Зубрець: МУЛЯРЧУК Леся. МАРУСЯ

Село Зубрець Бучацького району Тернопільської області

МАРУСЯ

Темна ніч. Б'ється дощ по шибках,
У осінній струмить холоднечі.
Притаїлася бідність в кутках
У старій домотканій одежі.
Повоєнна розруха в селі,
Сплять потомлені зморені люди.
Біля матері — дітки малі,
Втіер холодом ніч їхню студить.
Стук у двері. Ледь чутні слова:
"Цьоцю Марцю, відкрийте, благаю.
Я — Маруся, я — Ганни донька".
А на більше вже сили немає.
Непритомна паде на поріг.
На руках затягнули у хату.
Мокра вся і холодна, як сніг.
У риданні заходилась мати!
І швиденько - подушку в вікно:
Вийшов дід за поріг вартувати,
Бо воєнних вже повне село
І шукають по хатах солдати.
Дочутились Марусю, вдягли
У найкращу свою вишиванку.
І над нею, немов над дитям,
Посиділи до самого ранку.
Як зоріло, пішла вона в ліс
До своїх пробиратись у схрони,
Бо на неї вже зрадник доніс,
І полюють повсюди червоні.
Найвродливіша була з дівчат —
Чорні коси спадали на плечі.
Наче маки. горіли вуста,
Карі очі — немов пізній вечір.
У сільраді робила в той час.
А по правді — була в партизанах.
Тінь підозри на неї лягла,
Коли дівчину зрадив коханий.
Той, хто квіти колсиь дарував
І у вірності клявся до смерті,
Той за гроші кохання продав,
За папірчики кляті й потерті.
Кілька тижнів минуло по тім,
І, як грім серед ясної днини,
Страшна звістка пройшла в Зубреці —
Партизанів зловили!!!
Під конвоєм із сотні солдат
Наших хлопців вели по долині.
І Маруся ішла з ними в ряд,
Наче квіточка пишна калини.
Кров із рани текла по щоці
На роздерту її вишиванку.
Запеклася на білій руці,
Наче квітка багряна світанку.
У кривавім нерівнім бою
Партизани віддали всі сили.
"Цьоцю Марцю! Прощайте, я йду".
Говорив її погляд красивий.
У чортківську тюрму
Їх під вечір везли,
У катівню страшну на розправу.
Чорний траур в селі,
Виють збуджені пси,
Наче п'ють ядовиту отраву.
Через декілька днів
Марця вузлик взяла,
Залишила дітей на дідуся:
Бо в чортківській тюрмі
Задихалась одна
Її хрещена донька — Маруся.
Мури, ґрати, на варті солдат.
Дві доби не хотіли впускати.
Третій день подобрішав
Розлючений кат —
Їжу, одяг дозволив подати.
А натомість він кинув до ніг
Вишиванку, яку дарувала
Наче рідній, донці сестриній —
Як побачила, з горя упала.
Бо не було на тім полотні —
Місця чистого — там не знайшлося.
Клапті шкіри на нім,
Згустки крові страшні
І засохле вже сиве волосся.
Поверталась в село,
Як примара страшна,
В ту осінню пішла холоднечу.
На руках, як дитя, ту сорочку несла,
Що Маруся вдягала на плечі.
А в той час товарняк,
Вщент набитий людьми,
Мчав в Сибір у далеке заслання.
На руках уже друзі Марусю внесли —
Ніч для неї була та остання.
Місяць ясно світив
Крізь решітку вікна,
І гриміли колеса вагонів.
Догоряла, як свчка, вмирала вона
На руках у славетних героїв.
Поїзд в вічність летів
Серед диких лісів.
Ту оплакали друзі хвилину.
Ти зосталась в серцях,
Як калиновий цвіт,
Ти не вмерла, донька України!
Я в минуле далеке
Крізь призму років,
Наче в дзеркало часу дивлюся:
Бабко Марцю моя,
Твій продовжує рід
Моя доня — і зветься Маруся.

Леся МУЛЯРЧУК.
с. Осівці.

Джерело:
г. «Нова доба», №34() від 24 серпня 2000 року.

[Інф.: 2007-2008. Оновл.: 01.08.2012]