ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ Миколa. Які громи не гриміли (відгук на «Літопис Золотопотіцький» Івана РУЖИЦЬКОГО)
- Деталі
- Категорія: Бучаччина-Публікації
Які громи не гриміли
(відгук на «Літопис Золотопотіцький» Івана РУЖИЦЬКОГО)
Пригадую, як за хрущовської “відлиги” відроджувалося українське краєзнавство. Найбільше уваги йому приділяли вчителі й учні. Школярі не просто влітку мандрували своїм чи й сусідніми районами, а цікавилися минулим, записували розповіді старожилів. Мені випало навіть бути учасником першого республіканського зльоту юних туристів-краєзнавців, що відбувся 1956 року.
Нині маємо нову хвилю зацікавлення краєзнавством. Але яка велика різниця між тим, що було півстоліття тому і теперішнім! Тоді наші наставники виховували нас у радянському дусі: діти збирали матеріали про створення колгоспів, про героїчну армію-переможницю, про щасливе життя в Союзі... Зрозуміло, що й мови не могло бути про голодомори, насильницький вивіз до Сибіру. І наскільки правдиві, різнобічні маиеріали, які публікуються в пресі, видаються окремими книжками за останні роки, відколи Україна стала суверенною державою!
Прочитав «Літопис Золотопотіцький» (том перший), що вийшов у тернопільському видавництві «Мандрівець» у серії «Українознавство», — й хочу подякувати авторам та редколегії книжки на чолі зі знаним не тільки в Бучацькому районі педагогом і щирим патріотом рідної землі Іваном Ружицьким. Скажу відразу, що спроба розповісти про минуле й сьогодення одного з наймальовничіших куточків Тернопільщини вдалася. Тут є короткий екскурс в історію краю, зокрема спростування тверджень багатьох зарубіжних авторів про те, що містечко заснували ясновельможні пани Потоцькі, подано «Книгу пам’яті борців ОУН-УПА» і «Книгу пам’яті народної», сторінки яких писали краєзнавці селища впродовж десятиліть пошукової роботи. Зацікавлять розповіді про багатогранне життя колишнього Золотопотіцького району — про сільське господарство, промисловість, освіту, медицину, культуру тощо. Порушуються і наболілі проблеми наших днів.
У «Літописі» є список січових стрільців та стрільців Української галицької армії, котрі полягли в боях, померли від тифу і в польському полоні, пропали безвісти, — майже двохсот представників більшості населених пунктів краю. В першій «Книзі пам’яті» названо 228 осіб, які були в лавах ОУН-УПА. Більшість з них загинула в боях проти кагебістів, значно менше було засуджено на різні строки каторги. Були й такі, що здалися владі, видавали їй підпільників. Зовсім мало тих, хто витерпів тортури, багаторічні поневіряння в тундрі й сибірській тайзі. і дожив донині.
Другу «Книгу пам’яті» теж нелегко читати, адже тут зібрані імена тих, хто загинув або пропав безвісти під час Другої світової війни, кого вивезли більшовики до Сибіру, а фашисти — на роботу до Німеччини. Додому повернулося мало...
Закінченню другого тисячоліття майстер світлопису Костянтин Ходецький присвятив фотоальбом «Золотий Потік-2000». Витягом з нього і короткими довідками про авторів завершується ця колективна праця. Дуже добре, що в «Книгах» вказані народні історики, які зберегли в своїй пам’яті події тих уже далеких літ, долю борців з ворогами різних мастей.
Завершу цей відгук на «Літопис» епіграфом, яким він відкривається:
Які громи не гриміли,
Які бурі не носилися,
Які завойовники не приходили в наш край,
Які пам’ятники вони собі не ставили, —
Ми з упевненістю можемо сказати:
Золотий Потік був, є і буде українським!
Такого б патріотизму всім поселенням України, всім народним депутатам і можновладцям!
Миколa ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ.
Джерело:
г. «Вільне життя», №30(??) від 14 квітня 2007 року.