Кокіль Олена. Пробач, матусю

Могила Ігоря Костенка в с. Зубрець Бучацького району. 9 червня 2014 року

Пробач, матусю

Пробач, матусю, за тривожну звістку,
Яка тебе покликала в дорогу.
Прости, рідненька, що в труні вертаюсь
До тебе і до отчого порогу.

Прости за те, що змушую страждати
Батька, тебе, сестру, усю родину.
Прости, що довелось життя віддати
За нашу неньку — рідну Україну.

Я, як і інші, а нас так багато,
Безвинно полягли там, на Майдані.
Якби про нас подумав хтось раніше.
Цього, можливо, і було б не сталось.

Прости, матусю. Чую, як ридаєш.
Витри, рідненька, із лиця сльозу.
Я так люблю тебе і Україну,
Прости, що залишаю вас і йду.

Мене Господь покликав вже до себе.
Я потойбічним вже живу життям,
Вірю, матусю, що мені відчинять
Двері у рай. десь там — на небесах.

Простіть за мрії, які вже ніколи
Не збудуться. Рідненькі тату й мамо,
Простіть за біль, за те, що я прощаюсь
Вже не своїми, а отців устами.

Простіть, матусю, за гіркі ці сльози,
Простіть за передчасну сивину,
За чорну хустку, що не до лиця вам,
Простіть, голубко, я вас так люблю.

Дякую вам за доброту, за ласку,
і за слова «Мій рідний, любий сину».
Я залишаю вас, простіть, будь ласка,
Життя віддав я за Україну.

Саме ця мить прощає нас з тобою,
Коли вже пахне, матінко, весною,
Коли вже пташки в рідний край вертають,
А я з тобою назавжди прощаюсь.

Спасибі за турботу, пошану, співчуття,
За ці чудові квіти. Тут нібито весна.
Ніколи б не повірив, що скоро так покину
Тебе, кохану, рідних і неньку Україну.

Хотілось жити дуже, Вкраїну захищати.
Хотілось, щоб чекала мене додому мати.
Та мить — і обірвалось моє життя так рано.
Я жив, любив, я мріяв. І ось — мене не стало.

Прощають мене нині священики району.
Тут друзі, тут родина, тут часточка народу.
В мене в цю мить прохання було одне-єдиие:
Було б майбутнє краще у батьків і в України!

Олена Кокіль.
с. Ліщанці Бучацького району.

Джерело:
г. «Нова доба», №9(8579) від 28 лютого 2014 року.

[Інф.: 01.09.2014. Оновл.: 01.09.2014]