МЕЛЬНИК Петро. ПІД ОМОФОРОМ НЕБА

Деталі

Категорія: Вірші-присвяти Осипові Маковею

МАКОВЕЙ Осип Степанович
письменник, публіцист, перекладач, педагог, філолог, етнограф, фольклорист, громадський діяч
(23.08.1867, м. Яворів, нині Львівської області — 21.08.1925, м. Заліщики)

ПІД ОМОФОРОМ НЕБА

До 140-ліття від дня народження Осипа Маковея.

1. Ніч творення

Над містом золотилась Ведмедиця,
Чумацький Шлях проліг за видноколо,
А Маковей шукав свою жар-птицю,
Каравсь і серцем мучився від болю.
Не думав Осип про екзоти літа,
Не тішився каньйонами ріки,
А кликав в поміч свій талан піїта
І крізь реалії свердлив, свердлив віки.
Мисливський замок польських паничів,
Ажурні ферми мосту — вітер свище...
Та понад все — страждання русичів,
Важкі, як сажа й попіл, румовища.
Поет сидів під омофором неба,
Навкіл гаї, стрілецьке поле, зорі...
«Хоча би словом помогти їм треба,
Аби надію мали бідні й хворі...»
Рішуче встав.Зітхнув — діватись ніде,
Бо се твій край, бо кревні тут родини,
Їм не поможе лях, ні пишний Відень —
Панам байдуже «бидло з України»:
«Завєлька пиха, шляхтичі жондові,
Бо в погоні за правдою вічною
Ми подолаєм розбрату кордони
І побіду звінчаємо з піснею!..»
«Щось маршове знайшов, — до себе каже, —
Бо це ж таки люди, люди — не раби:
«Не тішся, враже, сорок поляже —
Тисяча натомісць стане до борби...»
...Понад Заліщики займавсь серпанок,
Строкате птаство знялось на крило,
Та Маковей розвеснений світанок
Стрічав уже із сонячним чолом.

2. Обітниця поета

«Тихо в полі на окопах,
де недавно кров плила...» —
записав поет в пролозі,
хоч і згіркло тінь лягла.
«Поле честі, поле слави...» —
в іншім мовив образку.
Над Дністром цвіли каштани,
відблиск падав у ріку.
Маковей сидів край столу,
думи різьбили чоло:
«Веселіш у світі б стало,
якби здирців не було.
Без кордонів люди б жили,
гойну владу мали б всі,
не тягнула б вона жили
яко невід по Дністрі...»
І вмочив перо в атрамент,
записав не в зошит — в душу:
«Працювати... для народу
треба...» — А ще нижче: «Мушу!»

3. Місто Маковея

Він тут ходив. Крізь скельця окулярів
Дививсь, як зорі бліднуть на світанку,
А в думах добре бачив чорні хмари,
Що обсідають бідних спозаранку.
Бо й сам був не з багатих:клаптик поля,
Кушнірство батька, в сина лиш чорнило,
Папір та ручка — професорська доля,
Орнамент вчителя, життя мірило.
Він тут ходив... Через дорогу мешкав...
У домі цім давав щодня уроки...
Сім’я та семінарія... А решта —
До бідних часто карбував він кроки.
Для них творив і — гейби в нагороду —
У «Пам’ятнику » записав своїм:
«Коли пізнав біду народу,
Усувай по силах і єї...»
...В Заліщиках він жив. Звідсіль дороги
Йому курилися у сиву незабуть...
У серпні тут воли золоторогі
(Як чумакачи козака з порогів!)
У квітах повезли його в останню путь.

Петро МЕЛЬНИК.
м.Заліщики.

Джерело:
книга «Тернопільський Альманах», Видавничий дім «Вільне життя», Т., 2008 р.

[Інф.: 06.07.2013. Оновл.: 06.07.2013]