,
Візьміть з собою на крилята
Гаряче тіло смільчака!..
Долаючи скелясті гори,
Він чув собачий грізний лай.
Окинув даль тужливим зором.
Зронив: «О, світе мій, прощай!»
Це був Василь. В житах зелених
Зростав, мужнів селянський син
І не тужила наречена
За ним. У батька був один.
Носив листівки у кишенях.
Назустріч йшов зі зв’язковим?
Стиснув холодну сталь у жмені —
Загине таїна із ним!
На брилу він упав камінну,
Смертельно ранений юнак, —
Здобути мріяв Україну,
Але чи знав: яку і як?
Згасало сонце кумачеве,
Спускався на Скалу туман,
Вмирало серце Василеве,
І кров текла з глибоких ран.
Якийсь смільчак вночі стежками
В село, зі звісткою, примчав, —
І з горя батько, вербівчанин,
Тієї ночі білим став.

ІІІ

Щороку в липні, опівночі,
Коли все спочиває в снах,
Із хмари на Скалу Дівочу
Спадає білий лебідь-птах.
Тріпне крильми він одиноко,
Ступне на той граніт — і знов
Спливе по каменю широкім
Струмочком на отаву кров.
В свята, мандруючи горою,
Дівчата стануть над кущем
І, вражені його красою,
Торкнуться ніжною рукою
Листків, що плачуть кумачем...
Невже, стрічаючи світанки,
Забудуть це ім’я навік?..
Згадайте, милі крем’янчанки,
Трагічний сорок третій рік.
Радіймо, люди: Дон-Кіхоти,
На щастя, ходять поміж нас.
Їх не злякають ешафоти,
Гряде для них безсмертя час.

Михайло ГУК.
м. Хоростків.

Джерело:
ж. «Тернопіль», №??, 19?? рік.

[Інф.: 07.10.2012. Оновл.: 07.10.2012]