Вовківці: АСТАФ’ЄВ Олександр. СЕЛО МОЄ

СЕЛО МОЄ

У Вовківцях моїх, де вовчий слід
пропав у пилюзі палеоліту.
де шлях камінний стелиться у світ.
серед рясного молодого квіту
хатина є, що згадує мене
тесовими скрипучими дверима,
криниця є: хто йде — не промине,
карби долонь полишить на цямринах,
Корова є, що збігла на базар
і вже не повертається до мами.
курчатка є й сусідчина коза.
яка в саду ласує бур’янами.
У Вовківцах, де мій дитячий слід
давно сплило з пісків з пісків шумливе плесо,
є мій співучий працьовитий рід.
що досі вимайстровує колеса.
Матуся є, що раду завше дасть
хатині, і криниці, і курчатам.
і є колгосп, де впертість молода
вела комбайна в поле непочате.
Є трударів моїх сім’я міцна
нейтомних, невмирущих, нескоримих,
є всеплодюща, щедра й запашна
земля їх рук, любов’ю одержимих!

Борщів-Ніжин.

Олександр АСТАФ’ЄВ.

Джерело:
ж. «Тернопіль», №5-6 за 1994 рік.

[Інф.: 18.09.2012. Оновл.: 18.09.2012]