ТОПОРОВСЬКИЙ Ігор. ЗАРВАНИЦЯ

Зарваницький Духовний центр

ЗАРВАНИЦЯ

1

Кажуть люди, що порою,
Призадумавшись на мить,
Матір Божа над водою
Там не раз чомусь стоїть.

Та лиш глянути будь-кому —
Враз видіння чарівне
У промінні голубому
Понад лісом ввись майне.

І пригаснуть зразу зорі,
Зникнуть в світло-синій млі,
І з небесного простору
Злине відсвіт до землі.

Там дрімає в ту хвилину
Поміж пагорбів село
І дзюркоче без зупину
Посвітліле джерело.

Що ж шукає Божа Мати
В тій оселі лісовій,
Що примушує стояти
На галявині одній?

Чи тривожилась за когось,
Чи молилася за всіх,
Щоб усім нам до одного
Бог простив якийсь наш гріх.

Певно, була в чімсь причина
Завітати їй сюди
І стояти тут щоднини
Біля витоку води.

Бо цілющим зразу стало
З того часу джерело,
І тепер прочан чимало
Поспішає у село.

Хтось іде води набрати,
Щоб в недузі помогла,
Інший йде поклін віддати
Там, де Мати Божа йшла.

Вітер ніжно розвіває
Он корогву золоту.
Йдуть прочани, величають
Богородицю святу.

2

«Можна?» — вимовив несміло
Від дверей юнак.
«Так, сюди йди. Є тут діло, —
Дав ігумен знак. —

Завтра полчища Батия
В Київ наш ввійдуть.
Як вода, що берег вкриє,
Все навкруг зметуть.

І не знати, хто до ранку
Лишиться живим,
Все сховає наостанку
Від пожарищ дим.

Не одну розпише спину
Чужака батіг.
Та найгірше, що святиню
Кинуть в бруд, до ніг.

Позбиткуються ординці
Із святих ікон,
І не стримає чужинців
Святості закон.

Не одну наругу взнає
Височолий храм,
Не одна біда чекає,
Що судилась нам.

Та, щоб дещо приховати
Нам від ворогів,
Я тебе сюди позвати
Служнику звелів.

Хоч у мене на приміті
Є один тайник,
У який ніхто б у світі
Певно, не проник.

Але може бути зрада —
Не стерпить хтось мук
Й те, що там, то враз попаде
До ворожих рук.

Бо тут річ, що я ховаю —
Образ дорогий.
Він для нас ціни не має,
Він для всіх — святий.

І цінується повсюди
Певно, неспроста,
Бо існує, кажуть люди,
Він з часів Христа.

І йому промандрувати
Довелось здаля.
Там, на ньому, Діва-Мати
Ніжить немовля.

Їх колись в краю чужому
Хтось намалював,
Й невідомо вже нікому
Як сюди попав.

Образ цей пройшов донині
Сотнями доріг,
І завжди, як ту святиню,
Я його беріг.

Та тепер пора настала
Розставатись нам,
Бо татар швидка навала
Опустошить храм.

Я вже сам снаги не маю
Образ цей спасти,
Щоб для знищеного краю
Пам’ять зберегти.

Тож на тебе покладаю
Цей нелегкий труд,
Бо мене давно чекає
Вже небесний суд».

«Ваша святість! — хлопець каже,
Перервавши річ, —
Тільки тьма навколо ляже
Й злине тиха ніч,

Я знайомими стежками
Виведу коня
І понесуся шляхами
З вітром навмання».

«Що ж, — сказав ігумен тихо,
Спершись на посох, —
Хай тебе минає лихо
І боронить Бог»...

3

Вже монголи обступили
Київ з всіх боків,
І навкруг вночі горіли
Тисячі вогнів.

Та не спав у цю хвилину
Їх великий хан.
Він щось думав беззупину
І складав свій план.

Щось недобре віщували
Між дерев сичі,
І тривожно поглядали
З мурів русичі.

4

Після того, як послушник
Образ святий взяв,
То ігумен непорушно
Довго ще стояв.

Він дивився, як здіймалась
Курява до хмар.
Як лавина наближалась
Кінниця татар.

5

«Що ж, пора передихнути, —
Проказав юнак. —
Тільки треба обминути
Ще оцей рівчак.

Тут десь тягнеться до нього
Від підводи слід.
Біля берега стрімкого
Є, напевно, брід».

Вже на березі від втоми
Хлопець раптом впав.
Вже три дні, як вийшов з дому —
Він не їв й не пив.

Образ й так лишив лежати
Йому біля ніг,
Бо його уже сховати
Він в ту мить не міг.

Скільки спав, ніхто не знає,
Та у напівсні
Бачить він: вогонь палає
Десь в височині.

В тім вогні враз Діва-Мати
Злинула над ним,
А на ній шовкові шати
В сяйві голубім.

Стала Мати над горою,
Коси аж до пліч,
Світять, міняться красою,
Осявають ніч.

Лента голову обвила
Світло-золота,
Мати голову схилила,
Шепчуть щось уста.

Там, де образ самотою
Дотепер лежав,
Там джерельною водою
Потічок дзюрчав.

Коли дивнеє видіння
Зникло у імлі,
Він стояв, просив спасіння
Людям на землі.

З того дня ніде тікати
Більше він не став.
Там, де виділася Мати,
Скит свій збудував.

І прославилось повсюди
З тих пір джерело,
І спішать донині люди
Звідусіль в село.

6

Зарванице, Зарванице —
Скільки в світі є доріг,
Щоб до тебе, як столиці,
Кожен з нас прийти би зміг.

Поміч просимо, благаєм,
Усамітнившись в глуші,
Божу Матір величаєм,
Прагнем зцілення душі.

Все прости нам, Божа Мати,
Дай нам вистояти в злі,
Всім зумій нам поміч дати,
Наші вислухай жалі.

Хто нужденний, хто стражденний —
Всі спішать щораз сюди.
Буде той повік спасенний,
Хто нап’ється тут води...

Поет Ігор ТОПОРОВСЬКИЙ

Ігор ТОПОРОВСЬКИЙ.

Джерело:
збірка поезій «Провесінь», Т., «Лілея», 2006.

[Інф.: 29.09.2012. Оновл.: 18.09.2013]