Осівці: МУЛЯРЧУК Леся. ДИКІ РОЖІ

Село Осівці Бучацького району Тернопільської області

ДИКІ РОЖІ

Присвячується жінкам воєнного часу

Пізній вечір. Зрадлива тиша,
Як чаклунка, ввела в оману.
Гора Бручевиця понад Стрипою
Наче привид стояла в тумані.
І здавалось в Осівцях спали,
Ані вогника, ані шуму...
Та зненацька крик немовляти
Аж від лісу відбився відлунням.
Тоді — спалах, ракета в небі.
Так, тут фронт і це перша лінія
У воєнному сорок четвертому.
А в селянки знайшлася дівчинка,
Наче виклик безжальній смерті.
У підвалі тісному і мокрому
У життя народилась надія.
3 рук на руки, як диво-золото,
Передали доньку Марію.
Тридцять діб у холодній сирості,
Під снарядами у безвиході
Залишались на першій лінії
Серед голоду, страху й злигоднів,
Тільки ніч під своїм покровом
Дозволяла води напитися,
Так хотілось тією весною,
Хоч на сонечко надивитися.

* * *

Надвечір’я. Ховалось сонце.
— Мамо, вийдім хоч на хвилину —
Це Степанко, малий синочок,
Просить матір свою Юстину.
Кілька кроків, знов стрілянина.
Прихилились вони край хати.
— Хазяйка, спасите, — почули поруч
Хриплий голос солдата.
Кров з ноги струменіла в нього,
На приклад спирався руками,
А вже чулась німецька мова,
По кладовищі вже шукали,
Зняла з голови хустинку,
Швидкоруч зав’язала рану
І подала йому драбинку:
— Спирайтесь на неї, пане.
Якщо вас знайдуть — розстріляють
Всіх нас, всю мою родину.
Тікайте до яру — там ваші,
А то ми усі загинем,
Два кроки пройшла, а німець:
Вже цілиться з автомата.
— Де руский ти, матка, видел?
Ти прятал солдата?
Собою прикрила сина,
Дивилася прямо в очі.
— Солдати в селі, мій пане.
Не знаю котрого хочете.
Штовхнув спересердя жінку
І зник за руїнами хати.
— Вертаймось до ями, синку,
Ходімо, синочку, спати.
Давно вже заснув Степанко,
І знову — зрадлива тиша.
А мати не спала до ранку,
В куточку над сином схилившись.

* * *

Над Стрипою верби-красуні
У воду дивились на вроду.
На карті — це синя стрічка,
Проходить тут лінія фронту.
Німецькі бункери в лісі,
Горою — укріплені хати.
Здавалося цілу вічність
Фашисти будуть стояти.
В підвалі дівчатка юні.
Щось пригадали веселе,
На сміх їх як вовк заглянув
Німець бридкий дебелий.
— О, фройлян, ком мір, шпацірен!
А очі дивляться ласо
І світяться дико й хижо,
Немов у кота на м’ясо.
Тут вийшла старенька жінка,
Перед вояком стала.
Пане офіцере, заходьте,
Ми маємо масло і сало,
Ось вам молочко тепленьке.
А може, поп’єте квасу?
А може, сирок свіженький?
Усе, що маємо, ваше.
Селянки дівчат сховали,
В лахміття перевдягнули.
І годі було впізнати
Палану, Тодорцю і Юню.
Цвіли-доцвітали вишні,
Їх запах п’янив духмяний.
Весна не для них, для інших.
Три постаті зникли в тумані.

* * *

Наказ командира: цивільним
Залишити лінію фронту.
Іги усім в тил самостійно,
Без прикриття піхоти.
У лісі вартують німці,
Село немов на долоні.
Простріляно кожен камінчик.
Це шлях лиш один на волю.
Старенька жінки і діти
Під шквальним вогнем піднялись,
Поранені падали й вбиті,
Навіки вже там зостались.
Тримайся мене, Степанку,
Ще трошки, мій любий сину,
Якщо я впаду, залишиш,
Підеш далі ти з Христиною.
Кулі свистіли поруч,
Вили, рвались снаряди.
Сандалик згубив, йшов босий.
Падав, вставав, знову падав.
Тяжка їхня хресна дорога.
В обіймах лютої смерті
3 надією в серці і з вірою в Бога
Пройшли, щоби жити й не вмерти.

* * *

Говилів. Ранок. Літо.
Жінка з маленьким дитятком
Просити йде милостиню,
Вступає у кожну хату.
На подвір’ї граються діти,
Поруч гарний лежить собака,
— Господине, подайте щось їсти,
Хоч хлібця, хоч чогось, будь ласка,
Вийшла пані сердита і строга,
Подивилась холодно без жалю.
— Ніц нє мам, ніц нє дам, хлопка.
Марш! І собакою нацькувала.
Останню на жінці спідницю
Доривав навіжений собака,
Рятувала від нього Марію
І, до Бога заертаючись, плакала.
Вийшла з іншої хати сусідка,
Завела у свою оселю,
Дала їсти, нову спідницю,
Постелила в новій постелі.
Серед горя, розрухи і голоду,
Серед воєн, нещастя і бідності
Були люди й жили по совісті
І не втратили вони гідності.
Літо. Ласківці. Вечір.
Бредуть почорнілі люди,
Торбинки і діти на плечах.
Криниці замкнено всюди.
Стоять вартові солдати,
Нікому не відчиняють,
Води їм не можна дати.
Наказ командира — знають.
— Солдате, будьте ласкаві,
Подайте хлопчику пити.
Ми з фронту сюди дістались.
Ось документи, повірте!
Почувши слова Юстини,
Солдат повернувся різко.
— Хозяйка, родная, простите,
Я вам поклоняюсь низко.
Хозяйка, меня узнаете?
Ви жизнь мне спасли однажды.
Пошли к командиру, идемте.
Мы встретились не напрасно.
Товарищ майор, разрешите
Открыть этим людям воду.
Этой женщине обьязан я жизнью
И будущим, и свободой.
Ласкавий червневий вечір.
В стодолі на свіжій соломі
Поснули жінки й малеча,
Неначе у себе вдома,
Їм снились не міни й снаряди,
Не війни, не танки, не німці,
А снились білесенькі хати
І рідне село — Осівці.

* * *

Як відлуння далекого грому
Доносилася канонада.
Фронт на захід пішов і додому
Довелось повертатись селянам.
Не шовкова трава під ногами,
Що протерті й оббиті до крові,
Йшли не стежкою поміж житами —
Через ями, траншеї, окопи.
У долині — село, як примара,
Ні одної вцілілої хати.
Поверталися діти з жінками,
Чоловіки пішли воювати.
Ледь дістались з дороги під вечір,
Полягали під яблуню спати.
Придрімала — мамо, прокинься,
Тут щось лазить, мале й волохате.
— Спи, мій любий, тобі приснилось,
Відповіла з утоми сину.
А на ранок, як придивилась,
Поруч хлопця — гніздо осине.
Та крізь сльози за мить всміхалась,
Бо у рідній своїй домівці
Не кусаються навіть оси,
Бо це наше село — Осівці.

* * *

Відгриміли останні залпи,
Впав рейхстаг у своїм безсиллі.
Теплий вітер у сорок п’ятім
Над Європою мирно віяв,
А додому не всі повернулися,
У чужій землі там зосталися.
Це для них війна закінчилася.
Ну, а тут вона починалася.
Бо неволя шинелю скинула,
Пов’язала червону хустину.
А в серцях ще теплилась надія
Повернути свою Україну,
Заглядала у вікна ніч.
Наче з сумом про щось питала.
Двоюрідна сестра завітала.
Лиш два слова сказати змогла.
Відчинилися з гуркотом двері,
Капітан прокричав ще здаля:
— Взять ее, она бандеровка!
— Ні, це рідна моя сестра,
Вам сказали неправду знову,
Тільки що, як до жати ввійшла,
Бо доїти ходила корову.
Поспішав, прогарчав, наче звір:
— Все равно я знайду, расстреляю!
Пізня нічка. Провела у двір.
Теодоро, тікай, благаю!
Свою рідну сестру вдягла,
Причесала її так само.
Повернувся. Як стовп закляк.
— Занимаетесь вы обманом,
Була свідком печальна ніч,
Як терпіла усі знущання.
Бив, кидався. як лютий звір,
Та у відповідь — лиш мовчання.
Ледь живою вернулася в двір,
Над Христиною мати ридала.
— Не сказала нічого я їм, —
Ледве чутно вона прошептала.

* * *

Опівночі. Старе кладовище.
Світить місяць понад хрестами.
Моторошно, дивна тиша,
Тільки сови в горі кричали.
Сіра тінь промайнула і зникла
Під великим хрестом у ямі.
— Уходим отсюда, Харламов.
Підземелля.
Графська гробниця.
Відхилився при вході камінь.
Моя люба, це ти, Юстино?
Як я скучила тут за вами.
Каганець засвітився тьмяно,
Серед трун під важким склепінням
Обнялись обидві, наче рідні,
Теодора й зв’язкова Юстина.
Ти поранена? Милий Боже,
Кров у тебе тече по скроні?
— Я вкололась до дикої рожі.
І відкрила свою долоню.
В ній лежала маленька квітка
Із рожевими пелюстками.
Так бентежно запахло літом,
Свіжим вітром понад полями.
— Шле вітання тобі твій братик,
Дні за три він буде з тобою,
Передасть тобі їжу Степанко.
Цьоцю Юню просила я знову.
— Чи живий ще Іван? Не знаю.
З Соловієм пішов на завдання.
Була чутка, що в них стріляли
Серед лісу ген за проваллям.
У задумі сиділи довго
I не знали, що вдвох востаннє.
— Прощавай, мене жде дорога,
Бо вже скоро, мабуть, світання.
І пішла вона в ніч совину,
Синьоока білявка, гарна.
Через Стрипу убрід до лісу.
До своїх ішла із завдання.
Не судилось життя їй довге,
Простудилась, в гарячці згоряла.
На кладовищі дика рожа,
Як сестра, її хрест обіймала,
Теодору в Сибір погнали.
У далеке й важке заслання.
Україна в крові стогнала.
Закатована, вся у ранах.
Півстоліття сппивло як мить.
На кладовищі дика рожа,
Полум’яно-рожевий цвіт,
На дівчат наших дуже схожа,
Бо жила вона в нашій родині.
І в Оксанки, і в Лілі моєї,
Як в Юстинки, такі ж очі сині,
Усім бідам і війнам на зло
Україна піднялася з руїни.
Пам’ятайте минуле своє,
Ми ж бо всі з однієї родини.

Леся МУЛЯРЧУК.
с. Осівці.

Джерело:
г. «Нова доба», №18(7913) від 11 травня 2001 року.

[Інф.: 07.04.2010. Оновл.: 01.08.2012]