ОСТАП’ЮК Володимир. КРЕМЕНЕЦЬКА ОСІНЬ

КРЕМЕНЕЦЬКА ОСІНЬ

Ловлю в міжгір’ї приспані громи
І листя жовте літню стежку вкрило.
Лиш тільки в парі йдем до сонця ми,
Щоб воно щастя наше не освітило.
Палає кущ калини на горбі
І пахне простір ароматом хвої.
Я пропоную пошепки тобі:
«Давай отут, чарівнице, постоїм,
Щоби серця забились, як громи,
У ніжності обіймів, наче влітку,
Бо не даремно закохались ми —
Краса, поглянь, така буває рідко.
Ген, ліворуч, горить горобина,
Пучками ватри дотлівають грона.
З Потоку Ірви піднімаєтесь з дна
Назустріч сонцю славна гора Бона.
І я за нею поглядом лечу
З тобою поруч в полум’ї калини.
Дай поцілунком губи обпечу,
Бо ми закохані у дні неповторимі.
Завтра і цей, повір, вогонь згорить,
Так, як згоряв уперше і вдесяте.
Молю: не дай спалити щастя мить,
Аби потім себе не проклинати.

Володимир ОСТАП’ЮК.
н. в с. Потуторів на Шумщині.

Джерело:
колективна збірка віршів «Сонячні джерела», Т., СМНВП «Діалог», 1994.

[Інф.: 08.12.2009. Оновл.: 21.09.2012]