Молотків: ОСТАП’ЮК Володимир. МОЛОТКІВ — СЕЛО

  • Друк

МОЛОТКІВ — СЕЛО

Є Молотків — село
На півкулі смертельної страти,
Голос стигне в журбі
І ненавистю тліють слова.
Є болюче — війна!
Хто загинув на ній —
Не піднятись,
Тільки пам’ять, як мати,
Ридає, де зрошена кров’ю трава.
Є людська доброта
Над могилою жертви безсила,
Й неоправданий біль
За тих сотні полеглих отут...
Є невмерла любов,
Що крізь роки їх всіх воскресила
І на плитах живих
Розписала людські імена.
...Чую: молот дзвенить,
Б’ється життям у селі в наковальню,
І до кузні зійшлись,
Навесні, відкувать лемеші.
Дзвонить молот життя.
Непідкупно дзвенить і печально —
Закликає село: «Поспішіть... поспішїть...»
Роздуває міхи дід-коваль,
Скроні сріблячи потом,
День — як вік.
Мить — як пекло. На горе
Впала мати убита,
А поруч її немовля.
Лиш знадвору тріщить,
Лиже полум’я стіни знадвору.
Мить... — і падає стіль,
І палаючі дошки летять.
Смокче тіло вогонь,
Смерть приходить на страту.
Крик невтішний волає, сморід і пожар,
Пригортає дитя перед смертю
У полум’ї мати,
І останнє догарує мовчки
Жорстоко життя.
Ось і попіл зачах...
Лиш снується фашистське нелюддя.
Ґелґотали, як гуси, селом
Того дня «палачі».
Тільки крик не змовкав,
Тільки молот в кувадло бив людям:
«За їхнє життя,
За полеглих, живі, відплатіть!»
Є Молотків* — село
У серцях, мов на карті.
Скільки тут полягло,
Знає кожен у цьому селі.
Ось ступаю живим
І дзвенить молот вічної правди
Ніжним трепетом серця:
«Вони тут навік полягли!»
В мозолястих руках
Тисне молот, стискає метал.
Він кує для життя
І на думці не має, що потім
Тут обірветься все —
Голос правди і голос буття.
Прокричало: війна!
Посивіло від лиха волосся.
Провели за село
І мужів, і братів, і синів.
І набрякло до часу
Пшеничне і житнє колосся, —
Тільки день, мов котел,
Димом смерті двигтів і двигтів.
...Хтось на фронті упав.
Когось куля ворожа скосила.
Хтось промовив лиш: «Ма...»,
«Мо» — затис, як тримав автомат...
Той дійшов до межі,
Щоб лишилась могила,
Розпластавсь в повен зріст —
І завмер назавжди в спориші.
А тих в кузню звели —
Всім селом, щоб жинцем катувати.
Крик дітей і жінок
Зносив дах, аж стогнали серця.
Кожен голос дзвенів, ніби молот,
Болем страти життя
Тільки бив автомат,
Сік на смерть,
У фашистських затиснутий міцно руках.
Перечитую прізвища,
Ім’я в скорботі читаю,
І викочує сльози
Ненависть, любов і журба.
Імена ці, мов карби, у серці складаю,
Щоб ніколи-ніколи життя
Не змогла обірвати війна.
Є Молотків — село...
Його треба живим пам’ятати!
Воно — совість людська.
Воно — наша Хатинь,
Аудрини* і наше життя.
Я вклоняюся тим,
Хто поліг, щоб війні не палати,
Щоб всміхалася ненька
І миром раділо дитя.
Є Молотків** — село
На рахунку фашистської страти —
Голос стигне в журбі
І крізь пам’ять тяжіють слова...
Є болюче — війна!
Хто загинув, тому не піднятись,
Тільки серце, як мати,
Ридає, де зрошена кров’ю трава...

-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-
*) Аудрини — село в Латвії, де розстріляно понад 200 мирних жителів.
**) село в Лановецькому районі на Тернопільщині, яке під час війни було знищене фашистами.

Володимир ОСТАП’ЮК.
н. в с. Потуторів на Шумщині.

Джерело:
колективна збірка віршів «Сонячні джерела», Т.

[Інф.: 25.01.2009. Оновл.: 20.09.2012]