— Що таке відпуст? — питався мами.

— Відпуст... як тобі сказати? На відпуст ходять люди. щоб їм пан Біг відпустив гріхи. Тому воно і відпуст!

— І тільки? — питався хлопець.

— Це дуже багато, сину, бо гріхи ходять за чоловіком, як тінь, і не дають йому спокою.

— А в Зарваниці Бог відпускає грішникові гріхи, і вже вони за ним не ходять?

— Є багато таких чудотворних місць на світі, але нам до Зарваниці найближче, вона, — наша і тому ми йдемо туди.

— Далеко від нас? Так, як до Бережан?

— Наполовину ближче. Добрими кіньми за кілька годин заїдеш.

— І... що?

— Який-бо ти! Все: «Що, і як і куди?» — Аж занудиш.

— Хочу знати.

— Хочеш! А я тобі все сказала. У Зарваниці люди сповідаються, і Бог їм відпускає гріхи. Там є такий чудотворний образ Матері Божої...

— У церкві?

— А де ж би?

— І... що?

— Перед тим образом люди моляться за душі померлих і щастя живих.

— Щоб їм добре було?

— Так, щоб померлі доступили царства небесного, а живі щоб видужали, як хто з них тяжко хворий.

— Такий як,я?

— Такий. Тільки, що тобі вже, Богу дякувати, краще.

— Але хініну все ще мені даєш.

— Бо треба. А як не буде треба, то не дам.

— Тільки що даш?

— Шибку з вікна і молока пташачого.

— Я молока не люблю, — скривився хлопець і закопилив губи. А по хвилині: — А ще чого їздять люди до Зарваниці?

— Ще як хто має великий клопіт або тяжку журу, то також їде до чудотворної Матері Божої Зарваницької і вона, добра заступниця наша, вислухає його.

— А такі, хто не мають жури? — питався хлопець.

— А хто її не має, синку? — відповіла мати і важко зітхнула. Хлопець зрозумів, що й мамі щось також лежить на серці і що вона також якусь журу має.

— Мамо! — казав, — їдьмо до Зарваниці.

— Може колись і поїдемо, синку.

— Я не хочу «може», й не хочу «колись», я хочу зараз.

— Знаю, знаю, як чогось захочеться, то вже ні стій, ні погоди. Зараз давай, хоч би це була зірка з неба! Не знаю, в кого ти такий вдався? А воно не добре, бо світ — не батько, а доля не ненька. Треба змалку привикати до того, що тільки Бог — всемогучий, а ми — малосильні люди. Треба терпеливим бути...

— Я, мамо, дуже терпеливий. П’ю хініну, хоч вона мені губи викривляє. Якби ти знала, яка вона недобра!

Мама погладила його по голові.

— Ах, мій ти терпеливий! — і всміхнулася тим усміхом, що її гарне лице робив ще кращим, таким, що й сказати не можна.

*

З тої пори тільки й балачки було, що про Зарвапицю.

І коли поїдемо, і котрими кіньми, і куди, і як?

Ніби та Зарваниця десь за горами була.

Аж одного ранку мама відчинила середню шуфляду ясенової комоди з чорними стовпцями, що мали бронзові головки. Хлопець в одну мить виріс коло мами. Старий заржавілий замок затинався, і він помагав відчиняти. Аж кінчик язика виставив, так помагав. Відчинили.

Хлопець добре знав, що в тій шуфляді є. Книжка, оправлена в синю гладеньку шкіру, а в ній вірші, ще з тих часів, як мама панночкою була. Між ними деякі писані рукою Антона Шашкевича, короля балагулів. Він бував у діда і мама не одно про нього розказувала. І не одну пісню співала від нього. Казала, що він у козацькій свитці ходив і хоч немолодий був, гарно козака танцював і метелиці, а щупака тричі довкола салі йшов. За ним і наші стали свитки носити. Батько також, як ще студентом був, а як висвятився, то кравець пошив йому гарну чумарку. Шашкевич купив був для сина трохи землі десь за Нижбірком, і той син хотів женитися з тетою Касунею. Та якось з того нічого не вийшло.

Коло книжки лежав жмут листів, писаних дрібоньким, дуже гарним письмом, на тонкім папері з водними лініями. Були це листи від тата. Мама прочитувала їх і всміхалася або зітхала. «Так воно, так!» — казала, складаючи ті листи докупи, і зв’язуючи їх голубою стяжкою.

За листами лежав міртовий вінок з таким тоненьким серпанком, як павутиння. Мама струшувала легенько порох з того вінка і говорила:

— Най же мені хто скаже, звідки цей порох береться! Підлоги миємо, витираємо гарячим піском, воскуємо й чистими, а без пороху таки не обійдеться.

Збоку лежало гарненько поскладаних кілька дитячих суконочок. Мама брала першу з них і підносила до уст. Уста тремтіли, а з очей на суконку капали сльози.

Тоді хлопець тулився до мами і шепотів: «Не треба, не треба, мамо! Но вже, вже досить!»

Мама заспокоювалася і пригортала його до себе...

Та ще були в тій шухляді білі шовкові «ціжемки». Такі як ляльки. Вузенькі в пальцях, з високим підбиттям. Мама в них ішла до шлюбу. (І як можна в таких маленьких «ціжемках» іти й не перевернутися?!) Стояли вони на скриньочці з червоного дерева, викладеній золотими дротиками. Мама відчинила її. Скринька була вибита малиновим шовком. У ній лежали перстені, ковтки, шнурок перел тощо. Мама вибрала золотий хрестик, пару ковтків, перстенець і золотий дукачик, — хрестні дарунки покійних сестричок. Завинула їх у білу хусточку шовкову й сховала до своєї подорожньої торбочки.

Хотів спитатися «пощо?», але боявся, щоб мама знов не розплакалася, і дав спокій. Може, хоче подарувати комусь, бо сама того носити не буде, хіба хрестик на чорній оксамитці на шиї. А може, заміняє у місті за золотий годинник?.. Щось таке!.. Мама нікому навіть до тих пам’яток доторкнутися не дозволяє. Звідки йому до голови така дурна думка прийшла? Був лихий на себе.

Нараз почув: «Іди до Яницької і кажи, най тебе вбирає, їдемо!»

Навіть не питався куди, щез, якби його не було.

— Яницька, пані Яницька, вбирайте мене, їдемо!

— Не кричи, бо я ще не оглухла,— почувся голос Яницької.— А то кричить, якби коршма горіла. Дитина мала! Сам вбратися не вміє!

— Мама казала.

— Знаю. Але мама не казала кричати на мене, зрозумів?

— Я не кричу, я тішуся, пані Яницька.

— Тішишся, як дядько цвяшком, буцім ти ніколи й не їхав.

— Їхав, але не до Зарваииці! А ви чи також поїдете з нами?

— Я до Зарваниці не їжджу; піду колись, але не нині. Нині лишаюся на господарстві. Треба татові обід і вечерю зварити, бо кухар знов у повітці лежить і стогне, як на холєру. Нащо його дідо твому татові й мамі лишив. не знаю. Або п’є, або хворіє, тільки його й роботи... Ну, шнуруй скорше тії ціжемки, бо вже коні заїхали перед хвіртку.

Хлопець аж зіпрів, так спішився.

— Я вже зашнурував, а ключку зав’яжіть ви.

— Також панич! Газети читає, а ключки зав’язати не вміє.

— Я вмію, тільки вона розв’язується, як іду.

— Так-то ти і вмієш, небоже.

І Яницька казала йому сісти на крісло й позав’язувала черевики. А тоді ще гребенем причесала в кружок обстрижене волосся, поправила комірець, обтягнула кафтаник і: «Вже! Такий гарний, хоч у коноплі клади. Бігай!»

Мама вже прощалася з татом. В люстриновім порохівнику, в чорнім капелюсі з чорним серпанком, спущенім на лице, торбочка на рамені через плечі. На руці тепла хустка і парасолька — від сонця і від дощу, хоч на дощ навіть не заносилося. Ні одної хмариночки на небі. Ясно так і тепло, аж любо. Тільки їдь! А тут тато все щось пригадує і не пускає мами! Наказує, щоб уночі не їхали, бо конокради волочаться по дорогах, а хлопцеві по заході сонця також недобре їхати. То знов каже, де мають їсти обід і де ночувати. Славити Бога, скінчили, йдуть. Він за ними. А перед хвірткою бричка на дрючках, з ліхтарнями, і коні шпаки, і Василь. Бричка вимита, півшорки вичищені, коні також, — аж вилискуються.

Хлопець хоче сідати коло Василя, щоб дивитися на коні. А може, Василь і батіг дасть потримати,— хто знає? Але Яницька кричить: «Куди, куди паничу! А коло мами не ласка?»

Хвилину стоїть збентежений. Таж не скаже, що волить сидіти коло Василя, ніж коло мами! Рад не рад, кладе ногу на ступінь і тарабаниться на бричку. Коцом обтулює ноги, собі й мамі. Вже мають рушати з місця, як Яницька плеще в долоні:

— Боже ти мій! А капелюх де?

— Не знаю,— відповідає, не надумуючися багато.

Яницька біжить у хату й вертається з капелюхом.

Тато перехрестив бричку; Василь торкає коні, їдуть.

Виїхали за браму, прикрий скрут управо, а там уже і гостинець селом.

Люди здоровлять. Мама відклонюється навіть дітям малим, що кричать: «Слава Йсусу Христу». Дівчатка присідають, бо їх так у школі навчили. Маленькі потрапляють за старшими й повертаються, як картопельки. Так смішно! Хлопець відклонюється поважно. То здіймає капелюх, то накладає на голову. Голова трохи завелика, а капелюх замалий. Більшого не могли в місті дістати.

Добре, що вже виїхали з села, а то рука зболіла. Ще трохи, й не міг би нею кивнути.

Коні скоро біжать. Віжки натягнені, як струни, батога навіть не показуй. Це ще коні з дідової стайні. Дідо коні дуже любив і плекав їх табунець на Кирничках. А тато вже більше книжками цікавиться, ніж кіньми. І возом їздити любить. Каже, що возом безпечніше. А мама ні. Мама змалку до брички звикла і за добрими кіньми пропадає. Він також. Бо що може бути кращого, ніж коні? О, як гарно голови несуть, як кивають ними, гордяться. А які мудрі! Хотіли повертати на дорогу до Коцюбинець. То знов на наш ланок. Усі дороги знають. Василь казав, що раз його блуд вчепився, їздив, їздив снігами і не міг потрапити до села. Тоді пустив коні самопас і вони забігли аж на подвір’я. Нема то, як добрі коні! Коли йде часом з мамою до стайні, то вони вже їх здалеку чують й іржать. А мама усе цукор для них приносить. Приступить до коня, а він писок у кишеню від запаски суне. Дуже ті коні цукор люблять, знають що добре...

Все, що про коні чув, пригадує собі. А вони біжать. Порохи вітер по полях розвіває. Вітер легкий, що його й не чути. А все ж збіжжя хвилює, як море. Він море тільки на образцях бачив, у «Ниві». Айвазовський його гарно малює. Але лан хвилястої пшениці ще кращий від моря. Жито також. Жито сріблисте, а пшениця золота. У пшениці маки червоні й голубі волошки. Аж за очі беруть.

— Мамо, най Василь стане, я собі маків назбираю.

— Пощо?

— А до Зарваниці перед образ.

— У Зарваниці ми щойно завтра вранці будемо. А до завтра вони зів’януть і осипляться. Назбираєш собі завтра, як вже будемо доїздити.

— А там вони також цвітуть?

— Побачиш. А тепер, дивися, о, який великий птах!

І мама показала рукою на небо. Над ланом високо-високо висів птах, якого ще хлопець ніколи не бачив. Не птах, а човник, завішений у повітрі. Не плине, а стоїть непорушне, як заворожений. Нараз, мов звізда, що відірветься від небесного склепіння й паде у безвісти, так він метнув собою і полетів униз.

— Орел! — скрикнув утішений хлопець і аж підскочив на садженню.

— Орел, а може, лише такий великий крегулець.

— А чого він так нагло впав? Не чути було, щоб хто стрілив. Може, йому, в голові закрутилося?

Мама всміхнулася.

— Щось у збіжжі побачив — миш або молодого зайчика, і кинувся на нього.

— І що?

— А що ж би? Розідре і з’їсть.

— Поганий шуліка, — сказав хлопець і відвернувся у другий бік, щоб не дивитися туди, де шуліка зайчика роздирає. Але думка, спрямована в один бік, не хотіла повертатися у другий. Уявляв собі, як той зайчик кричить і виривається, а недобрий птах безжалісно його шматує.

Не втерпів.

— Мамо, а що зайчик винен вірлові? Зайчик вірленят не виїдає, він травою живе.

— Але орел любить зайчики їсти. Так воно вже є у природі, що одні створіння другими живляться.

— Сильніші — слабшими?

— Авжеж, що не слабі сильними. Що живе, те й їсти хоче, щоб не згинути з голоду.

— А чоловік усе з’їдає.

— Так воно зле не є. Повзунів чоловік не їсть.

— А вірла?

— Вірла також ні.

— А мишей і щурів?

— Дай спокій, бо обіду негодна буду їсти!

І хлопець замовк, але довго ще думав над тим, як то воно на світі, що одні створіння винищують другі. Вічна війна.

І довго стояв йому перед очима якийсь величезний, пузатий чоловік, що рачки ліз землею і все їв, що тільки по дорозі стрінув. Які великі лани, а він їх крізь свої зуби перепустить, як на жорнах змеле! Такий закон природи — кажуть йому. Але чому такий? Чому вона чогось кращого не придумала, тая природа? — питався самого себе, бо коли б спитався мами, то мама відповіла б, що так Бог дав і що так мусить бути.

— Видять їмостуня, — відозвався нараз Василь, — як жито половіє? Ще тиждень, два, і буде можна жати.

Хлопець пригадав собі жнива, сноповози, обжинки і забув про зайчика і вірла.

Минали села, аж доїхали до якогось цвинтаря.

Василь став оподалік, перед брамою. Цвинтар був, мов гайок. Увесь у деревах, а трава по пахи. Розливалися гіркі пахощі полину. По гробах стелився барвінок. Ворона зірвалася з деревляного хреста, і він перехилився, струпішілий і старий.

— Іди за мною, — казала мама, — бо ше де впадеш на гріб. Уважай!

І хлопець ішов, розхиляючи вітки молодих вишеньок й високі гони Іванового зілля. Не хогів настолочити ні одного гробу. Нехай сплять ті, що заснули.

Зупинилися перед високим нагробником з червоного теребовельського каменя. Хлопець глянув і побачив золотими буквами вирізане своє власне ім’я і прізвище.

Зніяковів...

— Клякай і помолися за свого діда, — сказала мама. — За татового батька, — додала.

Хлопець прикляк коло мами й молився. Але «Під твою милість» плуталося з «Достойно єсть», і тільки «Отченаш» і «Богородице Діво» говорив без похибки. Дуже боявся, чи дідо не буде гніватися на нього, що він не молиться добре.

Мама цілувала гріб, він також. Мама відломала якусь гіллячку й промела нею стежку довкола могили. Він помагав. А тоді ще раз перехрестилися й пішли до цвинтарних воріт.

Василь заїхав з бричкою під якусь тінисту грушку і полином відганяв мухи від коней, а коні їли з опалки овес.

— Комахи такі, як у нас, а може, й гірші, — нарікав, і вже не віткою, а просто пальцями відривав коневі від шиї докучливу комаху і розчавлював її підошвою. «І на що пан Біг сотворив тую бридь? Щоб бідній звірині кривду робила».

Він також дуже коні любив і не раз балакав з ними, як з людьми. Ще краще, бо до людей не був дуже розмовний.

— Заїдемо до коршми чи пополуднуємо тут? — спитала його мама.

— Як їмостуня хочуть, але я гадаю, що тут краще. Не люблю жидівських жолобів. Хто знає, які коні з них їли.

Може, він не тільки тих жолобів не любив, але й боявся, щоб його не пізнали. Мав деякі гріхи на сумлінні ще з колишніх пачкарських часів.

Мама послухала Василя. Він відчепив скриньку, що була прикріплена до дрючків над задніми колесами, і мама хотіла її відчинити. Але де ключик? Повинен бути у торбочці. Тричі перешукала торбочку — нема. Мабуть, Яницька, як зачиняла скриньку, то сховала ключик до своєї кишені і забула. «Що ж тепер будемо робити ? — журилася мама. — Хіба таки прийдеться їхати до коршми і вдоволитися якою там смаженицею. Коби так п’ятиниця, то можна б хоч доброї риби по-жидівськи дістати. (Мама дуже любила рибу, а м’яса ні). Але нині щойно четвер. Так тоді їдьмо, Василю!»

Але Василь таки не спішився до коршми. Відчепив свій ножик від ремінця і доти майстрував, то спущалом, то притичкою до люльки, поки не відчинив скриньки. Були там печені курята, і хліб, і масло, і якісь тістечка, ще й пляшка доброї чорної кави, без якої для мами обід не був обідом. Розложили скатертку на мураві й пообідали. Хлопець давно вже не з’їв так багато, як тепер. Коні хрупали овес, а він курята. Забув про потвору, що лізе рачки й з’їдає усе, що тільки надибає по дорозі.

Часом хтось перейшов з села на поле. Молодші ставали оподалік, любувалися гарними кіньми й цікаво приглядалися великій бричці на дрючках. Вони тільки здоровили подорожників, але не мали сміливості питатися, хто вони й куди їдуть. Аж якийсь старший господар спитався, і Василь йому сказав, що їдемо з Крегульця до Зарваниці.

— До Зарваниці, — повторив побожно господар і побажав щасливої дороги. — Але на Доброполе було б вам ближче. Ви собі непотрібно дороги наложили.

Василь пояснив йому, що їмостуня хотіли помолитися на могилі свого свекра.

— А так, так, розумію. Добрий був покійний. Не одного випровадив у люди. Но, їдьте щасливо.

— Мамо, — пригадав собі хлопець. — А чому ми дідові не нарвали квіток? Чи він їх не любив?

— Навіть дуже любив. Знав їх тисячі і кожну вмів назвати по-нашому, по-сільськи, і по-німецьки, й по-латині. Добре вмів ботаніку. Веселий був і дуже гостинний.

— А тепер лежить сам-один в темнім гробі...

Мама нічого не відповіла, але пішла з хлопцем стежкою у поле, нарвали палевих квіток і занесли їх на могилу діда.

За той час Василь наготовив коні й бричку, завернув, і поїхали далі до Доброполя.

— А там хто є? — питався хлопець.

— Не знаєш?

— Ага! Знаю, знаю. Гордіяші. Вона сестра бабуні, а він її чоловік.

— Гордіяшами то їх тільки свояки називають, — поправила мама. — Вони від Гордієнків свій рід виводять. Від того Гордієнка, що був кошовим на Січі і до Мазепи пристав. Пригадуєш собі? Тато розказував якось, коли ти плакав, що Яницька тебе Мазепою прозиває.

 

— Вже знаю, знаю. Тато з Костомарова читав. А як я маю їх кликати?

— Дідом, а її бабунею, бо вона сестра твоєї бабуні, а він її чоловік. Тільки вважай, щоб ти мені сорому не зробив, як дідо візьме тебе на «спит».

— На який?

— А як спитається щось з географії або з рахунків. Особливо з рахунків, бо ти їх не любиш.

— Не люблю, але рахувати вмію, — боронився хлопець.

А все ж було хлопцеві трохи моторошно перед тим іспитом. Боявся, щоб справді не зробив мамі сорому, як дідо спитає кілько є півсема і півосьма або щось таке.

Але дідові навіть не снилося питати. Обоє тішилися гостями, як не знати ким. Зараз подали воду з конфітурами і сорбет. Гордіяшова подібна була до бабуні, тільки не така дрібонька, веселіша та куди говіркіша, можна навіть сказати, балакуча. Він — кремезний чолов’яга, дещо хмуроокий і на перший погляд ніби грізний, але в дійсності добряга. Обоє випитувалися мами про всіх і вся, а тоді і про свої гаразди казали. Тішилися синами, теологами, що саме вчора чомусь-то скоріше приїхали зі Львова, і жаліли, що їх нема, бо пішли зголоситися до декана. Мабуть, аж по вечері декан відставить їх своїми кіньми, як звичайно.

Потім «пан директор» пішов ще на годинку-дві до школи, а бабуня показувала мамі свій город і невеличке господарство.

Школа була гарна, перед нею розкішний городець, а на подвір’ї, на величезних вилах, дзвінок під дашком. Хлопця дуже кортіло потягнути за шнурок, але йому сказали, що завтра вранці задзвонить, і побачить, як то діти з усіх сторін побіжать до школи, як до вулика бжоли.

«До школи, як до вулика бжоли», — повторював, бо любив рими, особливо ті, що непрошені появлялися в мові. В п’ятій годині дідо прийшов зі школи на каву. Кава була добра «попівська», і домашня булка не гірша. Малий дістав також. Мама казала, що він ніколи кави не п’є, хоч дуже любить, і просила, щоб йому дати молока, але бабуня стала в обороні хлопця:

— Як любить, то най вип’є дитина. Чому не має випити? Кава не зашкодить. Це без цикорії, бо мій чоловік якби цикорію занюхав, то мала б я!

— А чи ти знаєш, з чого роблять цикорію? — питався дідо.

— З таких зел, — відпопіла бабуня.

— Аякже! 3 зел! Із спорохнявілих домовин, — от з чого її роблять, — і подивився грізно, а потім розсміявся нараз, аж загупотіло по хаті.

— Він усе таке щось скаже, — здвигала раменами бабуня, — що ні пришити, ані прилатати, тільки смак чоловікові відбере. Добре, що Домця вже свою каву випила, а то, може б, і не хотіла нити. Стидайся!

Але дідо не хотів соромитися. І не раз ще сказав щось таке, що бабуні не сподобалося, бо любив її дратувати, хоч жили собі зразково.

По каві пішли трохи перейтися в поле. Аж тепер дідо приступив до іспиту. Питався, котра пшениця, а котре жито, котре овес, а котре ячмінь. Іспит випав блискучо. Але з цвітами було гірше. Хлопець мало який цвіт умів по імені назвати, а вже про його рід і прикмети навіть не питайся. Знав огородові квітки: астри, левкої, петунії, портуляки тощо, а з полевих лише деякі. Дідо сказав йому не одно цікаве про лікувальні прикмети наших квіток і розказав коротенько, як вони живуть. Хлопець був захоплений проходом, але ввечір, як подали до печені молодий горошок з морквою, то забирався до нього якось несміло й обережно, не як до звичайної страви, лиш як до чогось, що також жило, а може, й свідоме було, що живе. На щастя, не мав часу довго роздумавати над тим новим питанням, бо, втомлений дорогою, заснув таки при столі. Це з ним не раз бувало. Спав твердо. Ані дрижаки, ані кашель не будили його. Аж рано протер заспані очі. Мама вже була вбрана, бабуня накривала стіл до снідання. Скоренько вмився, одягнувся і причесав неслухняне волосся.

— Як же тобі? Не болить голова? — питалася мама.

— Ні, я здоровий. Мені снилася Зарваниця. Я колись розповім мамі як.

Бабка, наливаючи каву до філіжанок, зупинилася на хвилину, й сказала:

— От, ви ще й не доїхали до Зарваниці, а вже вас вислухала Пречиста, вже йому краще стало.

Мама притакнула головою, а хлопець зірвався на рівні ноги.

— Чи я вже можу дзвонити? — питався.

Бабка глянула на годинник.

— Якраз пора. Дзвони, тільки не розбий дзвінка.

Хлопець вискочив на подвір’я, розігнався, — але при хвіртці побачив двох молодих панів, свіжовиголених, у нових реверендах, і — зупинився. Не знав, що мав робити. Приступити до них і сказати, хто він, чи втікати в хату?

Та молоді «панотці» перші наблизилися до нього, сказали, що вони йому приходяться дядьками і що їм дуже приємно познайомитися з таким чемним братаничем.

— Мені також. Але я хочу дзвонити, — відповів хлопець. Один з дядьків, цей вищий, відчіпив шнурок і подав його хлопцеві: «Прошу тягнути». Хлопець тягнув, і дзвінок дзвонив, але нескладно. Якби почув чужу, до того ще й дрібну руку, й не хотів її слухати.

— Я поможу, — сказав той самий дядько, і тягнули за шнурок удвійку.

Та ще вони й не скінчили дзвонити, як діти, мов ті курята та квочки, стали збігатися до школи.

— А може б, ти у нас лишився, дзвонив би рано на діти, а потім учився б разом із ними в школі. Що?

— Е, ні. Я мушу їхати до Зарваниці.

Тут бабуня через вікно покликала їх до снідання.

По сніданню розпрощалися. А як сіли в бричку, то один з «нових дядьків» подав мамі китицю городових цвітів, таку велику, як решето, що пахла на цілу бричку. Хлопцеві така чемність дуже подобалася. Він довго не міг забути, як то було гарно, коли молодий панотець подавав мамі тії цвіти, а мама дякувала й казала, що шкода було пустошити городець.

Йому, розуміється, навіть на гадку не приходило, що цей молодий, жвавий, так гладко виголений і так гарно зачесаний панотець, носити буде колись єпископську мітру. Він ту мітру вже бачив, як у Крегульці був митрополит Йосиф. І відтоді митрополита уявляв собі високим і худощавим чоловіком, як святі на старих іконах, та ще таким, що балакає нашою мовою, але інакше, ніж ми. Від митрополита Йосифа мав хрестик, посвячений на мисці Матері Божої у Римі, а на голові чув дотик його худощавої долоні. В ухах бриніли слова: «Рости великий».

А цей молодий панотець китицю цвітів подавав мамі. Цілу дорогу любувався тими цвітами. То нюхав їх, то пригадував собі, як котрий називається. І тато й мама любили цвіти й плекали їх у городці, але в тій китиці були такі, яких він досі не бачив.

До Зарваниці приїхали ще таки добре перед полуднем. Хлопець дуже здивувався, що було це не якесь особливе, чудотворне, а таке собі, звичайне, подільське село. І така сама з вибоями дорога й хати так само соломою пошиті, навіть пси бігли за бричкою і гавкали так само, як скрізь. Звичайні сільські спи, а не хорти, як на образі з палатою дожів.

Мама казала їхати перед дяківку.

— Чи реєнт є? — спитала дівчини, що бігла з коновками по воду.

— Є, прошу пані, — відповіла дівчина. — Вони в пасіці. Я зараз покличу.

Поставила коноики, побігла, і за хвилину вийшов дяк. Поцілував маму в руку й питався, чи їмостуня не заїдуть «на резиденцію».

— Ні. Я хочу лиш бути в церкві й вертаюся назад. Не хочу начіть, щоб хто знав, що я тут була.

— То прошу їхати, а я зараз прибіжу з ключами.

Але мама не поїхала, а пішла з хлопцем до церкви. Там уже чекав на них реєнтнй.

Церква була мурована, але не дуже велика. Трохи скидалася на костел. І всередині не така-то розкішна, як уявляв собі хлопець. Все було, як звичайно. Сонце зазирало крізь шиби і ясними плямами лягало перед престолами. Коліна згинаються до молитви. У церкві було тихо, тільки рої мух гуділи під склепіннями. Ніби й вони хотіли якусь пісню співати, але не вміли.

Ліворуч була буцім каплиця з окремим престолом. По обох боках того престолу висіли великі ошклені габльоти, виложені темно-сннім чн фіолетовим оксамитом, а на тім оксамиті висіли всілякі срібні й золоті хрестики, серця, перстенці тощо.

Мама щось шепнула дякові, він відчинив габльоту з правого боку і почіпив там ті дарунки, що їх привезла мама. «Як гарно! — погадав собі хлопець. — Будуть собі тут висіти безпечно і в пошані, а мама вже не буде плакати над ними, скільки разів відчинить середню шухляду своєї комода...»

Та ще він собі того й не погадав ясно, як дзеленькнув дзвінок, почувся якийсь дивний туркіт, завіса піднялася вгору і появилася чудотворна ікона Зарванмцької Матері Божої.

Темна, наче замрячена літами й зітханнями тих тисячів душ, що шукали в неї помочі і потіхи. Лиця не видно було добре, тільки очі дивилися так якось спочутливе й добряче, що хлопець свої опустив додолу.

— О, Пречиста! — почув нараз і побачив, як мама, мов підкошена, впала перед престолом.

Упав біля неї. Хотів молитися, та молитви мішалися в голові, а слова втікали з уст. Щось його то душило за горло, то знов так легко робилося на серці, як ніколи. Молився без слів. Як довго, не знає. Поки реєнт не поміг мамі встати, і поки не відпровадив її до брички.

Мовчки йшов поруч мами.

Не питався, що? Як? І чому? І ніколи, але то ніколи не починав балачки про Зарваницю.

І не був там більше ніколи.

Боявся інших вражінь, бо змінилися часи і він сам став інший.

А так, — все ще на нього дивиться чудотворна Мати Божа тими самими спочутливо-добрячими очима і все ще мама лежить перед її престолом.

Молиться і плаче.