ОКОЛОВИЧ Г. НЕ ПОКАРАЙ САМОТНІСТЮ МЕНЕ (про Стефанію СЕМИРОЗУМ)

НЕ ПОКАРАЙ САМОТНІСТЮ МЕНЕ

Стефанія СЕМИРОЗУМУ травах та квітах потопає земля, повітря виповнюється ніжними пахощами акацій та жасмину. Саме у ці червневі дні святнує свій день народження Стефанія СЕМИРОЗУМ. Запитаєте, хто вона така? Звичайна сільська жінка, звична до будь-якої роботи, любить своє рідне село Нові Петликівці, людей, землю. А незвичайна вона тим, що серед своїх односельців вирізняється напрочуд доброю та поетичною душею. Ось уже 15 років з-під пера у Стефи з’являються вірші, які часто друкувалися в різних газетах.

Народилася Стефа 7 червня 1960 року в Нових Петликівцях у скромній хатині під вичокими ясенами, у простих сільських батьків-трудівників. У своїй автобіографії пише сумні рядочки «Я прийшла на цей світ хворою. У мене дитячий церебральний параліч. Але я не хотіла бути гіршою від своїх ровесників. Після закінчення в 1975 році місцевої восьмирічки, продовжила навчання у Бучацькій заочній школі, яку закінчила у 1978 році». Нелегким було дитинство у Стефи. Знову рядочки з автобіографії: «Першої душевної рани зазнала в чотирирічному віці — 1 липня 1964 року пішов у вічність мій тато».

Гіренька доленька в нас, мамо,
Як тато відійшов від нас —
Сльозами довгими ночами
Вмивались, мамо, ви не раз.
Та й тяжко нині так зітхнете,
Хоча пройшло багато літ,
Зітханням темінь розженете,
Розплавите у серці лід.

Так і жила багато років без батька-годувальника їхня маленька сім’я: вдова-мати з двома донечками Стефою та Катериною. Разом ділили радість і смуток, разом виконнували в міру своїх сил жіночу та чоловічу роботу. Ніколи не скаржились, не нарікали на долю, хоч по-різному бувало, адже відоме життя вдовтне та сиротинне — як горох при дорозі: хто захоче, той і скубне. Єдиними сторожами їхнього спокою є старі високі ясени, які, здається, знають всі таємниці, всі радощі та болі цієї незвичайної сім’ї.

Важко сподіватися без надії,
Важко эахиститись тій тополі,
Що росте самотньо в чистім полі,
Від страшної бурі-диковію.
Тільки треба переможцем вийти
У життя двобої нелегкому,
Подолавшм страх, і біль, і втому,
І на зло усім цим бідам жити.

Мама Марія була і залишається єдиною помічницею і порадницею для дочок, а вони - її опора і надія. Саме мамині натруджені руки, мамині недоспані ночі, незабутні мамині колискові вселяли в дочку віру у життя, давали надію на добро, надихали на написання віршів. Саме мама була першим строгим критиком Стефиних віршів. Їй, найдорожчій, поетеса присвятила багато поетичних рядочків.

О, скільки пречудових творів
Написано про матерів!
При наших ніжних, неповторних,
Про тих, хто і в тяжкому горі,
Любов’ю до дітей горів.
Та чи знайдуть слова поети,
Щоб оспівати матерів,
Що втримують в руках планету,
Котрі самі готові вмерти,
Лиш для дітей щоб день горів?!!

Вірші Стефа писала з дитинства, але ті, дитячі, не збереглися. Писала і посилала в газети. Спочагку було баато зауважень та критики, але дівчина не розчаровувалася. З її ліричної душі рвались на волю поетичні рядочки. Поступово приходили вміння і майстерність. Перший друкований вірш з’явився у 1985 році в газеті «Перемога» (тепер «Нова доба»). Отож, з того часу минає 15 років творчої діяльності поетеси. Її твори друкувалися в газетах «Нова доба», «Ровесник», «Вільне життя», «Свобода», «Західна Україна», «Молодь України», «Божий сіяч», «Нова зоря», у журналі «Тернопіль».

Стефа була членом обласного клубу творчої молоді «Сонячні кларнети», де читала свої поезії. Керівиком клубу на той час був відомий тернопільський поет Борис Демків, якого Стефа вважає своїм творчим керівником і наставником. Окреме місце в творчості поетеси займає лірична поезія, в якій розкривається краса природи, краса високих почуттів.

Заведи мене у літо,
Хай зігріюсь я
У червоних маків квітах,
В ластівки піснях.
Заведи мене у літо,
Хай відчую знов,
Що у цім шаленім світі
Ще живе любов.

Часто учні, які запрошують поетесу на літературні вечори, запитують, чи важко писати вірші. Стефа відповідає так:

Якщо в голові не полова,
То вірші не важко писати.
Отак, як доїти корову,
Або як рушник вишивати.
Лиш треба діряве відерце
Наповнити вітром живлючим,
Лиш голочку треба крізь серце
Із ниткою перетягнути.

Багато тем, думок та ідей втілила Стефа у своїх віршах. Та найбільше творів присвятила тому, хто дав їй цей неземний дар — Господу Богу в Тройці Святій єдиному і Пречистій Діві Марії.

Коли у серці згаса надія
І душу ятрить смертельний біль,
До нас приходить свята Марія,
І помагає нам у боротьбі.

Настільною книгою в Стефи є Біблія, з якої черпає не тільки ліки і розраду для своєї зболеної душі, а й теми для віршів.

Хтось більше вірить Біблії святій,
Хтось - доказам сучасної науки...
Та всі, хто опиняється в біді,
Здіймають до небес, до Бога руки.

Якщо запитати Стефу, яке к неї найулюбленіше місце на земл, вона впевнено відповість - Зарваниця. Вперше побувала вона у цьому святому місці, коли їй було 8-9 місяців. Мама, долаючи неблизьку дорогу, на руках принесла донечку до цілющого джерела, щоб окропити свяченою водою, просити в Матері Божої здоров’я та опіки для неї. Хтозна, може саме тоді Бог і наділив дівчинку поетичним талантом та дав сили терпіти всі примхи долі. Кожного літа поспішає Стефа з сотнями прочан до Зарваниці, які несуть свої зболені тіла та душі, щоб спраглими вустами припасти до джерела любові і милосердя, очиститись від гріха, одержати прощення і зцілення.

Нас привела до Зарваниці
Тверда надія на Христа.
Ковтком цілющої водиці
Скріпили ми свої вуста.

У своїх віршах-молитвах поетеса не просить у Бога ні багатстаа, ні достатку, а захистку від того, чого боїться її ніжне і вразливе серце.

Не покарай самотністю мене,
Могутній Вседержителю великий.
Нехай мене ця кара обмине,
Я й так немало вже наїлась лиха.
Якщо ж я заслуговую на те,
Щоби мене чим-небудь покарати,
Зішли, що хочеш. Лиш молю тебе:
Не допусти самотністю страждати.

Вірші Стефи такі мелодійні, що хочеться їх співати. В газетах вони інколи друкуються під назвою «Пісня без нот». А от композитор Василь Подуфалий на слова Стефи написав пісню «Радуйся, Діво Маріє», Мирослав Гребеньовський - «З’єднаймось брати-християни», які виконуються в церквах Бучача. Їх було б набагато більше, якби Стефині вірші не залишались в учнівських зошитах в клітинку, а були зібрані у друковані збірки. Але про збірку поетеса може тільки мріяти, бо, виявляється, для цього мало поетичного таланту, а потрібні ще й фінанси, яких у скромної сім’ї, що живе на пенсію для інвалідів, немає.

Живе в селі поетеса. Гордість не тільки цього села, а, можливо, всього нашого краю. Де ви, меценати, які у цей складний час ще не збайдужіли до поетичного слова, які цінять талант і творчість? Чомусь у нас так ведеться, що визнання і слава приходить до людини тільки тоді, коли її уже немає, або коли вони вже їй ні до чого. Хочеться вірити, що такого не трапиться з нашою землячкою, що не перевелися у нас люди, які не байдужі до поезії. А Стефі хай Бог посилає міцне здоров’я (воно їй так потрібне) і тільки хороших людей на життєвій дорозі.

Г. ОКОЛОВИЧ.
м. Бучач.

Джерело:
г. «Нова доба», №25(7920) від 28 червня 2001 року

[Інф.: 11.04.2010. Оновл.: 17.08.2012]