Статті

Вірші та пісні про села Теребовлянського району

Струсів: ГИЖКА Б. П. ГІМН СТРУСІВСЬКОЇ ШКОЛИ

ГІМН СТРУСІВСЬКОЇ ШКОЛИ

З віків постав наш Струсів гордий,
Моя колиска дорога,
Де кожен камінь придорожній —
То все історія свята.

Хрести високих бань церковних,
Що в сяйві сонячнім горять,
І рідна школа на осонні
В життя наш шлях благословлять.

Мій рідний краю, тут стежини
Проторували у світи
Сини і дочки України,
Сузір’ям їх гордишся ти.

Ми їх імен не забуваєм,
Трудів і помислів ясних.
Присягу ми тобі складаєм
В житті рівнятися на них.

Слова Б. П. ГИЖКА,
музика Я. Є. ЦИМБАЛИ.

Джерело:
Зі стенду в приміщенні школи.

[Інф.: 02.06.2013. Оновл.: 02.06.2013]

Романівка: СУБЧАК Антін. РІДНІЙ ШКОЛІ

РІДНІЙ ШКОЛІ

До ніг твоїх і вічного порогу —
Суцвіття пишних квітів з юних літ,
Як дар сердечний і молитва Богу,
За Біблії одвічний заповіт.

Антін СУБЧАК.
н. в с. Романівка Теребовлянського р-ну.

Джерело:
збірка віршів «Терниста доля», Т., «Лілея» 2009.

[Інф.: 27.09.2012. Оновл.: 27.09.2012]

(Теребовлянщина): ПОПОВИЧ-ГУЧЕНСЬКИЙ Петро. ВІРШ НИЩЕНСЬКИЙ

Тернопілля Тернопільська область

ВІРШ НИЩЕНСЬКИЙ

(мовою оригіналу)

Ось і я з Кобиволок триста миль з-за світа
              Привандрував-єм до вас зарання на свята.
Осідлав-єм собі кий, кий моцний, дубовий,
              А прилетів-єм до вас оттут на світ новий.
Взяв-єм собі у торбу кабаки і хлеба,
              Бо служалому того завше тілько треба.
Тілько-м бігучи през ліс, за хащ зачапався,
              Обернувся взад, аж мні бандолет урвався,
Їхав-єм через ліси, так теж і болота,
              Не бояв-єм ся збойцов, немита голота.
Правда, бив-єм гетьманом, рядив-єм обозом,
              Спотикав-єм ся з курьми, лежачи под возом.
А як почала мя гусь за ноги кусати,
              Мусив-єм із-под воза далей утікати.
Правда, пиятиками не рад ся я бавлю,
              Где вижу повен куфель, то там ся я ставлю.
То юж мя там вітають за лоб і чуприну,
              Не раз мою отую деруть сукманину,
А все мене волають: «Ти, мосцивий пане,
              Не кождому твоєї чуприни нам стане!»
Радьте мене, панове, що маю чинити,
              Чи єще ся мні вчити, чи ся оженити.
Пойду собі до когось панни обзирати,
              Бо мене там всі хотять войтом обебрати.
І вам всім на мешкання там же іти ражу,
              Пошлюблю же, на добрих грунтах вас осажу.
Там то, панове, небо низько барзо лежить,
              Тілько ся на двох кишках, юж печених, держить.
Там жонки, коли собі в морю хуста перуть,
              То на небо пранники, як на камінь, кладуть.
Оттам то у коморі місяць наставаєт,
              А в день ясний на печі сонце спочиваєт.
А звізди там, як дині, всюди валяють,
              Свині в золотих коритах микгдалі їдають.
Ріка горільчаная через ринок течет —
              Пий там кождий, хоч кгар[н]цем, ніхто слова не речет.
А воробці у срібних там панчохах ходять
              І ковбаси живії по вербах ся родять.
Свині в літі і зимі в дубах ся поросять,
              Пчоли меду по чверці в кождий день приносять.
Місто тоє барзо єст обварованноє,
              Кропивою, лободою обмурованное...
Там моя ж отчизна стоїть над водою,
              Укритая пранником, пошита бідою.
Ідіть там на мешкання, кгди буду вмирати,
              Могу тую отчизну я вам одказати.
Завчасу і дороги мене іспитайте,
              А за працу хоч по три гроші мені дайте.
              Ідіте ж всі а право з Янова до Крилова,
              З Крилова до Зборова, [із] Зборова до Яворова,
              З Яворова до Бузанова, з Бузанова до Крем’яньця,
              З Крем’яньця до Кам’янця,
              З Кам’янця до Львова, зі Львова до Кракова,
              З Кракова до Очакова, з Очакова до Піотркова,
              З Піотркова до Чигирина,
              З Чигирина до Оринина,
              З Орина до Карапчійова,
              З Карапчійова до Олійова,
              З Олійова до Кудринець,
              А з Кудринець до Федьковець,
              З Федьковець до Ожеговець на ожини,
              Бо там чверть за шелюг свіжини.
              З Ожеговець до Городка,
              Аж там ріпа солодка.
              З Городка до Бучача,
              Аж там по шелюгу кляча.
З Бучача ідіть просто в землю Чучманськую
              А будете там міли повагу панськую.
Там єст староста, котрий от як кут морчить,
              Мов до нього, що хочеш, а он усе мовчить,
Бо єст барзо багатий, у скарбах обфітий.
              Мовлю то вам, панове, — пан там знаменитий.
Там вола печеного за грош тілько купиш.
              Коли того не будет, змовите мні: «Мутиш!»
А у вола з-под хвоста часник течет з оцтом,
              Зеленая салата, коли схочеш з постом.
Там земля багатая, о том усі знайте,
              За відомость певную коляду мні дайте.
Я був гетьманом славним, а тепер капланом,
              Ліпше мя тоє здобить, ніж що єст-єм паном.
І вам до домов своїх благословлю пойти.
              Можете ся з сватами і з кумами зійти.
Ідіте ж а церковних дверей не зопсуйте,
Поєдинцем ідіте, всі ся разом не суньте.

(модернізація)

Ось і я з Кобиволок триста миль з-за світа
              Я до вас привандрував зарання на свято.
Осідлавши собі кий, кий міцний, дубовий,
              Прилетів отак сюди в світ для мене новий.
Лиш кабаку1 й сухарів в торбу собі взявши,
              Бо служалому того тільки й треба завше.
Коли ж біг я через ліс, в хащах зачіпався,
              Озирнувся, а мені бандолет2 урвався,
Їхав я через ліси, мчав через болота,
              Не боявся збійців3 я, темная голота.
Звісно, був гетьманом я, рядив і обозом,
              Спотикався я з курми, лежачи під возом.
А як гуска почала ногу там кусати,
              Мусив із-під воза геть далі утікати.
Правда, кепський я пияк, тим не радо бавлюсь:
              Виджу повний кухоль, і мимоволі ставлюсь.
То мене вітають так: в лоб і за чуприну,
              Не один раз подеруть в мене сукманину,
І волають так мені: «Ти, мосьтивий пане,
              Таж чуприни не на всіх нам твоєї стане!»
Радьте-но, панове, що маю учинити,
              Чи учитись мені ще, може, оженитись?
То піду я до когось панни обзирати,
              Бо мене давно хотять війтом називати.
Вам на мешкання також йти туди я раджу,
              Оженю і на ґрунтах добрих вас осаджу.
Там, панове, небеса низько так лежать,
              На двох печених кишках тільки-но висять.
Там жінки, коли собі в морі хустя перуть,
              То на небо праники, як на камінь, кладуть.
У коморі місяць там світить і сіяє,
              А в день білий на печі сонце спочиває.
Зорі, наче дині, там всюди достигають,
              В ночвах золотий мигдаль свині поїдають.
Горілчаная ріка ринком протікає,
              Пийте гарнцем4, бо ніхто не забороняє.
У панчохах срібляних горобці гуляють,
              І живі ковбаси там на вербі зростають.
В літі і в зимі в дубах поросяться свині,
              Бджоли меду цілу чверть накладуть щоднини.
Місто кріпко навкруги те обваррувалось5,
              В кропиві та лободі все обмурувалось.
І вітчизна там стоїть в мене над водою,
              Вкрита праником уся, вшитая бідою.
Йдіте жить туди, де я буду умирати,
              Можу ту вітчизну вам легко одказати.
Ви дорогу завчасу в мене попитайте,
              А за працю хоч по три грошика подайте.
              Йдіте всі праворуч, з Янова до Крилова,
              З Крилова до Зборова, з Зборова до Яворова,
              З Яворова до Бузанова, з Бузанова до Кременця,
              З Кременця до Кам’янця,
              З Кам’янця до Львова, з Львова до Кракова,
              З Кракова до Очакова, з Очакова до Піорткова6,
              З Піорткова до Чигирина,
              З Чигирина до Оринина,
              З Оринина до Карапчієва,
              З Карапчієва до Олієва,
              З Олієва до Кудринець,
              А з Кудринець до Федьковець,
              З Федьковець до Ожеговець на ожини,
              Бо там чверть за шеляг свіжини.
              З Ожеговець до Городка,
              Аж там ріпа солодка.
              З Городка до Бучача,
              Аж там по шелягу кляча.
Із Бучача просто ідіть в землю чучманську
              Будете повагу там набирати панську.
Є там староста, котрий, наче кіт, мурчить,
              Що до нього не кажи, він усе мовчить,
О, багатий дуже він, у скарби заритий.
              Розкажу, панове, вам: пан той знаменитий!
Там печеного вола за гроша закупиш,
              Як не знайдете того, скажете, що «мутиш»
З-під хвоста вола часник витікає з оцтом,
              Є із зелені салат, — це хто хоче з постом.
Там багатая земля, ви про неї знайте,
              А за відомость таку коляду подайте.
Я гетьманом славним був, зараз капеланом,
              Це вздобляє мене ліпш, аніж був би паном.
Тож зволяю: до домів ви своїх ідіте,
              З кумом, сватом, хоч би з ким, бесіду ведіте,
Лиш у церкві ви дверей, прошу, не попсуйте,
Поодинці, люди, йдіть, купою не суньте.

-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-
1 Кабака — нюхальний тютюн.
2 Бандолет — пас від палаша, тут: очкур.
3 Збійця — розбійник.
4 Гарнець — міра рідини — 3,23 л.
5 Обваруватись — укріпитись.
6 Так в «Антології української поезії» (1984). В «Українській літературі ХVІІ ст. — Піотркова.

Петро ПОПОВИЧ-ГУЧЕНСЬКИЙ.
друга половина ХVІІ століття,
походив, мабуть, з галицького Поділля, можливо, з Теребовлянщини

Джерело:
ж. «Тернопіль», №5-6 за 1994 рік.

[Інф.: 17.10.2012. Оновл.: 17.10.2012]

Плебанівка: NIEDŹWIEDŹ Maciej. MOJA WIOSKA

MOJA WIOSKA

Tam gdzie rzeka gniezna płynie,
Gdzie podolski jar,
Gdzie się pięknie las zieleni
W którym święzość, mrok i czar.

Tam pod lasem i nad rzeka
Rośnie niby roży kwiat —
Moja wioska Plebanówka
W której żyję tyle lat.

W niej dzieciństwo me płynęło,
Tak jak płynie czas.
Ze mną rosły domy, drzewa,
Rosły serca w nas.

Więc cię kocham moja wiosko,
Łąko, rzeko, lesie.
Kochać będę nawet wtedy,
Gdy los ból przyniesie.

M. N. 1943 rok.

Maciej NIEDŹWIEDŹ.

Джерело:
Podany autorem.

[Інф.: 15.11.2010. Оновл.: 20.09.2012]

Струсів: КАЧУРІВСЬКИЙ Роман. “У рідний березневий Струсів...”

* * *

У рідний березневий Струсів
весна ввірвалася курликанням...
заметів вицвілі обруси
зробились водами великими.
Забився кущ бузку за шибою,
що кликав причаститись радістю,
намилуватися відлигою,
відчути прохолоду вранішню...
І стало ясно всім,
що марно
зима шалений опір чинить...
Дивився хліб
з вікна пекарні
на світ дитячими очима.

Роман КАЧУРІВСЬКИЙ.

Джерело:
ж. «Тернопіль», №5-6 за 1994 рік.

[Інф.: 27.01.2009. Оновл.: 27.09.2012]

Микулинці: БАБІЙ Степан. ЗОЛОТІ РУЇНИ

ЗОЛОТІ РУЇНИ

Удари сльози вже не висічуть —
Каміння в промінні горить
(Каміння з глибоким корінням),
В румовищах — нори лисячі,
Бузок з бузиною... Вітри
Поснули в стемнілих розломинах,
Настояна скрізь давнина —
На зіллі гіркотному. Спомином
Закуте й німотне зрина.
Собор даленіє — як вирубав
Хтось із надтвердної скали,
Бо як не глумились тут виродки,
Та збити у прах не змогли,
Стоять недосяжні, достріляні
Апостоли-мученики...
Отак в моїй, дивом ізціленій,
Душі — лиш не мученій ким —
Удари сльози вже не висічуть.

1989. Теребовля—Рівне.

Степан БАБІЙ.
смт Микулинці.

Джерело:
поет. збірка «Із вирію літ», Рівне, «Азалія», 1992; ж. «Тернопіль», №5-6 за 1994 рік.

[Інф.: 27.01.2009. Оновл.: 27.09.2012]

Романівка: СУБЧАК Антін. У РІДНОМУ СЕЛІ

У РІДНОМУ СЕЛІ

У ньому завжди особливо,
Моєї молодості жниво
Веде мене в святі місця,
Де грілись юністю серця.
На греблі часто пустували,
Гусей з любов’ю напували,
Там, де біжить жива вода,
І літом в’ється дітвора.
Яке все миле, хоч далеке,
Летять собі кудись лелеки,
І з ними спогади мої —
Про золоті хлоп’ячі дні.
У ньому завжди особливо,
Так урочисто, шанобливо
Прибули з забуття літа,
Немов волошки у жита.

с. Романівка — Тернопіль

Антін СУБЧАК.
Музика:
інфоавтор
н. в с. Романівка Теребовлянського р-ну.

Джерело:
збірка віршів «Терниста доля», Т., «Лілея», 2009.

[Інф.: 14.11.2009. Оновл.: 27.09.2012]

Ласківці: ОНИСЬКІВ Михайло. ЛАСКІВЦІ

ЛАСКІВЦІ

Фрагменти історичного потоку

Така мила назва твого села.
Напиши про нього вірша.
З листа поета Бориса Нечерди
(м. Одеса, липень 1963).

Роблю це аж тепер,
напередодні 555-річчя з часу
першої писемної згадки про село.
Автор.

1.

Чи то від ласки, ластівки чи Ласка
Твої пресвітлі назва і стежки.
Реальна мрія й незбагненна казка,
Судьби моєї різні бережки.
Коли татари в двісті сорок першім
Зожгли Великі Очі й Кузьминець,
Неподалік тут поселився першим
Втікач э неволі Ласко Левенець.
Мав Ласко той щирокозацьку хватку,
Мав за жону — свободу у степах.
Одну зліпив, а потім другу хатку
На ще недавно спалених вітрах.
Постала Басарабівка, за нею —
Венгерщини й Нагорінки крило.
І вже світили Ласківці зорею,
І вже нове зродилося село.
Воно до Галицько-Волинської держави
Належало, аж поки Казимир-король
Не потоптав усі тутешні трави
І сотні понадщерблених ним доль.
Відтак селом цим прикордонна смуга
Помфж ляхами й турками лягла.
Сміявся гетьман Дорошенко: «Смута
мене й мого народу не взяла».
А потім Австрія ці землі захопила
І панське скинула із кожного ярмо
Народ брав землю на холодні вила
Й кричав: «Нікому вже не віддамо!»
«Весна народів» принесла свободу —
і не лише вкраїнському народу.
і знаків пам’ятних відкрито тут доволі
На честь приходу волі, волі, волі.
Не брала люд мій вражість аніяка
(Хіба часом обдурював нас жид).
Мостили тротуари австріякам
З камінних трембовлянських плит.
Франц-Йосиф міг за це і похвалити
(Його ж портрета й досі в мисниках!),
Бо з каменю червоного ті плити,
Що Відню так припали у сам смак.

2.

Та раптом — вибух, в оберт голова:
Розпочалася Перша свтова.
Усе згодилось — «Сокіл», «Січ» і «Луг»
Для щонайвищих мужності потуг.
Стрільці січові
Хлопці гонорові.
Під Ласківцями «грілись» й на Лисоні
І не один од гордості зомлів.
Пашіли перемогою долоні
Й таки перемагали москалів.
Були міцного духу наші злепки,
Бо знали, що гряде високий час
Під Ласківцями йшли на шляхту Левко Лепкий,
Роман Купчинський, Осип Курилас.
Останній з них створив про це картину,
А побратими славили ту днину
Піснями
До нестями,
Бо мить була тоді щаслива —
Чортківська офензива:

Ми йдем вперід, над нами вітер віє,
І рідні нам вклоняються збіжжа,
Від радості аж серце мліє,
За волю смерть нам не страшна!
Ми йдем вперід, здалека чути гуки,
Гармати 6’ють, там воля або смерть.
Не буде більш терпінь, ні муки,
Вперід! Там воля або смерть!
Дзвенять шаблі, як ясне сонце, сяють,
Гримлять пісні, аж земленька свята
Дрожить під нами дорогая,
За волю смерть нам не страшна.

Жила в народі визвольна ідея —
Одна з найвищих і великих мрій.
Нам сорок літ був за свого Мойсея
Директор школи Пасіка Андрій.

3.

І знову врапт, як з присмерку, з невопі
Знялась на крилах білих журавлів
Та вість, яка эасяла в ореолі, —
І стрепенулись Ласківці і Львів:

А в Кийові злата брама,
На ній висить синьо-жовта фана
Хлопці, підемо...

І хлопці йшли Центральну боронити,
Була для них ця справа дорога
А ласковецька сотня знаменита
Себе покрила славою в УГА.

...Поспішають галичани,
Піт їм очі виїв.
Гей! Гей! Генерали кажуть:
«На Київ! На Київ!..»
А в Києві галичанів
Цвітом обсипали.
Гей! Гей! «Слава Україні!»
Гуртом заспівали.

Та за багатьма —
Й слідів нема:
Скосив їх тиф в «чотирикутті смерті»,
Де Вінниця, і Жмеринка, і Бар.
Знайшов спочинок тут, не сині роси
Краянин мій Гаєвський Осип,
Спаливши серця золотий пожар.

Засумуй, трембіто,
Та по всьому світу,
Що зів’яло галичанам
Сорок тисяч цвіту.
Засумуй, трембіто,
Та на всі Карпати,
Щоб не ждали сина з войни
Ні отець, ні мати.
Засумуй, трембіто,
Та на все Поділля,
Щоб не ждала дівчинонька
Хлопця на весілля.
Засумуй, трембіто,
Що Галицька сила
Та від Збруча по Славуту
Трупом устелила.

А скільки їх розстріляно в тридцятих
(Такий жорстокий сталінський був час).
Не повернувсь до галицької хати
Син Пасіки — одиначок Тарас.
Подався на Велику Україну
(«А ми тую червону калину...»),
У Харкові латину викладав
І все бджолою в рідний вулик линув
Та кулю хтось услід йому послав.
(А легіт з уст схопив слова на крила:
«3а тебе гину, Україно, мила!..»)
Таке ж ті нелюди червоні учинили
Із Крушельницькими, і Лесем, і т. д.
Ніхто не знає, де їхні могили,
Який їх кості вітер віднайде...

4.

В Галичині ж собі давали раду
І пам’ятали про Центральну Раду.
У Ласківцях за Польщі цілком вголос
Читали «Діло» і «Громадський Голос».
А на стіні (повір мені)
Під вишиваним рушником
В оселі, правда, невеселій —
Шевченко і Франко.
Найбільша книгозбірня у повіті,
Оркестра духова із труб п’ятдесяти.
Дух ґартували люди у «Просвіті»,
Хотілося чогось їм досягти.
Ну а яка була у нас прегарна
Молочарня
І «Єдність» кооператив,
Що всім, здається, навіть догодив.
Сільський господар, якийсь пан Бідочка
(Про нього слави гомін не затих)
Так налагодив справи в кількох точках,
Що вся Швейцарія сиділа, наче квочка,
На ласковецьких яйцях золотих.
Аби громада все була здорова
І щоб у ній джерелилась мета, —
За це відповідала «дохторова» —
Зофія Григорович — саме та.
Усім і вся колись за це воздасться,
Бо працювали в правильнім ключі
Апостол Володимир й пані Надзя —
Свідомі українські діячі.
А як горнулась молодь вже із ранку,
Аби пекти, навчитись вишивать,
Цьому сприяли дуже союзянки
Безушко Ксеня і Катря Крива.
Поляки часом трохи нервували
І «Нє позвалям!» інколи гарчали,
Та нас земля своя благословила
Й була за нами правда, була сила.

5.

Та раптом Збруч захвилювавсь в негоду
І задивилось небо в його воду:
Вітали радо ми братів зі Сходу,
Бо це був акт возз’єднання народу.
Але ціну тому «возз’єднанню» вже скоро
Відчули ми і шкірою, і зором,
Й який собі взяли на душу сором.
Все розтрощила бісова босота,
Стояли люди немічні й німі.
І ниділи на нарах — «на висотах»
В Чортківській і Тернопільській тюрмі.
А дідича совіти відпустили.
— То батько наш! — волав до них народ.
І шугонув він, скільки було сили,
Десь до румунів попри наш город.
А тут повсюд — не електричні слупи,
А трупи, трупи, трупи...

6.

Та раптом — на:
Війна!
У перший день німецькі «мессершмітти»
Понищили зіркаті літаки.
Казала мама: «Почалося звідти,
З-під Теребовлі, — час настав гіркий...»
А вже за тиждень Ласківці стрічали
Німецькі танки квітами з полів.
І ніц не вдієш прота їх навали, —
Чи ти хотів цього чи не хотів.
І закипала ненависть у серці,
Пішло на войну двісті односельців
(Сто тридцять з них невинно полягли, —
Товкли в бою тих фріців, як орли).
Якогось дня в селі зчинився рейвах:
Німак зганяє молодих до рейху.
У відповідь: хто — в ліс,
а хто — на Йосипівку
Гострити ніж чи гнати шнапс-горівку,
Чи для УПА шукать нову ґвинтівку.
Та багатьох забрали з ріднохати
У бауера тяжко гарувати.
...А фронт стояв десь там, за Добрим Полем,
Стояв той фронт у кожного в очах.
А я собі, хлоп’ятко напівкволе,
Сиджу у теплих маминих руках.
Ми топаєм удвох на Кобиловолоки,
А звідти ще до Гадинковець йти.
І небо таке світле та високе,
Й здається, що немає тут війни.
Та є вона, та гідра достобісна,
Тому й сюди нас евакуюва...
В селі, як у млині, теперечки завізно,
А десь, свинцем запалена трава,
Горить, горить,
Аж голова болить...

7.

Ой скільки крові
Знали сорокові.
Таких ще бід
Не бачив світ,
Бо після Перемоги
Прийшли нові дороги.
Була та наша доля драговиста,
Такий отой судьби дзьобатий птах:
Один — в червоних, другий — у фашистах,
Один — в криївці, другий — у «стрибках».
Прийшов москаль — й нема на теє ради,
Людина — в клітці, вільний лиш снігур.
Тікав мій батько від отої влади
Вночі в кальсонах босим по снігу.
Прийдуть «нічні», здається, ніби друзі:
«Підеш в колгос — повісимо», а другі
(Аж захиталась люті чорна віть):
«Ми вас научім Родіну любіть!»
І все ж поставив бідний батько хрестик,
Здав до колхозу борону й коня,
Бо ліпше в горі жити, аніж вмерти,
Хоча вмирав потому він щодня.
Тож зав’язали в нас (здавалось, що навічно)
Колгоспи два (нехай нечиста дме!) —
Ім. Кірова та ім. Десятиріччя
возз’єднання українських земель.
І тут пішло-поїхало одразу
(Бо пам’ятаю добре із тих пір),
Як за обрізи, а не за образи
Вивозили народ мій на Сибір.
Хати горіли, з ними і проборство,
Носили діти воду у шапках.
Палали скирти, та з червоним монстром
Боротися було не по зубах.
На милицях — голодний сорок сьомий,
Засмута чорна — у людських очах.
До нас в село однісінькі сіроми
Посунули з Карпат і з-за Збруча.
Не дай Бог повторити їхню долю,
Не дай Бог тим вклонятися вітрам.
Вони гнилу збирали бараболю,
На хліб міняли найдорожчий крам.
(Багато з них осіли тут назавше,
Жінок й дітей собі у нас надбавши).
...Я лиш із хати до сусіди вийду, —
Михась Бучинський ріже «коломийку»:

Сонце світить, дощ іде —
Ворошилов гній везе.
А позаду Молотов,
Що штани нам попоров...
Ні корови, ні свині —
Тільки Сталін на стіні.

«О прекрасний час, неповторний час!» —
Везуть хлопиів на Донбас
(Кожен вугіль з них «чесав»).
А вернулися додому,
Цвенькать стали по-чужому:
Не вага де, а веса?..
...Пішли ми в школу. Броня и Благовісна
Зустріли нас, як має бути, звісно.
Усе було тоді в нас дуже просто:
Один малий, а другий переросток.
Не мали ми високих дуже грантів,
Ходили на уроки навмання.
«Кобзар» і «Діти капітана Ґранта»
Були за компас в морі пізнання.
А потім час прийшов до комсомолу,
Пекли з нас коржики радянського помолу.
А я від тата
Дістав по п’ятах
За той комком
Аж під бамбетелем гачком.
Ну а батьки:
Сюди-туди — як ластівки.
Гуділи ноги й руки у доярок,
Народ всихав на висушений шкварок,
В кишені мав анідзелень. —
По 10-20 коп. на трудодень.
За колосок колгоспний — до в’язниці
Чи двадцять ляпасів по пиці.
Той коксагиз... А скіль до Деренівки
Ми натаскались клятих буряків.
А потім як хильнемо шпагатівки,
То хочеться до гурту чи до дівки,
Аби лиш хтось зі старших не зустрів.
— То все воно, Настуню, так не буде, —
Втішав старий Барила-многотрудень.
А дідо Семко викурить і сплюне:
— Агій, то шо за кара Божа, добрі люди!
Протести зріли. Скільки бути ницим?
І ласковецькі хлопці з Крушельницьким,
Аби віддячить за таку «нагрузку»,
Закинули на Сталіна мотузку.
Блистять на сонці на колесах спиці
(I скільки того вдячного труда!):
Ми на ровери — і до Зарваниці,
Де Матір Божа і свята вода.
А з хлопців, що співати були раді
Під Мірка Будзанівського боян,
Сім шкір сповзало у Сталінабаді.
Пройшли вони і Кубу, і Афган
А як терзали Йванку Рогатинську
За те, що вдачу мала материнську.
— Зречися стрийка — татового брата
(Ти ж краща наша піонервожата).
Бо він сидів десь «там», десь «там», десь «там»,
Не підкорилася райкомівським божкам.
Звільнили. Не дали роботи,
Бо як це так — «вдруг виступити проти».
Такий і стрий
На них був злий.
Був курінним, брав участь в офензиві,
«Просвіти» світло проливав на всіх.
Наш люд до сонця із корчми він вивів
І в цьому був його найбільший «гріх».
А перед тим, як сісти в буцегарню.
Свої він книги в землю закопав.
Шукали люди довго ту книгарню,
Енкаведисти ж думали, що зброю
Якоюсь палицею тою
Народ шукав.
І вдарили на сполох,
Та всі німі зробилися навколо.
0, хто поверне, хто Вам, пане Ільку,
Той скарб поверне — свічку хто задув?
І хто нащепить ту зелену гіпку
У Вашому вже мертвому саду?..

8.

Але життя на нових грало гуслях
І входило воно в цілком нормальне русло.
У колективі — краще: я, він, ти, —
Бо дерево і те боїться самоти.
Росли врожаї, стали будуватись,
Ходила музика із хати і до хатн.
Усе було в динаміці, у русі,
На кільцях пам’яті лишилися мазком
Та картоплина, зварена «в кожусі»,
І перший поцілунок під бузком.
А десь в роках вологих щістдесятих,
Коли зоря сходила молода.
До нашої наїхала до хати
Тернопільського штибу літорда.
І жартував Бор. Демків, як велося,
Як вмів підмітить лише він один
«Не бачив я, щоб все село зійшлося
Ріки почути поетичний плин».
Не запідозрте, прошу вас, мене ви, —
Але скажу одверто, від жили:
Як головою був «у Щорса» Кость Левкевич,
То ми таки «від пуза» зажили.
При ньому (хай поправить хтось мене)
Старе и Нове зіллялося в одне.
В одне село
3 ясним таким чолом.
Потічки й ті пейзаж
створили наш:
Гнила, Звинячка,
Самець, Короташ...
В часи радянські мали хліб і пісню.
Дітей безплатно вивчили своїх.
І за столом нам не було затісно,
Що правда — то не гріх.

9.

Та на долівку раптом впала та хлібина —
Постала самостійна Україна.
Усе міняється, оновлюється, рветься, —
Писав Тичина в «Похороні дру...»
Та де, скажіть, добро оте візьметься.
Як з вуйка знову по три шкури друть.
Земля...
Цю годувальницю єдину
Нарешті повернули селянину.
Але проблем у нього — море.
Тому й цю землю
Вчасно він не оре.
Та й і самі не дуже ми готові
Стоять на чесному на слові.
Отож скажіть, нових вітрів герої,
То хто ж оце таке у нас накоїв?
Скажітъ мені, напахчені оферми,
Де ферми?
Твої й мої
Це майнові паї?
А цегольня?
Чи й в цьому винна воля?
А де торговий центр?
Хтось відповість колись за це!
А церква й та (що посеред села)
Братів й сестер «по вірах» розтягла.
І враз взяли такі мене жалі,
Бо то, бігме, не роблять москалі.
«Село неначе погорфло» —
Що б то сьогодні написало «Діло»?
Та день іде, і ніч іде,
І сходить сонце молоде.
Щоб лиш стрілецька в нас не заросла могила.
То буде в нас життя, краса і сила.
Бо є у нас Литвинова криниця,
В якій вода освячена іскриться.
А щоби люд ніколи наш не вимер,
Вітає вас Хреститель-Володимир,
Поставлений для щастя і розради
В. Сиваком з далекої Канади.
А Кульчики — вже хутір і не хутір.
Церковця є. Та й люди тут розкуті.
Вони з дерев, озерець і лози
Створили заповідничок краси.
Розбагатієш, бідний мій народе.
Бо все у нові форми переходить
На ясні зорі і на тихі води...
Бо і ніколи, і ніде
Зерно зіпріпе вже не проросте.
Нема Громніцьких — є ж бо Поперечні.
Апостоли, Давибіди (не зле!),
А в Ониськів, де рід великий, гречний,
Щорік — ціла герелиця лелек.
Ні, не за гроші чи почесні лаври
У Відні церкву мав теолог Ваврик.
І не за політичні бали, ні
У Сибірах сидів отець Кушнір.
Його село вже пам’ятає ледь,
Що був Сивак Михайло («Шведь»),
Який УПА тримав на Закерзонні,
Щоб українці там трималися, мов коні.
А ще Андрухіва Миколу
Ми не забудемо ніколи:
Діяч ОУН, керманич цвіту — «Пласту»,
Він міг стоптати ще чимало рясту.
А як співа натхненно, мрійно, п’янко
Богдан — маестро Дерев’янко.
Збагачують наш науковий лан
Михайло Петрик і Орест Арсан.
Приживсь в науці також хвацький
І математик Роман Мацьків.
Хай не один ще перехилить келих
Наш підприємець Бодьо Пелих.
Цікаві плани
В Грошка є Івана.
Його «Бровар» — то найячмінніший гектар.
А Стефа Семців — ціла скриня —
Заслужена узорами майстриня.
А ще людина свіжих барв і рук
Художниця Галина Ковальчук
(Яцента з дому, пухом їй земля), —
Мистецтво — вічне, усе інше — тля.
Попили з нас
Ті воріженьки крівці,
Відчули це Романівка, Могильниця, Вербівці, —
Сусідів добрих мають ласківчани,
Держава наша в повен зріст постане!
Вона вже є, як і висока мрія
Ілька й Богдана, Стаха і Дмитра.
І замахнутися на неї не посміє
Ніхто й ніколи. Бо не та пора.
А Гоц Степан нічого вже не чує.
А люд його колядку колядує:

Дивная новина
Нам ся об’явила.
Вставай, вставай, рідний брате,
Бо вже бвла днина.
Вставай, рідний брате,
Пускай нас до хати —
Будем тобі по-вкраїнськи
Ми колядувати.
Та й засвіти свічку,
Постав на вїконце.
Най сіяє Україна,
Як ружове сонце.
Бо та Україна,
Як зоря Різдвяна:
Чорний кожух, сива шапка,
Синьо-жовта фана...

10.

Не той вже порох на дорогах нині,
Та мусим пам’ятати сотні літ,
Що в Кузьминецькій, тій малій долині
Вібрує жилка Княжої Землі.

Квітень-2003.
Теребовлянський район.

Михайло ОНИСЬКІВ.

Джерело:
г. «Свобода», №37(1649) від 15 квітня 2003 року.

[Інф.: 15.04.2010. Оновл.: 27.09.2012]

Романівка: СУБЧАК Антін. СЕЛО МОЄ

СЕЛО МОЄ

До тебе знову я іду
Та сію погляди жнивами,
І пам’ять хлопчика веду
Душі щасливими піснями.

Без тебе, рідне, я — ніхто,
Тут моя неповторна хата,
Тут вічна церква, як гніздо,
Душі моєї вічні врата.

Ось рідна школа, царство слів,
Що увійшли у кров юначу,
Лани щасливих моїх днів
В тернисту доленьку козачу.

Я знову нині в морі мрій,
Літаю казки вулицями,
Дитинства милого надій
І злої долі манівцями.

Тебе ніколи не кидав,
Хоч гнаний ордами піратів,
Страждав, молився аж ридав
Позбутися московських ґратів.

Антін СУБЧАК.
н. в с. Романівка Теребовлянського р-ну.

Джерело:
збірка віршів «Терниста доля», Т., «Лілея», 2009.

[Інф.: 14.11.2009. Оновл.: 20.09.2012]

Ласківці: ВАВРИК Іван. РІДНА ШКОЛА

РІДНА ШКОЛА

Присвячую 175-річчю
заснування школи в с. Ласківцях
Теребовлянського р-ну, де
вчився і виховувався мій батько
Ілля Ваврик.

Школо рідна, мово рідна.
Пісне солов’їна!
«Не позвалям», «нє разрєшать», —
Сичали зміїно.
Знущалися, розпинали
Ляхи й московити,
А ми росли й проростали,
Як з попелу квіти.
Виростали, не гнулися,
Хоч нас все ламали.
Ламаючи, прирікали,
А ми проклинали.
Проклинали і молились,
В Господа благали
Милосердія і Волі —
І Волі діждались.
Прийшов кінець катуванням,
Рабської покори.
І прапори синьо-жовті
Знялися угору.
Минулася чорна чума
Часів підневільних.
Люди, браття, прокиньтеся!
Вставайте! Ми вільні!
Лиш знівеченії долі
Рвуть серце з розпуки,
Як згадаємо катівні —
Ті страшнії муки...
Тож борімося всі разом
За мову єдину,
Бо продадуть яничари
Нашу Україну.

Серпень, 2000 рік

Іван ВАВРИК.

Джерело:
поет. збірка «Горикраї», Т., «Джура», 2001.

[Інф.: 27.01.2009. Оновл.: 27.09.2012]