Статті

Вірші та пісні про села Кременецького району

Підлісці: ГРАНОВСЬКИЙ Олександр. КАПЛИЦЯ НА ПІДЛІСЦЯХ НА ВОЛИНІ

КАПЛИЦЯ НА ПІДЛІСЦЯХ НА ВОЛИНІ

Тримає Бог красу в своїй руці:
Вгорі мережить віття хризоліт,
Під ним трави зелений оксамит,
А там — лежать Підлісці й Млинівці.

Все на узгір’ї любо манить зір
І та капличка, що ось тут стоїть
Поміж зелених гір з старих століть
І тихо тче легенди давніх лір...

Татари тут були і їхній хан,
Молився в ній великий наш Богдан,
Йдучи в похід на Збараж, Львів, Замостя.
Сюди ішов до Бони Кривоніс,

І партизан ховав ярами ліс...
Ти ще вітатимеш нового гостя...

Олександр ГРАНОВСЬКИЙ.

Джерело:
Грановський О. Золоті ворота: Вибрані вірші (Упорядкув. та перед. слово Ю. Ярмиш). — К.: Інтел, 1992. — с. 30.

[Інф.: 20.07.2013. Оновл.: 20.07.2013]

Попівці: ВАВРОВИЙ Юхим. Я ЗНОВ У РІДНОМУ СЕЛІ

Я ЗНОВ У РІДНОМУ СЕЛІ

Я знов у рідному селі...
Моє село і рідні люди.
І припадаю до землі,
Цілую вогкі чорні груди.
І серце радістю цвіте,
З душі спадають ржаві пута.
І знов дитинство золоте
Встає, мов казка призабута.
Встають згадки дитячих літ,
Як запорошені картини.
Всьому і всім уклін-привіт
Сивоголової дитини.
Ось гребля, верби, ветхий тин...
Але які разючі зміни!
Життя прудкий нестримний плин
Дарує все нові картини.
Іду у гори, де був ліс...
Іду безмежними полями,
І своє серце я поніс,
Як чашу, сповнену дарами.
І я дивлюсь, не надивлюсь,
Неначе вперше придивляюсь...
О. краю мій! Тобі молюсь,
Тобі єдиному вклоняюсь!

[1952]

Юхим ВАВРОВИЙ.
нар. в с. Попівці Кременецького району.

Джерело:
ж. «Тернопіль», додаток 4, 1992 рік.

[Інф.: 08.12.2009. Оновл.: 19.09.2012]

Жолоби: ДРОЗДОВСЬКА Марія. МОЄ СЕЛО

МОЄ СЕЛО

(пісня)

Біжить з гори крута стежина,
Впирається у джерело,
І постає в очах картина:
Моє ріднесеньке село.

ПРИСПІВ:

А село, а село
Між лісами пролягло,
В цій малесенькій столиці
Почуваюсь, мов цариця.

У тім селі я народилась,
Уперше глянула на світ,
В святій церковці охрестилась,
Прийнявши Божий заповіт.

ПРИСПІВ.

За хатою бузок буяє,
Тут розгулялася весна,
Пташина весело співає,
Радіє теж селу вона.

ПРИСПІВ.

Село моє, моя колиско,
Куди б життя не завело,
Чи то далеко, а чи близько —
Завжди у серці ти цвіло.

ПРИСПІВ.

Марія ДРОЗДОВСЬКА.
с. Жолоби Кременецького району.

Джерело:
г. «Вільне життя плюс», №40 (15464) від 24 травня 2013 року.

[Інф.: 03.06.2013. Оновл.: 03.06.2013]

Катеринівка: ФАРИНА Ігор. ОСІНЬ У КАТЕРИНІВЦІ

ОСІНЬ У КАТЕРИНІВЦІ

Гаптує осінь багрянолистом
                          стежки й дороги,
А сум ордою ураз нахлинув
                          й бере в облогу.

Нема без нього життя в цім світі.
                          Така вже доля.
Це не збагнути — душею й тілом
                          прийти в неволю.

Не відпускає мене від себе ця
                          дивоосінь —
В її полоні (цім неминучім)
                          є пісня й досі.

Гаптує днина багрянолистом
                          стежки й дороги,
Я не зумію цей світ
                          пізнати без їх облоги.

Ігор ФАРИНА.

Джерело:
збірка краєзнавчої поезії «Різьби на словодреві», Т., 2009.

[Інф.: 19.09.2012. Оновл.: 19.09.2012]

Ридомиль: ВАСИЛИНА Н. У ДЕНЬ ВОЛИНСЬКИХ СВЯТИХ

У ДЕНЬ ВОЛИНСЬКИХ СВЯТИХ

У День Волинських святих
Особливо збагнеш,
По якій-то землі
Ходиш ти й де живеш!

На Волині моїй,
Де птахів ллється спів,
Між квітучих садів
Й смарагдових лісів,

Поміж лук запашних,
Де бринить плюскіт хвиль,
Між полів золотих
Є село Ридомиль.

Стоїть церква в селі
Дерев’яна стара.
Покровителька їй —
Параскева свята.

А на сході гору
Покриває імла,
Де колись, в давнину
Перша церква була.

Й довгожитель, і юнь
Поклоняються їм.
Згадку ту бережуть
Кожен в серці своїм.

Тут священик служив
Літургію святу.
Враз чийсь крик сповістив,
Що татари ідуть.

Люд метнувсь хто куди,
Збіг у хащі, у ліс.
А священик один
Службу Божу поніс.

Не вступивсь ні на крок,
Він стояв до кінця.
Славив голос його
Духа, Сина й Отця.

Уже церква уся
Запалала в огні,
А священик співав
Літургійні пісні.

Поміж димом увись
Та душа вознеслась
Із руїн до небес,
До святих, до Творця...

Скільки літ на землі
З того часу зійшло!
Що були тут ліси,
Не згадає ніхто.

І в усьому селі
Чи знайдеш грибника?
Хто ж назве вже ім’я
Того мученика?

Коли горе ішло
Зі всіх чорних сторін,
Тоді згадувалось,
Як служив Богу він.

Коли радість в судьбі,
Немов сонце сія,
Чомусь думка туди
Раз у раз заплива.

Цьому місцю в душі
Поклоняюся я,
Хоч в дорослім житті
Наяву не змогла.

Замість пишних квіток
Несу слово оте.
Як не я, може, хтось
Там букет покладе.

В День Волинських святих
Запалю я свічу.
За спасіння душі
Мольбу щиру проллю.

І за ближніх, й рідню,
За спочивших й живих,
І за землю оту,
Що зродила святих.

Н. ВАСИЛИНА.
м. Почаїв.

Джерело:
г. «Вільне життя плюс», №87 (15407) від 2 листопада 2012 року.

[Інф.: 01.12.2012. Оновл.: 01.12.2012]

0-село: МАРЧУК Іванна. МОЄ СЕЛО

МОЄ СЕЛО

Моє село — то моя колискова,
То сонце, став і досвітків рум’янки.
І тільки це у світі барвінково
Плететься, пахне і жевріє ранком.
Моє село повитеє красою,
Вдень і вночі тут чуіи дивний спів.
В нас люди умиваються росою,
Йдучи у поле на зорі.
Колись були тут лише муки,
Нас катували, як рабів,
А зараз пахнуть вільні луки
І чути солов’їний спів.

Іванна МАРЧУК.
м. Кременець.

Джерело:
г. «Вільне життя», №4(14566) від 15 січня 2005 року.

[Інф.: 08.12.2009. Оновл.: 19.09.2012]

(Кременеччина): ШЕВЧЕНКО Тарас. ВАРНАК

ВАРНАК

Тиняючи на чужині
Понад Елеком, стрів я діда
Вельми старого. Наш земляк
І недомучений варнак
Старий той був. Та у неділю
Якось у полі ми зострілись
Та й забалакались. Старий
Згадав свою Волинь святую
І волю-долю молодую,
Свою бувальщину. І ми
В траві за валом посідали,
І розмовляли, сповідались
Один другому. «Довгий вік! —
Старий промовив. — Все од Бога!
Од Бога все! А сам нічого
Дурний не вдіє чоловік!
Я сам, як бачиш, марне, всує,
Я сам занівечив свій вік.
І ні на кого не жалкую,
І ні у кого не прошу я,
Нічого не прошу. Отак,
Мій сину, друже мій єдиний,
Так і загину на чужині
В неволі.» І старий варнак
Заплакав нишком. Сивий брате!
Поки живе надія в хаті,
Нехай живе, не виганяй.

Нехай пустку нетоплену
Іноді нагріє.
І потечуть з очей старих
Сльози молодії,
І умитеє сльозами
Серце одпочине
І полине із чужини
На свою країну.

«Багато дечого не стало,
Сказав старий. — Води чимало.
Із Ікви в [море] утекло...
Над Іквою було село,
У тім селі на безталання
Та на погибель виріс я, —
Лихая доленька моя!..
У нашої старої пані
Малії паничі були;
Таки однолітки зо мною.
Вона й бере мене в покої
Синкам на виграшку. Росли,
Росли панята, виростали,
Як ті щенята. Покусали
Не одного мене малі.
Отож і вчити почали
Письму панят. На безголов’я
І я учуся. Слізьми! Кров’ю!
Письмо те полилося... Нас!
Дешевших панської собаки,
Письму учить?!

Молитись Богу
Та за ралом спотикатись,
А більш нічого
Не повинен знать невольник.
Така його доля.
Отож і вивчився я, виріс,
Прошу собі волі —
Не дає. І в москалі,
Проклята, не голить.
Що тут на світі робити?
Пішов я до рала...
А паничів у гвардію
Поопреліляла...

Година тяжкая настала!
Настали тяжкії літа!
Отож працюю я за ралом.
Я був убогий сирота,
А у сусіда виростала
У наймах дівчина. І я...
О доле! Доленько моя!
О боже мій! О мій єдиний!
Воно тойді було дитина,
Воно... Не нам твої діла
Судить, о боже наш великий!
Отож вона мені на лихо
Та на погибель підросла.
Не довелось і надивитись,
А я вже думав одружитись,
І веселитися, і жить,
Людей і Господа хвалить...
А довелося...
            Накупили
І краму, й пива наварили,
Не довелося тілько пить.
Старої пані бахур сивий
Окрав той крам. Розлив те пиво,
Пустив покриткою... Дарма,
Минуло, годі... Недоладу
Тепер і згадувать. Нема,
Нема, минулося, пропало...
Покинув ниву я і рало,
Покинув хату і город,
Усе покинув. Чорт нарадив.
Пішов я в писарі в громаду.
То сяк, то так минає год.
Пишу собі, з людьми братаюсь
Та добрих хлопців добираю.
Минув і другий. Паничі
На третє літо поз’їзжались,
Уже засватані. Жили
В дворі, гуляли, в карти грали,
Свого весілля дожидали
Та молодих дівчат в селі,
Мов бугаї, перебирали.
Звичайне, паничі. Ждемо,
І ми ждемо того весілля.
Отож у клечальну неділю
Їх і повінчано обох,
Таки в домашньому костьолі.
Вони ляхи були. Ніколи
Нічого кращого сам Бог
На бачив на землі великій,
Як молодії ті були...
Заграла весело музика...
Їх із костьола повели
В возобновленії покої.
А ми й зостріли їх і всіх —
Княжат, панят і молодих —
Всіх перерізали. Рудою
Весілля вмилося. Не втік
Ніже єдиний католик,
Всі полягли, мов поросята
В багні смердючому. А ми,
Упоравшись, пішли шукати
Нової хати, і найшли
Зелену хату і кімнату
У гаї темному. В лугах,
В степах широких, в байраках
Крутих, глибоких. Всюди хата,
Було де в хаті погуляти
І одпочити де було.
Мене господарем обрали.
Сем’я моя щодень росла
І вже до сотні доростала.
Мов поросяча, кров лилась.
Я різав все, що паном звалось,
Без милосердія і зла,
А різав так. І сам не знаю,
Чого хотілося мені?
Ходив три года я з ножами,
Неначе п’яний той різник.
До сльоз, до крові, до пожару
До всього, всього я привик.
Було, мов жабу ту, на списі
Спряжеш дитину на огні
Або панянку білолицю
Розіпнеш голу на коні
Та й пустиш в степ.
Всього, всього тойді бувало,
І все докучило мені...

Одурів я, тяжко стало
У вертепах жити.
Думав сам себе зарізать,
Щоб не нудить світом.
І зарізав би, та диво,
Диво дивне сталось
Надо мною недолюдом...
Вже на світ займалось,
Вийшов я з ножем в халяві
З Броварського лісу,
Щоб зарізаться. Дивлюся,
Мов на небі висить
Святий Київ наш великий.
Святим дивом сяють
Храми божі, ніби з самим
Богом розмовляють,
Дивлюся я, а сам млію.
Тихо задзвонили
У Києві, мов на небі...
О боже мій милий!
Який дивний ти. Я плакав,
До полудня плакав.
Та так мені любо стало:
І малого знаку
Нудьги тії не осталось,
Мов переродився...
Подивився кругом себе
І, перехрестившись,
Пішов собі тихо в Київ
Святим помолитись,
Та суда, суда людського
У людей просити».

[Перша половина 1848, Орська кріпость]

Тарас ШЕВЧЕНКО.

Джерело:
поет. збірка «Кобзар».

[Інф.: 2007. Оновл.: 19.09.2012]

(Кременеччина): СЛОВАЦЬКИЙ Юліуш. „Якщо ти будеш у моїй країні...”

* * *

(уривок)

Якщо ти будеш у моїй країні,
Де котить Іква води свої сині,
Де гори пнуться у блакить високу,
Де дзвонить місто над сріблом потоку,
Де квітчані конваліями луки
Біжать по схилах по міському бруку, —
Якщо там будеш, душе моя мила,
Хоч з променя повернена до тіла, —
Мою журбу ти спом’янеш в тім краї.
Вона, мов ангел, золотий, ширяє.
А часом лине, як орел крилатий,
І знов сіда на скелях спочивати.
Легке повітря мов цілющу воду,
Там лив з грудей я рідному народу...

Переклад з польської.

Юліуш СЛОВАЦЬКИЙ.

Джерело:
ж. «Тернопіль», №5-6 за 1994 рік.

[Інф.: 30.12.2008. Оновл.: 12.09.2012]