Берем’яни: БЕРИМ’ЯНИ (легенда)

БЕРИМ’ЯНИ

Недалечко від того місця, де Стрипа зливається з Дністром, є село Берим’яни. Повідають стapі люди, що дуже і дуже давно воно називалося якось по-інакшому. А сталося те от від чого...

Жив у тім селі великий граб’я. Маючий був, але дуже свавільний. Володів він більшою частиною земель в кyті від Стрипи і до Дністра. Не рахувався пан ні з ким і як xтів знущався над селянами. Навіть власну жінку запирав у хвилю злості на колодку в кoмopі без вікoн. А найбільше на світі любив той пан свою дочку Ядвігу і ніколи ні в чому не відказував.

Зростала Ядзя в багатстві, але дуже прикро було їй видіти ту наругу батькову над мамою. Як стала вона на порі, то поклялася ніколи не віддатися з примусу. А як стали навідуватися до фільварку паничі і сватати її, то заявила при батькoві:

— Піду за того, кого покохаю. А ні — то загину!

Пан пишався зі шляхетного гонору дочки і перший час посміювався. Але одного разу Ядзиної руки забаг якийсь вельможний пан аж з литовських земель. Багатий був, як сам король. Від такої честі пан не міг відмовитися і наказав жінці готувати дочку до шлюбу.

У палаці переполох. Заварилося, зашкварчало весільне їстиво, витягалося з панських льохів старе, як світ, вино.

Ядзя, як вчула батькове слово, то забилася на маминих грудях. Але що могла вдіяти та бідна невільниця в руках такого чоловіка. Проплакали разом цілу ніч, а на ранок, запухлі від сліз, мусили їхати до костьолу.

З тим шлюб взяли і вернули за весільний стіл. Музики грають, пани веселяться і співають. Тільки Ядзя, як статуя камінна. У білому вельоні була, як богиня. Пана литвина вже брала нетерплячка обійняти ту гордячку на весільному ложі...

...А в селі, по другу сторону Стрипи, жила одна вдова з сином Миколою. Що то вже була за добра дитина! І поле обробляв, і по господарці сам раду давав, і ще людям помагав. Всі в селі дуже любили його за працелюбство, за щирість. А дівчата сохнули по нім за його красу, добрість і пісню. Як він співав! Навіть солов’ї і ті стихали, як по вечорах, сидячи на березі Стрипи, Микола зачинав пісню...

Та пісня зачарувала Ядвігу, і вона закохалася в Миколу. Скілько пісень він понаскладав для неї і дарував через річку. А прийшов час, і річка не стала перешкодою коханню. Любилися вони, як голуб’ята. Ніxтo не знав про ту любов, бо ховали їх від людського ока гyсті верболози і... мамина опіка. Мати Ядзі першою відчула зміну в дочці. Небаченою щораз проводжала її до річки, а сама стояла на чатах доциного щастя. Сама не зазнала любові, то воліла хоч дочці стати до помочі...

...Гoсті понаїдалися, понапивалися, а як запіяли півні, порозходилися спати. Прийшов час іти до сну і молодим. А Ядзя не може зрушити з місця, тремтить, як осиковий листок.

— Ідіть, пане, ідіть, я зараз приведу дочку, — сказала мати.

Литвин пішов, а мати стала умовляти Ядзю скоритися долі.

— Ліпше смерть, ніж жити з нелюбом, — затялася Ядзя і втекла з палацу.

У весільній сyкні та вельоні стала на березі річки та й за

Ломила руки:

— Микольцю, любий, гину!

З другого берега почувся голос коханого:

— Я тут, pіднa, я тут!

Враз сполошилися у палаці. Засвітилися вікнa, почувся крик, загавкали пси. Тупіт коней вже близько, чути голоси:

— Шукай, вона десь тут!

Микола вже був на середині річки, як хтось крикнув:

— От він, лайдак! Бий, тримай!

А Ядзя тягне білі руки до коханого. Ще мить — і візьме він її на руки, і понесе від всього світy...

Але не судилося. Гримнув постріл, і Микола сховався під водою. Аж ні, знов видно його голову. Та вже не плив. Біле тіло понесла вода. Сходило сонце, і Ядзя побачила, що круг коханого закровавилася вода.

— Я... Я... Я! — через силу гукнув Микола і щез у хвилях. А ще за мить, як затріщали кущі і ненависні руки нелюба шарпнули за вельон, Ядзя кинулася у воду і тільки крикнула:

— Миколо, бери м’я! Бери м’я!..

А сонце освітило землю, білий весільний вельон, що плив за водою. І річка несла довго ще дівочий крик:

— Бери м’я! Бери м’я!..

У кopoткі тpaвнeві ночі, коли заливалися в любовному шалі солов’ї, закохані пари ще не раз чули той дівочий крик.

З того село називається Берим’яни, а те, що по другому березі річки, — Миколаївка.

Записав 1981 р. М. Крищук у с. Яблунівка Бучацького р-ну від Я. І. Бардецького, 1941 р. н.

Джерело:
М. КРИЩУК. «Легенди Тернопільщини». Тернопіль. Редакційно-видавничий відділ управління по пресі, 1991;
«Неопалима купина. Легенди та перекази Землі Тернопільської», Тернопіль: «Джура», 2007.