Берем’яни: ЛЕГЕНДА ПРО ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ СЕЛА БЕРЕМ’ЯНИ

ЛЕГЕНДА ПРО ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ СЕЛА БЕРЕМ’ЯНИ

— Їдуть! Їдуть! — радісно-збуджено вигукували хлопчаки і дівчатка, біжачи наввипередки центральною вулицею села, наче змагаючись у тому, хто швидше принесе цю новину.

— Агов, Ганю! Що там дітлахи кричать? — запитувала сусідка сусідку, пораючись на подвір'ї коло хати.

— Або я знаю. Кричать, що хтось до нас їде.

— Козаки їдуть! Вже показались із-за Липників, — ще голосніше було чути дитячі голоси.

— Ай справді, Ганю, дивись який сніп пилюки стоїть за лісом, за Липниками, — і показала Ольга рукою на ліс, що починався одразу за селом.

— А чуєш, Олю, тупіт коней? Та козаків, либонь, десять, а то й двадцять душ.

Отак розмовляли сусідки, а тим часом козаки в різнокольорових штанах і жупанах в'їхали в село і зупинились в його центрі, на перехресті вулиць Центральної, Баюри та Мухрейки, де пізніше через багато століть, буде встановлено пам'ятний хрест на знак скасування в Галичині панщини.

Дитяча пошта спрацювала справно і надзвичайно швидко — поки козаки спритно зіскакували з коней і поважно розминали затерплі ноги, довкола них з непідробною цікавістю збирались дорослі й малі, чоловіки й жінки.

— Тихіше, тихіше! Буде говорити старший, — загомоніли люди, яким явно не терпілось почути козацькі новини.

Старший якось несміливо, немов соромлячись уваги юрби, зняв шапку, витер піт із засмаглого обличчя, рукою погладив високого лоба та доволі поріділе волосся на голові і поволі направився в центр кола, що утворилося без будь-якої команди.

— Я... я мушу сказати вам, дорогі ..., — тут він зам'явся, подумки підбираючи слова, бо обдумував як повідомити цим людям страшну новину, — я мушу сказати, що до вас йде велика біда - через тиждень-другий тут будуть татари. Вам треба заховатись за Дністром в лісах.

Почувши ці слова, юрба враз затихла, вочевидь, ще до кінця не усвідомивши тієї небезпеки, яка насувалася на них. Було чути як десь на дереві сумно, немов співчуваючи цим людям, зацвірінькав горобчик. І тільки через довгих декілька хвилин спочатку почувся зойк і лемент жінок, потім дитячий плач і вже після гучні, схвильовані голоси чоловіків. У цьому людському галасі годі було щось зрозуміти.

— Візьміть нас з собою, — нарешті, коли гомін трохи вщух, найшовся мудрий дев'яностолітній дід Іван, який користувався заслуженим неабияким авторитетом у односельчан.

— Бери мене! Бери мене! — враз заблагали люди з усіх сторін, настільки в цей скрутний час припала їм до душі ідея діда Івана.

“Бери мене!” — ці слова й склали красиву і загадкову назву села — Берем'яни! Скільки думок — веселих, тривожних і сумних - навіює це слово, яке звучить як гімн, як невмируща музика, як задушевна мелодія реквієму. Берем'яни - священна земля малої батьківщини автора книги, це батьківський поріг і опалене війною босоноге дитинство, це моя надійна опора і невичерпне джерело моїх сил. Берем'яни — гордість, радість і вічна, невмируща любов кожного берем'янця!

Джерело:
З книги Б. РАФАЛЮКА «Берем’яни: природа, історичні події, люди».

[Інф.: 2007. Оновл.: 11.08.2012]