Борцям Бучаччини: Синенька Орися. Біль душі

Біль душі

Присвячую борцям Бучаччини, які загинули в більшовицьких катівнях*.

Болить душа. Чому болить?
Чом серце плаче, не мовчить?
А кличе, кличе: встань, іди
Й молитву свою принеси
Тим жертвам закатованим
І в церкві замурованим.
Кісткам, зчорнілим від вапна.
І плаче мати не одна
За сином, внуками, дітьми,
Що не вернулись із тюрми.
Чиїм синам, чиїм дочкам,
Чиїм маленьким діточкам,
Чиєму праху поклонитись?
За чиї душі помолитись?
За що їх знищили кати?
Які такі тяжкі гріхи
Зробили ті нещасні люди,
Що їх кістки лежать усюди?
Уся земля полита кров’ю,
Й не було меж людському горю.
Довкіл під мурами лежали,
Що їх немов снопи складали
Ті сталінські головорізи,
що всюди гримали залізом,
Ті вірні слуги-яничари,
Що й досі ходять поміж нами.
В крові, у ранах на поталу,
Скидали крукам на розправу.
Собаки тіло шматували
І білі кості розтягали.
Це наші славні браття й сестри.
Не продали своєї честі.
Вони не стали на коліна,
Їх не злякала вража сила.
Пішли на муки і тортури,
Не зрадивши своєї віри,
Не зрадивши свого народу
І не зганьбивши свого роду.
За рідну пісню солов’їну
Пролляли кров свою невинну.
Земле бучацька, гори, ліси,
В свої мальовничі куточки краси,
Ти пригорнула до своїх грудей
Тих помордованих, смілих людей,
Яким не могли ані батько, ні мати
Тої останньої шани віддати,
Мовчки кусали стиснуті руки,
Хоч серце ридало з тяжкої розпуки.
Змоги такої не мали,
Бо пильно кати наглядали.
Простіть нам сини України,
Що тільки піднялись ми нині,
І ваші кістки схоронили,
Що довго невідомі тліли.
Вас в церкві кати заховали.
Щоб люди правди не узнали,
Що були сини України,
І бились вони до загину,
Боролись за волю, свободу,
За щастя свойого народу.
Та правда буде, буде суд,
Проснувся український люд.
Він скаже правду, він встає,
Ненависних катів мете.
Та ще не всі пізнали правду,
Не всі відчули нашу кривду.
Дорогою пішли другою
І дружно йдуть з московщиною.
Простить вам Бог, і ми простили,
Та чи простять вам ті могили,
Чи ваші предки у могилі
Не проклянуть вас, люди милі.
Опам’ятайтесь,
Встаньмо нині
І даймо клятву на могилі,
Що будем серцем ми єдині
В борні за волю України.

-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-
*У 1940-х роках в підвалі церкви Покрови в Бучачі були замордовані червоними «визволителями» багато наших краян.

Орися Синенька.
«Меморіал»,
м. Бучач.

Джерело:
г. «Нова доба», №93(???) від 01 грудня 1992 року.

[Інф.: 01.08.2012. Оновл.: 02.07.2014]