Ласківці: ОНИСЬКІВ Михайло. ЛАСКІВЦІ

ЛАСКІВЦІ

Фрагменти історичного потоку

Така мила назва твого села.
Напиши про нього вірша.
З листа поета Бориса Нечерди
(м. Одеса, липень 1963).

Роблю це аж тепер,
напередодні 555-річчя з часу
першої писемної згадки про село.
Автор.

1.

Чи то від ласки, ластівки чи Ласка
Твої пресвітлі назва і стежки.
Реальна мрія й незбагненна казка,
Судьби моєї різні бережки.
Коли татари в двісті сорок першім
Зожгли Великі Очі й Кузьминець,
Неподалік тут поселився першим
Втікач э неволі Ласко Левенець.
Мав Ласко той щирокозацьку хватку,
Мав за жону — свободу у степах.
Одну зліпив, а потім другу хатку
На ще недавно спалених вітрах.
Постала Басарабівка, за нею —
Венгерщини й Нагорінки крило.
І вже світили Ласківці зорею,
І вже нове зродилося село.
Воно до Галицько-Волинської держави
Належало, аж поки Казимир-король
Не потоптав усі тутешні трави
І сотні понадщерблених ним доль.
Відтак селом цим прикордонна смуга
Помфж ляхами й турками лягла.
Сміявся гетьман Дорошенко: «Смута
мене й мого народу не взяла».
А потім Австрія ці землі захопила
І панське скинула із кожного ярмо
Народ брав землю на холодні вила
Й кричав: «Нікому вже не віддамо!»
«Весна народів» принесла свободу —
і не лише вкраїнському народу.
і знаків пам’ятних відкрито тут доволі
На честь приходу волі, волі, волі.
Не брала люд мій вражість аніяка
(Хіба часом обдурював нас жид).
Мостили тротуари австріякам
З камінних трембовлянських плит.
Франц-Йосиф міг за це і похвалити
(Його ж портрета й досі в мисниках!),
Бо з каменю червоного ті плити,
Що Відню так припали у сам смак.

2.

Та раптом — вибух, в оберт голова:
Розпочалася Перша свтова.
Усе згодилось — «Сокіл», «Січ» і «Луг»
Для щонайвищих мужності потуг.
Стрільці січові
Хлопці гонорові.
Під Ласківцями «грілись» й на Лисоні
І не один од гордості зомлів.
Пашіли перемогою долоні
Й таки перемагали москалів.
Були міцного духу наші злепки,
Бо знали, що гряде високий час
Під Ласківцями йшли на шляхту Левко Лепкий,
Роман Купчинський, Осип Курилас.
Останній з них створив про це картину,
А побратими славили ту днину
Піснями
До нестями,
Бо мить була тоді щаслива —
Чортківська офензива:

Ми йдем вперід, над нами вітер віє,
І рідні нам вклоняються збіжжа,
Від радості аж серце мліє,
За волю смерть нам не страшна!
Ми йдем вперід, здалека чути гуки,
Гармати 6’ють, там воля або смерть.
Не буде більш терпінь, ні муки,
Вперід! Там воля або смерть!
Дзвенять шаблі, як ясне сонце, сяють,
Гримлять пісні, аж земленька свята
Дрожить під нами дорогая,
За волю смерть нам не страшна.

Жила в народі визвольна ідея —
Одна з найвищих і великих мрій.
Нам сорок літ був за свого Мойсея
Директор школи Пасіка Андрій.

3.

І знову врапт, як з присмерку, з невопі
Знялась на крилах білих журавлів
Та вість, яка эасяла в ореолі, —
І стрепенулись Ласківці і Львів:

А в Кийові злата брама,
На ній висить синьо-жовта фана
Хлопці, підемо...

І хлопці йшли Центральну боронити,
Була для них ця справа дорога
А ласковецька сотня знаменита
Себе покрила славою в УГА.

...Поспішають галичани,
Піт їм очі виїв.
Гей! Гей! Генерали кажуть:
«На Київ! На Київ!..»
А в Києві галичанів
Цвітом обсипали.
Гей! Гей! «Слава Україні!»
Гуртом заспівали.

Та за багатьма —
Й слідів нема:
Скосив їх тиф в «чотирикутті смерті»,
Де Вінниця, і Жмеринка, і Бар.
Знайшов спочинок тут, не сині роси
Краянин мій Гаєвський Осип,
Спаливши серця золотий пожар.

Засумуй, трембіто,
Та по всьому світу,
Що зів’яло галичанам
Сорок тисяч цвіту.
Засумуй, трембіто,
Та на всі Карпати,
Щоб не ждали сина з войни
Ні отець, ні мати.
Засумуй, трембіто,
Та на все Поділля,
Щоб не ждала дівчинонька
Хлопця на весілля.
Засумуй, трембіто,
Що Галицька сила
Та від Збруча по Славуту
Трупом устелила.

А скільки їх розстріляно в тридцятих
(Такий жорстокий сталінський був час).
Не повернувсь до галицької хати
Син Пасіки — одиначок Тарас.
Подався на Велику Україну
(«А ми тую червону калину...»),
У Харкові латину викладав
І все бджолою в рідний вулик линув
Та кулю хтось услід йому послав.
(А легіт з уст схопив слова на крила:
«3а тебе гину, Україно, мила!..»)
Таке ж ті нелюди червоні учинили
Із Крушельницькими, і Лесем, і т. д.
Ніхто не знає, де їхні могили,
Який їх кості вітер віднайде...

4.

В Галичині ж собі давали раду
І пам’ятали про Центральну Раду.
У Ласківцях за Польщі цілком вголос
Читали «Діло» і «Громадський Голос».
А на стіні (повір мені)
Під вишиваним рушником
В оселі, правда, невеселій —
Шевченко і Франко.
Найбільша книгозбірня у повіті,
Оркестра духова із труб п’ятдесяти.
Дух ґартували люди у «Просвіті»,
Хотілося чогось їм досягти.
Ну а яка була у нас прегарна
Молочарня
І «Єдність» кооператив,
Що всім, здається, навіть догодив.
Сільський господар, якийсь пан Бідочка
(Про нього слави гомін не затих)
Так налагодив справи в кількох точках,
Що вся Швейцарія сиділа, наче квочка,
На ласковецьких яйцях золотих.
Аби громада все була здорова
І щоб у ній джерелилась мета, —
За це відповідала «дохторова» —
Зофія Григорович — саме та.
Усім і вся колись за це воздасться,
Бо працювали в правильнім ключі
Апостол Володимир й пані Надзя —
Свідомі українські діячі.
А як горнулась молодь вже із ранку,
Аби пекти, навчитись вишивать,
Цьому сприяли дуже союзянки
Безушко Ксеня і Катря Крива.
Поляки часом трохи нервували
І «Нє позвалям!» інколи гарчали,
Та нас земля своя благословила
Й була за нами правда, була сила.

5.

Та раптом Збруч захвилювавсь в негоду
І задивилось небо в його воду:
Вітали радо ми братів зі Сходу,
Бо це був акт возз’єднання народу.
Але ціну тому «возз’єднанню» вже скоро
Відчули ми і шкірою, і зором,
Й який собі взяли на душу сором.
Все розтрощила бісова босота,
Стояли люди немічні й німі.
І ниділи на нарах — «на висотах»
В Чортківській і Тернопільській тюрмі.
А дідича совіти відпустили.
— То батько наш! — волав до них народ.
І шугонув він, скільки було сили,
Десь до румунів попри наш город.
А тут повсюд — не електричні слупи,
А трупи, трупи, трупи...

6.

Та раптом — на:
Війна!
У перший день німецькі «мессершмітти»
Понищили зіркаті літаки.
Казала мама: «Почалося звідти,
З-під Теребовлі, — час настав гіркий...»
А вже за тиждень Ласківці стрічали
Німецькі танки квітами з полів.
І ніц не вдієш прота їх навали, —
Чи ти хотів цього чи не хотів.
І закипала ненависть у серці,
Пішло на войну двісті односельців
(Сто тридцять з них невинно полягли, —
Товкли в бою тих фріців, як орли).
Якогось дня в селі зчинився рейвах:
Німак зганяє молодих до рейху.
У відповідь: хто — в ліс,
а хто — на Йосипівку
Гострити ніж чи гнати шнапс-горівку,
Чи для УПА шукать нову ґвинтівку.
Та багатьох забрали з ріднохати
У бауера тяжко гарувати.
...А фронт стояв десь там, за Добрим Полем,
Стояв той фронт у кожного в очах.
А я собі, хлоп’ятко напівкволе,
Сиджу у теплих маминих руках.
Ми топаєм удвох на Кобиловолоки,
А звідти ще до Гадинковець йти.
І небо таке світле та високе,
Й здається, що немає тут війни.
Та є вона, та гідра достобісна,
Тому й сюди нас евакуюва...
В селі, як у млині, теперечки завізно,
А десь, свинцем запалена трава,
Горить, горить,
Аж голова болить...

7.

Ой скільки крові
Знали сорокові.
Таких ще бід
Не бачив світ,
Бо після Перемоги
Прийшли нові дороги.
Була та наша доля драговиста,
Такий отой судьби дзьобатий птах:
Один — в червоних, другий — у фашистах,
Один — в криївці, другий — у «стрибках».
Прийшов москаль — й нема на теє ради,
Людина — в клітці, вільний лиш снігур.
Тікав мій батько від отої влади
Вночі в кальсонах босим по снігу.
Прийдуть «нічні», здається, ніби друзі:
«Підеш в колгос — повісимо», а другі
(Аж захиталась люті чорна віть):
«Ми вас научім Родіну любіть!»
І все ж поставив бідний батько хрестик,
Здав до колхозу борону й коня,
Бо ліпше в горі жити, аніж вмерти,
Хоча вмирав потому він щодня.
Тож зав’язали в нас (здавалось, що навічно)
Колгоспи два (нехай нечиста дме!) —
Ім. Кірова та ім. Десятиріччя
возз’єднання українських земель.
І тут пішло-поїхало одразу
(Бо пам’ятаю добре із тих пір),
Як за обрізи, а не за образи
Вивозили народ мій на Сибір.
Хати горіли, з ними і проборство,
Носили діти воду у шапках.
Палали скирти, та з червоним монстром
Боротися було не по зубах.
На милицях — голодний сорок сьомий,
Засмута чорна — у людських очах.
До нас в село однісінькі сіроми
Посунули з Карпат і з-за Збруча.
Не дай Бог повторити їхню долю,
Не дай Бог тим вклонятися вітрам.
Вони гнилу збирали бараболю,
На хліб міняли найдорожчий крам.
(Багато з них осіли тут назавше,
Жінок й дітей собі у нас надбавши).
...Я лиш із хати до сусіди вийду, —
Михась Бучинський ріже «коломийку»:

Сонце світить, дощ іде —
Ворошилов гній везе.
А позаду Молотов,
Що штани нам попоров...
Ні корови, ні свині —
Тільки Сталін на стіні.

«О прекрасний час, неповторний час!» —
Везуть хлопиів на Донбас
(Кожен вугіль з них «чесав»).
А вернулися додому,
Цвенькать стали по-чужому:
Не вага де, а веса?..
...Пішли ми в школу. Броня и Благовісна
Зустріли нас, як має бути, звісно.
Усе було тоді в нас дуже просто:
Один малий, а другий переросток.
Не мали ми високих дуже грантів,
Ходили на уроки навмання.
«Кобзар» і «Діти капітана Ґранта»
Були за компас в морі пізнання.
А потім час прийшов до комсомолу,
Пекли з нас коржики радянського помолу.
А я від тата
Дістав по п’ятах
За той комком
Аж під бамбетелем гачком.
Ну а батьки:
Сюди-туди — як ластівки.
Гуділи ноги й руки у доярок,
Народ всихав на висушений шкварок,
В кишені мав анідзелень. —
По 10-20 коп. на трудодень.
За колосок колгоспний — до в’язниці
Чи двадцять ляпасів по пиці.
Той коксагиз... А скіль до Деренівки
Ми натаскались клятих буряків.
А потім як хильнемо шпагатівки,
То хочеться до гурту чи до дівки,
Аби лиш хтось зі старших не зустрів.
— То все воно, Настуню, так не буде, —
Втішав старий Барила-многотрудень.
А дідо Семко викурить і сплюне:
— Агій, то шо за кара Божа, добрі люди!
Протести зріли. Скільки бути ницим?
І ласковецькі хлопці з Крушельницьким,
Аби віддячить за таку «нагрузку»,
Закинули на Сталіна мотузку.
Блистять на сонці на колесах спиці
(I скільки того вдячного труда!):
Ми на ровери — і до Зарваниці,
Де Матір Божа і свята вода.
А з хлопців, що співати були раді
Під Мірка Будзанівського боян,
Сім шкір сповзало у Сталінабаді.
Пройшли вони і Кубу, і Афган
А як терзали Йванку Рогатинську
За те, що вдачу мала материнську.
— Зречися стрийка — татового брата
(Ти ж краща наша піонервожата).
Бо він сидів десь «там», десь «там», десь «там»,
Не підкорилася райкомівським божкам.
Звільнили. Не дали роботи,
Бо як це так — «вдруг виступити проти».
Такий і стрий
На них був злий.
Був курінним, брав участь в офензиві,
«Просвіти» світло проливав на всіх.
Наш люд до сонця із корчми він вивів
І в цьому був його найбільший «гріх».
А перед тим, як сісти в буцегарню.
Свої він книги в землю закопав.
Шукали люди довго ту книгарню,
Енкаведисти ж думали, що зброю
Якоюсь палицею тою
Народ шукав.
І вдарили на сполох,
Та всі німі зробилися навколо.
0, хто поверне, хто Вам, пане Ільку,
Той скарб поверне — свічку хто задув?
І хто нащепить ту зелену гіпку
У Вашому вже мертвому саду?..

8.

Але життя на нових грало гуслях
І входило воно в цілком нормальне русло.
У колективі — краще: я, він, ти, —
Бо дерево і те боїться самоти.
Росли врожаї, стали будуватись,
Ходила музика із хати і до хатн.
Усе було в динаміці, у русі,
На кільцях пам’яті лишилися мазком
Та картоплина, зварена «в кожусі»,
І перший поцілунок під бузком.
А десь в роках вологих щістдесятих,
Коли зоря сходила молода.
До нашої наїхала до хати
Тернопільського штибу літорда.
І жартував Бор. Демків, як велося,
Як вмів підмітить лише він один
«Не бачив я, щоб все село зійшлося
Ріки почути поетичний плин».
Не запідозрте, прошу вас, мене ви, —
Але скажу одверто, від жили:
Як головою був «у Щорса» Кость Левкевич,
То ми таки «від пуза» зажили.
При ньому (хай поправить хтось мене)
Старе и Нове зіллялося в одне.
В одне село
3 ясним таким чолом.
Потічки й ті пейзаж
створили наш:
Гнила, Звинячка,
Самець, Короташ...
В часи радянські мали хліб і пісню.
Дітей безплатно вивчили своїх.
І за столом нам не було затісно,
Що правда — то не гріх.

9.

Та на долівку раптом впала та хлібина —
Постала самостійна Україна.
Усе міняється, оновлюється, рветься, —
Писав Тичина в «Похороні дру...»
Та де, скажіть, добро оте візьметься.
Як з вуйка знову по три шкури друть.
Земля...
Цю годувальницю єдину
Нарешті повернули селянину.
Але проблем у нього — море.
Тому й цю землю
Вчасно він не оре.
Та й і самі не дуже ми готові
Стоять на чесному на слові.
Отож скажіть, нових вітрів герої,
То хто ж оце таке у нас накоїв?
Скажітъ мені, напахчені оферми,
Де ферми?
Твої й мої
Це майнові паї?
А цегольня?
Чи й в цьому винна воля?
А де торговий центр?
Хтось відповість колись за це!
А церква й та (що посеред села)
Братів й сестер «по вірах» розтягла.
І враз взяли такі мене жалі,
Бо то, бігме, не роблять москалі.
«Село неначе погорфло» —
Що б то сьогодні написало «Діло»?
Та день іде, і ніч іде,
І сходить сонце молоде.
Щоб лиш стрілецька в нас не заросла могила.
То буде в нас життя, краса і сила.
Бо є у нас Литвинова криниця,
В якій вода освячена іскриться.
А щоби люд ніколи наш не вимер,
Вітає вас Хреститель-Володимир,
Поставлений для щастя і розради
В. Сиваком з далекої Канади.
А Кульчики — вже хутір і не хутір.
Церковця є. Та й люди тут розкуті.
Вони з дерев, озерець і лози
Створили заповідничок краси.
Розбагатієш, бідний мій народе.
Бо все у нові форми переходить
На ясні зорі і на тихі води...
Бо і ніколи, і ніде
Зерно зіпріпе вже не проросте.
Нема Громніцьких — є ж бо Поперечні.
Апостоли, Давибіди (не зле!),
А в Ониськів, де рід великий, гречний,
Щорік — ціла герелиця лелек.
Ні, не за гроші чи почесні лаври
У Відні церкву мав теолог Ваврик.
І не за політичні бали, ні
У Сибірах сидів отець Кушнір.
Його село вже пам’ятає ледь,
Що був Сивак Михайло («Шведь»),
Який УПА тримав на Закерзонні,
Щоб українці там трималися, мов коні.
А ще Андрухіва Миколу
Ми не забудемо ніколи:
Діяч ОУН, керманич цвіту — «Пласту»,
Він міг стоптати ще чимало рясту.
А як співа натхненно, мрійно, п’янко
Богдан — маестро Дерев’янко.
Збагачують наш науковий лан
Михайло Петрик і Орест Арсан.
Приживсь в науці також хвацький
І математик Роман Мацьків.
Хай не один ще перехилить келих
Наш підприємець Бодьо Пелих.
Цікаві плани
В Грошка є Івана.
Його «Бровар» — то найячмінніший гектар.
А Стефа Семців — ціла скриня —
Заслужена узорами майстриня.
А ще людина свіжих барв і рук
Художниця Галина Ковальчук
(Яцента з дому, пухом їй земля), —
Мистецтво — вічне, усе інше — тля.
Попили з нас
Ті воріженьки крівці,
Відчули це Романівка, Могильниця, Вербівці, —
Сусідів добрих мають ласківчани,
Держава наша в повен зріст постане!
Вона вже є, як і висока мрія
Ілька й Богдана, Стаха і Дмитра.
І замахнутися на неї не посміє
Ніхто й ніколи. Бо не та пора.
А Гоц Степан нічого вже не чує.
А люд його колядку колядує:

Дивная новина
Нам ся об’явила.
Вставай, вставай, рідний брате,
Бо вже бвла днина.
Вставай, рідний брате,
Пускай нас до хати —
Будем тобі по-вкраїнськи
Ми колядувати.
Та й засвіти свічку,
Постав на вїконце.
Най сіяє Україна,
Як ружове сонце.
Бо та Україна,
Як зоря Різдвяна:
Чорний кожух, сива шапка,
Синьо-жовта фана...

10.

Не той вже порох на дорогах нині,
Та мусим пам’ятати сотні літ,
Що в Кузьминецькій, тій малій долині
Вібрує жилка Княжої Землі.

Квітень-2003.
Теребовлянський район.

Михайло ОНИСЬКІВ.

Джерело:
г. «Свобода», №37(1649) від 15 квітня 2003 року.

[Інф.: 15.04.2010. Оновл.: 27.09.2012]