Статті

Вірші та пісні про села Лановецького району

Вербовець: ЛИСИЙ Степан. ВЕРБОВЕЦЬ

ВЕРБОВЕЦЬ

Підбіле мій, зелена пуповина,
зітхань неопалимо-вербна купина,
полинна мого серця половина
і ностальгійно-обпікаюча вина.

Холодний — зверху,
зігріваючий — зісподу:
холодний —
бо з окрадених довкіль,
а теплий —
тут мій перший подих,
любов підбільна, подвиги підпіль.

З вербен і верб, мій Вербівце, підбіле,
цілющий корінь
пракозацьких мрій.
Зігрій же кожне серце задубіле
і кожну рану скривджених зігрій!

Зігрій мої сибірські шрами й стяги,
на серце схожий,
припадаючи все більш
до серцевин вербально-вербних тягот,
зібравши сіл
всеукраїнський біль!

Поет Степан ЛИСИЙ

Степан ЛИСИЙ.

Джерело:
Лисий Степан. Паралелі оріїв. Вірші. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2006. — 115 с.

[Інф.: 25.07.2013. Оновл.: 25.07.2013]

Москалівка: ПАНЬКУСЬ Микола. В СЕЛІ МОСКАЛІВЦІ

В СЕЛІ МОСКАЛІВЦІ

В селі Москалівці, там на край села,
Вічним сном заснули командири два.

Перший, що загинув, він геройсько вмер,
Рись — наш молоденький революціонер.

Батьки на Сибірі, а брат, що він мав,
Вже чверть року тому, як в могилу впав.

Другий, що загинув, — лицар бойовий,
Без батьків, без роду, Боря командир.

Ніхто не заплаче — ні брат, ні сестра,
Ні батько, ні мати, бо він сирота.

Тільки-но два друзі стали біля них,
Клятву говорили на катюгів злих.

Помсту присягали на хрест і на кріс,
А вітер весняний далі почесть ніс.

Микола Павлович ПАНЬКУСЬ.
м. Ланівці.

Джерело:
г. «Вільне життя плюс», №83 (15091) від 14 жовтня 2009 року.

[Інф.: 20.09.2012. Оновл.: 20.09.2012]

Молотків: МЕЛЬНИЧУК Богдан. НЕМОВЛЯТА З 1943-го

НЕМОВЛЯТА З 1943-ГО

29 квітня 1943 року,
знищуючи Молотків,
німецькі нацисти розстрілювали,
кидали у вогонь, проколювали
багнетами навіть немовлят...
Із історії села.

Їм сьогодні було б сімдесят, —
Тим, які в сорок третім родились.
Але... їхні могили стоять,
А вони в тому році лишились.
Перед тим було пекло земне.
Дитинча не могло ще й сказати,
Що отут мене, мамо, пече,
Що болить мене дуже, мій тату.
Хай вже старші... Боролись вони,
Україну від зайд захищали.
Та що винні маленькі сини
А чи дочки Подільського краю?!
Нині б разом із ними отут
Зустрічали б Великдень онуки...
Замість того — берізки ростуть,
Піднімаючи гілля, мов руки.
Мов обпечені руки з вогню,
А листочки шумлять, ніби плачуть...
То оплакують долю свою
Ті, що світу уже не побачать.
Ні, забути не можемо ми
Того дня, як села враз не стало,
Бо інакше не будем людьми,
Українцями буть перестанем.

Богдан МЕЛЬНИЧУК.
м. Тернопіль — с. Молотків.

Джерело:
г. «Свобода», №35(2765) від 15 травня 2013 року.

[Інф.: 26.05.2013. Оновл.: 26.05.2013]

Молотків: ОСТАП’ЮК Володимир. МОЛОТКІВ — СЕЛО

МОЛОТКІВ — СЕЛО

Є Молотків — село
На півкулі смертельної страти,
Голос стигне в журбі
І ненавистю тліють слова.
Є болюче — війна!
Хто загинув на ній —
Не піднятись,
Тільки пам’ять, як мати,
Ридає, де зрошена кров’ю трава.
Є людська доброта
Над могилою жертви безсила,
Й неоправданий біль
За тих сотні полеглих отут...
Є невмерла любов,
Що крізь роки їх всіх воскресила
І на плитах живих
Розписала людські імена.
...Чую: молот дзвенить,
Б’ється життям у селі в наковальню,
І до кузні зійшлись,
Навесні, відкувать лемеші.
Дзвонить молот життя.
Непідкупно дзвенить і печально —
Закликає село: «Поспішіть... поспішїть...»
Роздуває міхи дід-коваль,
Скроні сріблячи потом,
День — як вік.
Мить — як пекло. На горе
Впала мати убита,
А поруч її немовля.
Лиш знадвору тріщить,
Лиже полум’я стіни знадвору.
Мить... — і падає стіль,
І палаючі дошки летять.
Смокче тіло вогонь,
Смерть приходить на страту.
Крик невтішний волає, сморід і пожар,
Пригортає дитя перед смертю
У полум’ї мати,
І останнє догарує мовчки
Жорстоко життя.
Ось і попіл зачах...
Лиш снується фашистське нелюддя.
Ґелґотали, як гуси, селом
Того дня «палачі».
Тільки крик не змовкав,
Тільки молот в кувадло бив людям:
«За їхнє життя,
За полеглих, живі, відплатіть!»
Є Молотків* — село
У серцях, мов на карті.
Скільки тут полягло,
Знає кожен у цьому селі.
Ось ступаю живим
І дзвенить молот вічної правди
Ніжним трепетом серця:
«Вони тут навік полягли!»
В мозолястих руках
Тисне молот, стискає метал.
Він кує для життя
І на думці не має, що потім
Тут обірветься все —
Голос правди і голос буття.
Прокричало: війна!
Посивіло від лиха волосся.
Провели за село
І мужів, і братів, і синів.
І набрякло до часу
Пшеничне і житнє колосся, —
Тільки день, мов котел,
Димом смерті двигтів і двигтів.
...Хтось на фронті упав.
Когось куля ворожа скосила.
Хтось промовив лиш: «Ма...»,
«Мо» — затис, як тримав автомат...
Той дійшов до межі,
Щоб лишилась могила,
Розпластавсь в повен зріст —
І завмер назавжди в спориші.
А тих в кузню звели —
Всім селом, щоб жинцем катувати.
Крик дітей і жінок
Зносив дах, аж стогнали серця.
Кожен голос дзвенів, ніби молот,
Болем страти життя
Тільки бив автомат,
Сік на смерть,
У фашистських затиснутий міцно руках.
Перечитую прізвища,
Ім’я в скорботі читаю,
І викочує сльози
Ненависть, любов і журба.
Імена ці, мов карби, у серці складаю,
Щоб ніколи-ніколи життя
Не змогла обірвати війна.
Є Молотків — село...
Його треба живим пам’ятати!
Воно — совість людська.
Воно — наша Хатинь,
Аудрини* і наше життя.
Я вклоняюся тим,
Хто поліг, щоб війні не палати,
Щоб всміхалася ненька
І миром раділо дитя.
Є Молотків** — село
На рахунку фашистської страти —
Голос стигне в журбі
І крізь пам’ять тяжіють слова...
Є болюче — війна!
Хто загинув, тому не піднятись,
Тільки серце, як мати,
Ридає, де зрошена кров’ю трава...

-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-
*) Аудрини — село в Латвії, де розстріляно понад 200 мирних жителів.
**) село в Лановецькому районі на Тернопільщині, яке під час війни було знищене фашистами.

Володимир ОСТАП’ЮК.
н. в с. Потуторів на Шумщині.

Джерело:
колективна збірка віршів «Сонячні джерела», Т.

[Інф.: 25.01.2009. Оновл.: 20.09.2012]

Маневе: КУХАРСЬКА Інна. ЗА ЩО Я МАНЕВЕ СВОЄ ЛЮБЛЮ?

ЗА ЩО Я МАНЕВЕ СВОЄ ЛЮБЛЮ?

Моє село на Лановеччині —
Найкраще в світі, рідне, дороге.
Воно красою манить вранці й ввечері,
У синю даль усе мене зове.

Сидить лелека у гнізді на клені,
Шепоче яблуня у літньому саду,
У полі жито розвіва зелене
Той вітерець, якого я все жду.

В моє село приходить він щоночі
Й говорить з дубом, з ясеном в гаю.
Напевно, він так знати хоче,
За що я Маневе своє люблю.

Люблю за все: за те, що народилась,
Що виросла у цім краю,
Що перших слів казати тут навчилась,
Що тут зростаю, мрію, тут живу.

За свою хату білу у садочку,
За рідну, любу матінку мою,
Яка голубить нас — і сина, й дочку.
Так щиро й лагідно своє село люблю.

Пригадую, як вперше урочисто
Пішла у школу я, у перший клас.
На вчительці тоді було намисто,
А в мене квіти, вчителько, для вас.

Люблю, ціную, дуже поважаю
Тих вчителів, що вчать і вчили.
Я знаю, дуже добре знаю,
Що доброго вони для нас зробили.

А ще я поважаю сильно
Усіх односельчан своїх.
Вони всі люди добрі, милі.
Про них промовити погане — гріх.

Різноманітні й колоритні,
Завжди веселі й говіркі,
Є мудрі і талановиті
Мої односельчани-земляки.

Хоч літ мені ще зовсім небагато
І невелика мудрість ще моя,
Невпинно буду Бога я благати
Про добру долю для свого села.

Інна КУХАРСЬКА.
с. Маневе Лановецького району.

Джерело:
г. «Вільне життя плюс», №15 (15439) від 22 лютого 2013 року.

[Інф.: 25.02.2013. Оновл.: 25.02.2013]

Молотків: МЕЛЬНИЧУК Богдан. БАЛАДА ПРО МОЛОТКІВ

БАЛАДА ПРО МОЛОТКІВ

Моїм односельцям — присвячую

Чекали ранку люди і лелеки,
Немов життя, дзвенів в березах сік...
Та розстріляли ранок кулемети,
О не забути цього нам повік.

Увись злетіли птахи гордовиті,
Їх наздогнати кулі не змогли
А на землі червоним стало жито
Від крові тих, що в ньому полягли.

Тоді здалось лелекам, що настала
Найдовша із усіх-усіх ночей...
Крізь смерть і дим катам благали кари
Шістсот сімнадцять вбитих пар очей.

Здіймався дим, гнав птахів вище й вище,
Вже й гнізда загубилися в імлі...
І довго ще ятрилось попелище,
Мов велетенська рана на землі.

Де б не були у світі предалеко, —
Дорогу пам’ятайте ви назад.
В своє село вертайтеся, лелеки,
Чекають вас і люди, й річка, й сад...

Радіють сонцю люди і лелеки,
Весна над краєм вічна, як життя!
До обеліска тягнуться смереки,
Кладе там квіти матір із дитям...

Богдан МЕЛЬНИЧУК.

Джерело:
ж. «Тернопіль», №5-6 за 1994; збірка пісень «Сад любові», Т., «Воля», 2009.

[Інф.: 20.09.2012. Оновл.: 20.09.2012]

Передмірка: ТКАЧУК-ГНАТОВИЧ Тамара. “Моє село в задумі яворів...”

* * *

Моє село в задумі яворів
І в кетягах червоної калини,
У трепеті мрійливих вечорів
І в радості до прожитої днини.

Моє село закутане в сніги,
Коли зима стоїть надворі люта,
Коли гудуть простуджені вітри
Та віхола, що рве незримі пута.

Моє село весняної пори
Стоїть, як наречена, в білім цвіті,
Мене чекає, вабить і манить
Веселкою п’янких і ніжних квітів.

Моє село купається в росі,
Де літо в Горинь струшує тумани,
Де затишно і мило так мені
І де повітря голову дурманить.

Моє село найкраще на землі,
Як перли сипле осінь злотокоса,
Коли курличуть в небі журавлі,
В берези розплітає вітер коси.

Моє село в задумі ясенів
І в кетягах червоної калини,
І в оберегах рідних полинів
Та в пахощах ще свіжої хлібини.

Тамара ТКАЧУК-ГНАТОВИЧ.
с. Передмірка Лановецького району.

Джерело:
збірка поезій «Симфонія любові», Т., «Джура», 2007.

[Інф.: 20.09.2012. Оновл.: 20.09.2012]

Молотків: БОГДАНЕЦЬ о. Роміл. БІЛЬ НАШ — МОЛОТКІВ

БІЛЬ НАШ — МОЛОТКІВ

Хто в Молоткові не був
Шану свою дати,
Голову схилити тут,
Страшну ніч згадати,
То приходьте, люди добрі,
Цій землі вклоніться.
Сліз в ній повно. Повно крові,
Станьте — подивіться:
Тут колись село стояло
Миле, рідне — наше.
Гляньте — попелом все стало,
Вітер тільки плаче.
Кузня тут колись стояла.
Бачите ковадла?
В неї всіх людей зганяла
Фашистська навала.
Душ невинних тут багато
В тую ніч згоріло.
Пекло страшнеє палало,
Кров’ю клекотіло.
«Нас фашисти оточили
Звечора ще, тихо.
Ніч ракети освітили —
Та й почалось лихо.
Всіх людей зі сну підняли
В сорочках і босих,
Нагаяли, підганяли
Діток наших сонних.
Вереск, стогін, стрілянина,
Рани, плач, прокльони.
В болях, крові і каліцтвах
Кат на муки гонить.
В кузню тісно напихали
Невинного люду.
Ще і псами підганяли
На тяжкую муку.
Двері щільно замикали,
Кулями строчили
Та й бензином обілляли
І нас підпалили.
3 черепом кати на касці,
Вкрай оскаженілі,
Наше все — палили, кляті,
Хто тікав — ловили.
Їхні пси нас доганяли,
Тіло дерли, гризли.
До кісток все тіло рвали,
Доки не загризли.
Діти стогнуть. Плачуть гірко.
— Мамочко! — ридають.
До грудей спечених діток
Мами пригортають.
Страшний біль! Печеться тіло!
Всі ми вже палали.
В тяжких муках ми горіли,
Попелом ставали.
Від пожариська страшного
Небо все червоне.
Кров текла із пекла того,
Як широке море.
Кузня стала затихати,
Люди догоряли.
Душі просять їх згадати
Щиро молитвами.
Дим від згарища полями
Валом покотився,
Болем довгими роками
В серці залишився.
Довго в муках ми горіли,
Аж стекли ковадла.
Ми навіки залишили
Спомини про ката.
Просим: ще раз глянь, земляче,
Як ми тут вмирали.
Глянь — залізо навіть плаче
Чорними сльозами».
Так катюги Батьківщину,
Як чума, косили.
Мученичу кров невинну
Ріками точили.
Нас тяженько катували —
Земленька ридала.
Кров’ю в муках ми писали
Катові прокляття.

о. Роміл БОГДАНЕЦЬ.
м. Бережани.

Джерело:
скорочено під назвою «ЖЕРТВАМ МОЛОТКІВСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ» у г. Вільне життя» №42(14072) від 24 квітня 2001 року.
подається за публікацією в г. «Вільне життя», №15-16(14577-14578) від 19 лютого 2005 року.

[Інф.: 25.01.2009. Оновл.: 20.09.2012]

Нападівка: КУЗА Михайло. РОДОВІД

РОДОВІД

Зупинилось село біли шляху хрещатого,
Казка мого дитинства з далеких віків,
А над ним в синяві пахнуть зорі, як м’ята,
І до неба пливуть золоті колоски.
Пахнуть росами квіти, стежини і трави,
І криничне співає мені джерело,
Я люблю тебе серцем, село кучеряве,
Що над Горинь-рікою змахнуло крилом.
Я люблю тебе в праці, у пісні привітній,
Де цілують медовий вітри дивоцвіт,
І видзвонюють птахи, всміхаються віти,
І встеляє дороги мої сонця світ.
Де б не був і дороги куди б не водили,
Свого серця вогонь віддаю землякам.
Мої перші рядки у селі цім родились,
І зернини вагу вперше взнала рука.
У любові незмірній народжене слово
Буде в шепоті нив сотні тисячі літ:
На долонях планети — у колоссі шовковім
Пісня й праця увінчують мій родовід.

Нападівка-Крем’янець.

Михайло КУЗА.

Джерело:
ж. «Тернопіль», №5-6 за 1994 рік.

[Інф.: 20.09.2012. Оновл.: 20.09.2012]

Малі Кусківці: КУРІНСЬКА Надія. НАША СВЯТИНЯ (пісня)

НАША СВЯТИНЯ

(пісня)

Стоїть величава у Куськівцях церква,
Сто років вона вже стоїть,
Сто років вона припрошає:
Прийдіть всі до мене, прийдіть!

ПРИСПІВ:

О, Маріє Магдалино, покровителько села,
Поможи Ти нам молитись, наша Мати дорога.
Научи Бога любити усім серцем у житті,
Заслужити милість Твою, щиро просимо усі.

Як дзвони задзвонять, ми в церкву всі йдемо —
Святиню величаву свою.
До неї приходять молитви складати
І Богу подяку дають.

ПРИСПІВ.

О, Матінко Божа, Царице Небесна,
У храмі сто років стоїш,
Своїм омофором Ти нас покриваєш,
На всіх співчутливо глядиш.

ПРИСПІВ.

Все Господь нам дає до спасіння,
Щоб ми щиро молились у храмі.
Матінко Божа, Ти нашу молитву прийми,
Помилуй, спаси, збережи.

ПРИСПІВ.

Надія КУРІНСЬКА.
с. Малі Куськівці.

Джерело:
г. «Вільне життя плюс», №6-61 від 01 серпня 2007 року.

[Інф.: 25.01.2009. Оновл.: 20.09.2012]