ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ Миколa. Які громи не гриміли (відгук на «Літопис Золотопотіцький» Івана РУЖИЦЬКОГО)

Які громи не гриміли

(відгук на «Літопис Золотопотіцький» Івана РУЖИЦЬКОГО)

Пригадую, як за хрущовської “відлиги” відроджувалося українське краєзнавство. Найбільше уваги йому приділяли вчителі й учні. Школярі не просто влітку мандрували своїм чи й сусідніми районами, а цікавилися минулим, записували розповіді старожилів. Мені випало навіть бути учасником першого республіканського зльоту юних туристів-краєзнавців, що відбувся 1956 року.

Нині маємо нову хвилю зацікавлення краєзнавством. Але яка велика різниця між тим, що було півстоліття тому і теперішнім! Тоді наші наставники виховували нас у радянському дусі: діти збирали матеріали про створення колгоспів, про героїчну армію-переможницю, про щасливе життя в Союзі... Зрозуміло, що й мови не могло бути про голодомори, насильницький вивіз до Сибіру. І наскільки правдиві, різнобічні маиеріали, які публікуються в пресі, видаються окремими книжками за останні роки, відколи Україна стала суверенною державою!

Літопис ЗолотопотіцькийПрочитав «Літопис Золотопотіцький» (том перший), що вийшов у тернопільському видавництві «Мандрівець» у серії «Українознавство», — й хочу подякувати авторам та редколегії книжки на чолі зі знаним не тільки в Бучацькому районі педагогом і щирим патріотом рідної землі Іваном Ружицьким. Скажу відразу, що спроба розповісти про минуле й сьогодення одного з наймальовничіших куточків Тернопільщини вдалася. Тут є короткий екскурс в історію краю, зокрема спростування тверджень багатьох зарубіжних авторів про те, що містечко заснували ясновельможні пани Потоцькі, подано «Книгу пам’яті борців ОУН-УПА» і «Книгу пам’яті народної», сторінки яких писали краєзнавці селища впродовж десятиліть пошукової роботи. Зацікавлять розповіді про багатогранне життя колишнього Золотопотіцького району — про сільське господарство, промисловість, освіту, медицину, культуру тощо. Порушуються і наболілі проблеми наших днів.

У «Літописі» є список січових стрільців та стрільців Української галицької армії, котрі полягли в боях, померли від тифу і в польському полоні, пропали безвісти, — майже двохсот представників більшості населених пунктів краю. В першій «Книзі пам’яті» названо 228 осіб, які були в лавах ОУН-УПА. Більшість з них загинула в боях проти кагебістів, значно менше було засуджено на різні строки каторги. Були й такі, що здалися владі, видавали їй підпільників. Зовсім мало тих, хто витерпів тортури, багаторічні поневіряння в тундрі й сибірській тайзі. і дожив донині.

Другу «Книгу пам’яті» теж нелегко читати, адже тут зібрані імена тих, хто загинув або пропав безвісти під час Другої світової війни, кого вивезли більшовики до Сибіру, а фашисти — на роботу до Німеччини. Додому повернулося мало...

Закінченню другого тисячоліття майстер світлопису Костянтин Ходецький присвятив фотоальбом «Золотий Потік-2000». Витягом з нього і короткими довідками про авторів завершується ця колективна праця. Дуже добре, що в «Книгах» вказані народні історики, які зберегли в своїй пам’яті події тих уже далеких літ, долю борців з ворогами різних мастей.

Завершу цей відгук на «Літопис» епіграфом, яким він відкривається:

Які громи не гриміли,
Які бурі не носилися,
Які завойовники не приходили в наш край,
Які пам’ятники вони собі не ставили, —
Ми з упевненістю можемо сказати:
Золотий Потік був, є і буде українським!

Такого б патріотизму всім поселенням України, всім народним депутатам і можновладцям!

Миколa ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ.

Джерело:
г. «Вільне життя», №30(??) від 14 квітня 2007 року.