Статті

Вірші-присвяти бучачанам

Бучачанці: Косач Юрій. Дівчині з Бучача, коло ратуші

Місто Бучач Тернопільської області

Дівчині з Бучача, коло ратуші

Чорний зір твій — тьмянотінна яр,
спалахом — солодка ніч-флояра.
Знімовнієш: гордість, мука, згар
І віків таїнних втома і покара.
Мов гірке вино жаги і мсти,
темна кров клекоче Роксолани.
Гніву опівночі розцвісти.
Молодик, як посвист ятагана.
Пам’ятаєш: вражих віхол шлях
і жнива залізні чорноріллям?
Галич Заходу ширяла на полях
і роздолах щедрого Поділля.
Але обрій — колом аркана,
десь край неба — вершник орлеокий,
та не ридма в кострище вона
виступить у випробі жорстокій.
І ростиме з мук її до хмар
наш подільський, срібностанний ірис,
як камінної троянди жар —
парость весен і твоєї мрії.

США, 1976.

Юрій Косач.

Джерело:
ж. «Тернопіль», №5-6 за 1994 рік.

[Інф.: 17.10.2012. Оновл.: 02.07.2014]

Гординському Святославу: Волощук Микола. Рондель

Рондель

Поетові Святославу Гординському

Розбудовує словом могутність і віру,
І формує мету на дорозі твердій.
Розбиває, ламає закони марні,
Що душі почуття хочуть класти на міру:
Її крила скувати — завзяті, міцні
А які ж в нього струни пісень голосні!
Дальний звук, що несеться у далеч безмірну,
І порив невгамовний, будівлі які, — не в міру!
Не життя для поета в дешеву офіру,
Не йому світла дань в життєдайній весні,
Не для нього протоптують стежку покірну,
За народ він стоїть у жорстокій борні!
За величну красу і за істину щиру, — не в міру!

[1943]

-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-
* Не раз перебував у с. Сновидів у свого тестя Шлемкевича

Микола Волощук.

Джерело:
ж. «Тернопіль», додаток 4, 1992 рік.

[Інф.: 01.08.2012. Оновл.: 02.07.2014]

Риженковій Євдокії: Божик О. У щасливий березневий день

У щасливий березневий день

Цей вірш автор присвячує Євдокії Петрівні Риженковій,
людині добре відомій у нашому районі.
Багато літ трудиться вона на культурній ниві,
даруючи людям непересічний талант і душевну щедрість.
Сьогодні у неї день народження.
З подвійним святом Вас, Євдокіє Петрівно.

Ти все життя життя любила,
І світло, й тіні його теж.
Звідкіль у тебе стільки сили,
Звідкіль щодня її береш?
Чужа біда була твоєю,
Ти співчувала всім завжди,
Хто ж виховав тебе такою,
Для добрих справ благословив?
Бувало сіяла ти правду
На висохлій уже землі,
Та сходи все ж були на завтра,
Бо люди вірили тобі.
А скільки пар сердець злучила,
Бажала юним ти добра,
Як мати їх благословила,
Хоч і була для них чужа...
Не все гаразд у тебе було,
Були і горе, й гіркота.
Чому ж не всі оце відчули?
Де ділась іхня доброта?
Ти веселила всіх, а плакать
Самій хотілося тобі.
Ти знала їх усіх напам’ять,
Хто жив в старечій самоті.
Й допомагала. Скільки сили
Затрачено для них не раз.
Спасибі тим, що народили
Тебе у березневий час.
Прийми подяку за науку,
За слово щиреє твоє
Бажаю щастя дітям, внукам,
Із днем народження тебе!

О. Божик.
м. Бучач.

Джерело:
г. «Перемога», № 29() від 08 березня 1990 року.

[Інф.: 01.08.2012. Оновл.: 02.07.2014]

Борцям Бучаччини: Синенька Орися. Біль душі

Біль душі

Присвячую борцям Бучаччини, які загинули в більшовицьких катівнях*.

Болить душа. Чому болить?
Чом серце плаче, не мовчить?
А кличе, кличе: встань, іди
Й молитву свою принеси
Тим жертвам закатованим
І в церкві замурованим.
Кісткам, зчорнілим від вапна.
І плаче мати не одна
За сином, внуками, дітьми,
Що не вернулись із тюрми.
Чиїм синам, чиїм дочкам,
Чиїм маленьким діточкам,
Чиєму праху поклонитись?
За чиї душі помолитись?
За що їх знищили кати?
Які такі тяжкі гріхи
Зробили ті нещасні люди,
Що їх кістки лежать усюди?
Уся земля полита кров’ю,
Й не було меж людському горю.
Довкіл під мурами лежали,
Що їх немов снопи складали
Ті сталінські головорізи,
що всюди гримали залізом,
Ті вірні слуги-яничари,
Що й досі ходять поміж нами.
В крові, у ранах на поталу,
Скидали крукам на розправу.
Собаки тіло шматували
І білі кості розтягали.
Це наші славні браття й сестри.
Не продали своєї честі.
Вони не стали на коліна,
Їх не злякала вража сила.
Пішли на муки і тортури,
Не зрадивши своєї віри,
Не зрадивши свого народу
І не зганьбивши свого роду.
За рідну пісню солов’їну
Пролляли кров свою невинну.
Земле бучацька, гори, ліси,
В свої мальовничі куточки краси,
Ти пригорнула до своїх грудей
Тих помордованих, смілих людей,
Яким не могли ані батько, ні мати
Тої останньої шани віддати,
Мовчки кусали стиснуті руки,
Хоч серце ридало з тяжкої розпуки.
Змоги такої не мали,
Бо пильно кати наглядали.
Простіть нам сини України,
Що тільки піднялись ми нині,
І ваші кістки схоронили,
Що довго невідомі тліли.
Вас в церкві кати заховали.
Щоб люди правди не узнали,
Що були сини України,
І бились вони до загину,
Боролись за волю, свободу,
За щастя свойого народу.
Та правда буде, буде суд,
Проснувся український люд.
Він скаже правду, він встає,
Ненависних катів мете.
Та ще не всі пізнали правду,
Не всі відчули нашу кривду.
Дорогою пішли другою
І дружно йдуть з московщиною.
Простить вам Бог, і ми простили,
Та чи простять вам ті могили,
Чи ваші предки у могилі
Не проклянуть вас, люди милі.
Опам’ятайтесь,
Встаньмо нині
І даймо клятву на могилі,
Що будем серцем ми єдині
В борні за волю України.

-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-
*У 1940-х роках в підвалі церкви Покрови в Бучачі були замордовані червоними «визволителями» багато наших краян.

Орися Синенька.
«Меморіал»,
м. Бучач.

Джерело:
г. «Нова доба», №93(???) від 01 грудня 1992 року.

[Інф.: 01.08.2012. Оновл.: 02.07.2014]

Слободян Ганні: Шистопальчук Ольга. Надійде лист, один лишень...

* * *

Світлій пам’яті Ганни Яківни Слободян,
жительки села Рукомиш, шестеро синів якої
воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни, присвячую.

Надійде лист, один лишень
Трикутничок солдата.
І вже для неї святом день.
Умить ожила хата.
Раділа мати й рушником
Портрети прибирала,
Раділа за усіх разом,
З надією чекала.
Не повернулись три сини,
Лягли на полі бою,
Лиш похороночки прийшли...
Носила їх з собою.
Ростила внуків, правнучат
З любов’ю доглядала,
А трьох синочків-соколят
Усе-таки чекала.
Не повернулися сини,
Сліпою стала мати,
І прокляла навік війну,
Як час прийшов вмирати.
...Великий рід Слободянів
Не вміщувався в хаті.
Біля стола поруч синів
Присіла стара мати.
Благословляла весь свій рід,
Здоров’я всім бажала:
— Вас покидаю, мов сиріт, —
Тихенько вже сказала.
— Щоб більше не було війни, —
Промовила й спитала:
— А, може, ще прийдуть сини?..
Й навіки замовчала.

Ольга Шистопальчук.
с. Рукомиш.

Джерело:
г. «Перемога», №12() від 26 січня 1985 року.

[Інф.: 31.10.2009. Оновл.: 02.07.2014]

Навроцькому М. Г.: Курбатова Галина. Зцілитель

ЗЦІЛИТЕЛЬ

М. Г. Навроцькому,
лікарю Золотопотіцької лікарні

Мов ніжний успіх сонячного ранку,
Що грає арфою в блакитній вишині,
Не знаючи спочинку, безустанку
Тамує біль в розірваній душі.

В душі людській і праведній, і чистій,
Що, замулившись в течії буття,
Немов в пустелі спраглій і безлистій
Всихає з болями, йдучи у забуття.

Посланий Господом, прислухавшись до рани
Він будить віру, кличе в майбуття
І, зупиняючи зловісні урагани,
Несе спасіння у нове життя,

Вливаючи у нього повну силу
Живильних струменів цілющої води,
Оновлює омріяну, безкрилу,
Забуту пісню чистої струни.

І знов мелодії органами зринають,
Їх воскресив зцілитель наших ран,
Запалюючи зорі, що згасають,
Він світить всім, лищ не згоряв би сам.

Галина Курбатова.
м. Бучач.

Джерело:
г. «Нова доба», №??() від ??.??.1992 року.

[Інф.: 04.10.2009. Оновл.: 02.07.2014]

Гурській Оксані: Шистопальчук Ольга. Конвалією зву тебе

Конвалією зву тебе

Оксані Франківні Гурській, жительці села Заривинці

Підсніжник милий із землі
Сміливо виглядає.
Невже насправді буть весні? —
Весна вже наступає.
Ось пролісків ясна блакить,
А там, біля потоку,
Прекрасна незабудка вмить
Розквітне синьооко.
Всміхнеться ніжно сон-трава,
Вмиваючись росою:
Зросте фіалка лісова
Над Стрипою-рікою.
Чудові квіти лісові,
Веселку весняную
І ніжні трелі солов’їв
Тобі я подарую.
І ще в дарунок принесу
Срібноперлисті роси.
І черешневий цвіт гаю
Вплету тобі у коси.
Конвалією зву тебе,
Оксанко, квітко мила.
Нехай в душі твоїй цвіте
Щодень весна стокрила.

Ольга Шистопальчук.
с. Рукомиш.

Джерело:
г. «Перемога», №33() від 16 березня 1985 року.

[Інф.: 01.08.2012. Оновл.: 02.07.2014]

Наливайку О. Д.: Антонюк О. Хай щастить вам, мій друже

Хай щастить вам, мій друже

Моєму другові по Кременецькому учительському інституту,
учасникові Великої Вітчизняної війни Олегові Дмитровичу Наливайку
присвячую

Ми вчилися з ним в інституті
У важкі повоєнні часи,
Сиділи на лекціях вкупі...
Дружили, як рідні брати!
Олег Дмитрович Наливайко
Феноменальні знання мав
І виручав студентів
Коли хтось із нас чогось не знав.
Воював він у Війську Польскім
До перемоги над ворогом,
Тому й ходив в шинелі сірій
Що дісталась йому дорого.
Почаїв здружив нас ще більше,
Де нам довелось працювати.
Долати розруху воєнну
І в школах дітей навчати.
Довгий час я проживаю в Шумську,
А друг — в Золотому Потоці.
Хай же щастить Вам, мій друже,
В цьому ювілейному році.

О. Антонюк.
вчитель-пенсіонер,
м. Шумськ

Джерело:
г. «Нова доба», № 24() від 16 червня 1995 року.

[Інф.: 04.10.2009. Оновл.: 02.07.2014]

Іваноньківу Богдану: Городиський Леон. Маестро

Маестро

Богдану Іваноньківу

Не чути ще звуків оркестру,
В задумі бандури мовчать,
Виходить на сцену маестро,
А років йому — двадцять п’ять.
Вклонивсь, усміхнувсь, підняв руки,
Очима обвів увесь зал —
І стрімко полинули звуки,
Прекрасний, могутній хорал.
А в звуках цих Ріпинці милі,
І Стрипи весняний прибій,
І снятинські ночі щасливі,
Й Тернополя день чарівний.
А в звуках цих Львова світанки,
Франківська веселий привіт,
Побачень, прощань полустанки,
Миттєвості сонячних літ.
В них спомини гірко-пекучі,
Людської байдужості лід,
І струсівські верби плакучі,
Й Трембовлі каштановий цвіт.
У звуках цих вся Україна —
Карпати, Дністер і Дніпро,
Всі друзі, знайомі, родина,
Батьківської хати тепло.
Ці звуки все вище злітають.
Їх чути у Польщі, Литві.
Другарі болгари співають
Вкраїнські стрілецькі пісні.
Роки промайнули, мов птиці,
На скронях ледь-ледь сивина.
Та світяться очі-зірниці,
В них завжди сміється весна.
Лунають знов звуки оркестру.
У залі всі люди стоять.
Виходить на сцену маестро,
Сьогодні йому — п’ятдесят.
Такі ж чарівні в нього руки,
Постава все та ж молода.
Та більше гармонії в звуках,
Ніжніша в бандури струна.
Усе пережите воскресло,
Від оплесків стіни тремтять.
Стоїть серед залу маестро,
Якому завжди двадцять п’ять!

Леон Городиський.
м. Теребовля.

Джерело:
г. «Вільне життя», №13(14437) від 10 лютого 2004 року.

[Інф.: 01.08.2012. Оновл.: 02.07.2014]