Шмігельський Петро. Назад нам разом вже не йти

Назад нам разом вже не йти

Над Україною світанок,
Вже сходить сонце в вишині,
Звичайний літній теплий ранок,
Яких немало в цій порі.

В гаю зеленім при дорозі
Дзвенять пташині голоси,
Один на одного не схожі,
Та серцю радісні вони.

Біжить струмок тихенько в річку,
Дзижчить, сховавшись, джміль в траві,
Радіє сонцю кожна квітка
З сріблястим листячком в росі.

Спішать до праці перехожі,
Сигналять, їдучи, авто,
І лине галас в рідній школі
Юрби веселих діточок.

Почався день велично й пишно,
Природа в барвах виграє,
І чути навіть так незвично,
Що хтось руйнує все живе,

Що десь стріляють з автоматів
На наших землях вороги,
І меч війни вже мусять брати
В степах Донеччини сини.

І небезпечними шляхами,
В заграві пострілів й вогнів
Вони ідуть. А у печалі
Серця ридають матерів.

Бо в час найгірший і лихий,
Хто другом звався, вдарив в спину,
Принісши в дім наш біль гіркий
Й сумні церковні панахиди.

Лукаво брати все чуже
Не кожен хоче в цьому світі,
Не буде праведне лице
Бажанням жадоби горіти.

Назад нам разом вже не йти
В цей безнадійний шлях останній,
Бо ми два різні береги
Над сірим дном війни провалля.

Завжди нелегкий волі путь
На світло з темряви виходить,
Коли в борців, що в бій ідуть,
Горить в душі зоря свободи.

І будувати знову лад,
Де заборони і окови,
Ніхто не зможе. Навіть «брат»
У Україні вже ніколи.

Петро Шмігельський.
смт Коропець Монастириського району.

Джерело:
г. «Вільне життя плюс», №66 (15594) від 15 серпня 2014 року.

[Інф.: 19.08.2014. Оновл.: 19.08.2014]