Маланюк Євген. Волинське
- Деталі
- Категорія: Вірші та пісні про Тернопілля, Поділля, Волинь, Галичину
Волинське
О. Стефановичеві
Минулої війни окопи
Не проорать, не заорать.
Земля, мов історичний попіл:
Кохав ратай, палила рать.
І вічно спрагнена, несита
Багряних рос, багряних злив,
Вирощує лиш тоще жито
На сірій площі бідних нив.
Ще крок — і від межі Полісся
Вже не скоцюрблена сосна,
А шум волинського узлісся,
Широкий лан, лунка весна.
І вже Колодяжне, Любитів
(які наймення і згадки!),
Де дні, як чаші недопиті,
А очі — чорні і палкі.
Тут Леся віддихала трудно,
Ходив Франко — оттут, оттут!
Де сон і глуша непробудна,
І в них загрузлий добробут.
...Та ось від Крем’янця, від Дубна
Зростає незвичайний гук:
То — Карасевич гласом трубним,
То голосом землі — Самчук.
Аж пуща зашумить волинська,
Й на оксамит та златоглав
В сіп’янцях легких Лятуринська
Виводить годувати пав.
Ворожить про весну колишню.
Любов вціловує в слова
І випускає сокіл-пісню
З гаптованого рукава.
(12.ХІІ.1941)
Євген Маланюк.
Джерело:
ж. «Тернопіль», №5-6 за 1994 рік.
[Інф.: 30.12.2008. Оновл.: 22.06.2014]
