Возилів: РІД ДЖЕРДЖІВ У ВОЗИЛОВІ ЗАПОЧАТКУВАВ МУСТАФА (легенда)

РІД ДЖЕРДЖІВ У ВОЗИЛОВІ ЗАПОЧАТКУВАВ МУСТАФА

Цю розповідь, що передається з покоління у покоління вже багато століть, я почув від своїх дідуся Григорія і бабці Євдокії Павлюків. Думаю, читачам «НД» також буде цікаво дізнатися про деякі факти нашої історії, зокрема, про далеке минуле с. Возилів.

Було це десь у другій половині XVI ст. Одного дня в гарячу пору жнив, коли усі селяни працювали у полі, а вдома залишалися хіба що діти і літні немічні люди, раптом почувся несамовитий крик і одночасно спалахнули крайні хати. На село напали татари. Невдовзі запалали усі вулиці. Татари ловили людей арканами, зв’язували по десять і кидалисьза новими жертвами. Тим часом у хижі Клепеїв відбувалась така сцена: озвірілі й захекані мурза Алі з джурою стоять біля порога, а з-під перевернутої догори ногами колиски лине дитячий плач. Там виявився річний хлопчик з чорним кучерявим волоссям. Дитина простягнула рученята і усміхнулася. В ту мить у джури щось ворухнулось у грудях, його обличчя набрало людських рис і він наказав везти хлопча у Крим.

Старша дружина мурзи неохоче прийняла малого. Та що могла вдіяти? Хлопчика назвали Мустафою, він зростав разом зі старшим сином Ібрагімов. У них був один вчитель, вони однаково виховувались, та були різними. спокійного і врівноваженого Мустафу цікавили ремесло, будівництво. А Ібрагім захоплювався кіньми, полюванням, йому були притаманні лінивство, розпуста. Стосунки між братами зводились до сутичок і бійок.

На один із таких боїв нагодився мурза і закричав до Мустафи: «Не смій торкатись Ібрагіма. Він — моя кров. А ти — собача кров». Ці слова не давали хлопцеві спокою і невдовзі він таки змусив колишнього джуру Алі розповісти йому таємницю зі свого дитинства. Почуте вразило: він -християнин, народився на березі Дністра, там його батьки. Але ж у тому краї він спалював і нищив села та містечка, убивав і брав у неволю людей! Що ж робити? Вбити мурзу з родиною він не зможе. Але помститися треба і повернутися на свою батьківщину він мусить.

Стосунки у сім’ї сяк-так налагодились і по певнім часі мурза послав синів у степ оглянути табун. Там брати знову побились через невільницю Ганну, котра подобалась обом. Мустафа переміг у бою, а вночі Ібрагім захотів відімстити і знову напав. Але то були останні хвилини його життя — поранений Мустафа зумів завдати смертельного удару...

До світанку вірний кінь мчав його на північ. Коли ж знесилений упав, Мустафа помітив, що його наздоганяє мурза. Хлопець кинувся у води Гнилого моря. На ходу зрізав очеретину, ліг на дно і почав дихати в ту трубочку. «Батько» кілька разів вистрілив, постояв трохи і повернув додому.

А вже наступного дня геть знесиленого Мустафу знайшли козаки. З допомогою перекладача вони слухали сумну історію бранця. Хотіли вірити, але й не довіряли хлопцеві. Все ж вирішили допомогти. Привезли його до першого українського хутора і попросили через систему самооборони провести перебіжчика вверх по Дністру — у Возилів.

Аж навесні Мустафу передали у рідне село. Збіглись селяни й згадали, що справді колись у Клепеїв татари вкрали дитину, а цей красний хлопець так схожий на Данила Клепея у молодості.

Рідні батько з сином зустрілись якось холодно, довго приглядались один до другого. Далі пішли на могилу матері хлопця — жінка загинула у той фатальний день, коли забрали її маля. З кожного кутка батьківської хати віяло біднотою і холодом. Не теплішою була й зустріч з мачухою — своїх дітей повно, а ще татарина привели. Та Данило радів — через 20 років знайшовся син Василько.

Наступного дня батько з сином вже працювали у кузні. Вправність Мустафи-Василя вражала і мачуха змилосердилась — такий майстер не їстиме дармового хліба.

Ішли дні. Василь вчився рідної мови. Та коли хвилювався чи квапився, то говорив по-своєму. «Що ти там джеркочеш?» — запитували жінки і поза очі назвали хлопця Джерджем. Згодом всі його так кликали. Та стежити за ним продовжували. І були готові до того, що татари не заспокояться, За законами кровної помсти мурза прийде у село.

І він напав. Та селяни зуміли відбитись. Справжнім захисником села був Василь. Він сам поклав з десяток татарів і завоював цілковиту довіру. По пеенім часі вдруге охрестився і навіть одружився з синьоокою Ганею, став батьком сина-первістка.

Минув час і татари знову напали. Та так несподівано, що Василь у кузні навіть не встиг схопити молот. Його зв’язали і, прив’язавши до коня, поволокли берегом Дністра. Побачивши бранця, командир татарського загону хотів мерщій повертатись з ним у Крим, але його вояки захопились грабунком — з Возилова накинулись ще на Білу, Уніж, Монастирок. У таборі залишилась нечисленна охорона.

Василь прийшов до тями. У голові гуло, все тіло нило. Поруч спав товстий татарин. Придивився — жінка-охоронець. Вмирати від жіночих рук? Та нізащо! З останніх сил доповз до дуба і почав терти об нього ремені, що зв’язували руки. А коли звільнився, схопив шаблю і відтяв жінці голову. На шиї своєї жертви помітив шнурок, а на ньому — товстий гаманець з золотими монетами.

Знемагаючи від болю, Василь побіг стежкою, а татарчуки за ним. За якусь сотню метрів стежина різко повернула вліво по краю обриву. Тут втікач схопився за дерево, а нападники полетіли у пропасть, у бурхливі води Дністра.

І знову минали роки. Село вкотре відбудувалось. Василів рід поповнився п’ятьма синами. Вони усі стали Джерджами. Пам’ятною є і гора, на якій чоловік врятувався від татар, — її люди назвали «Бабою». А золоті монети, які Джердж забрав від охоронця-баби, він використав на будівництво церков у Возилові, Петрові й Уніжі.

Василь ПАВЛЮК.
с. Возилів.

Джерело:
г. «Нова доба» №6(8212) від 09 лютого 2007 року.

[Інф.: 2007. Оновл.: 11.08.2012]