Статті

Вірші і легенди про Бону, Дівочі скелі, Ірву

МАСИКЕВИЧ Омелян. ІРВА (поема)

ІРВА

Поема

ЧАСТИНА ПЕРША

(На Крем’яній горі)

1. ДО КРЕМЕНЕЦЬКИХ ГІР

Не поклик і натхнення музи,
А ваш я голос гомінкий
Почути хочу, гори-друзі!
Окрильте ви мої думки.
Та дайте силу оспівати
І гордість вашу і красу.
Не тиху пісню, а кантату
В своєму серці я несу.
Ви свідки давніх літ кривавих,
Ворожих нападів, облог,
Ви свідки злигоднів і слави,
І лихоліть і перемог.
Ви не забули, як порою.
Коли вогонь пожеж не гас,
Без імені, прості герої
У битвах гинули за вас.
Ви бачили, як в ореолі
Сіяв безсмертний наш народ,
Як він боровсь за честь, за волю,
За мир, за святощі свобод!
Забулись ті віки прокляті,
Віки наруг, кровопролить.
А як оті часи згадати,
У грудях серце заболить,
Але згадаємо, щоб діти
І внуки наші знали тих,
Чиї діла живуть на світі,
Хоч голос їх давно затих.

2. КНЯЗЬ

Немов взялись за руки гори:
Ось-ось почнеться хоровід!
Та ні! Стоять. В німій покорі
Плечем підперли небозвід.
Від сходу, наче охорона,
Високочола Князь-гора1,
А на вершині, мов корона,
Князівський замок. А пора
Стоїть прекрасна. Все довкола
Вкриває зелень. Орачі
За ралом гейкають на долах...
Весну стрічають бужичі2.
Понад лісами свіжий ранок
Пливе далеко вздовж і вшир.
Із замка вийшов князь на ґанок,
Володар грізний Яромир3.
Вдихнув повітря повні груди
І гордо глянув навкруги;
Корітесь князю, чорні люди,
Обходьте князя, вороги!
Чи хто не відає, не знає,
Що Яромирові полки
Десь аж за тихим, за Дунаєм
Добились слави на віки?!4.
Чи хто наважиться, посміє
Іти йому наперекір
Або на князя Мокосія
Підняти злобний поговір?..
Мов хміль споїла князя влада:
Гуляй, буяй! Хоч, правда, жаль,
Що рано так княгиня Млада
Лягла в могилу. Та печаль
Утихла згодом. Все минає,
Життя не знає перешкод.
У сірих буднях князь шукає
Легких розваг і насолод.

3. ІРВА5

Погасла зірочка остання...
По стежці росяній, лісній.
Спішить князівна Ірва зрання
Назустріч сонцю і весні.
Вже небо полум’ям взялося
Понад просторами полів;
Вже в золото її волосся
Грайливий промінь сонця вплівсь.
Рожеві щоки мов налиті
Весняним соком. Далебі,
Немов з небесної блакиті
Князівни очі голубі.
Хто буде щоки ті ласкати,
Що досі промінь лиш ласкав?
А хто ті губи цілувати,
Що їх лиш вітер цілував?
Либонь оту прекрасну вроду
В полон захопить тільки той,
Що то недавно із походу
Вернувся в славі, як герой,
І все ж, не зараз і не скоро
Діждеться відповіді гість.
На погляди палкі Ізбору
Не скоро Ірва відповість.
У Ірви лиш одне бажання
Надією в душі зросло:
Щоб їй те почуття кохання
Хоч трохи щастя принесло.
Не довелось його зазнати,
Отого щастя. Вже давно,
В дитинстві вмерла рідна мати...
Яке те щастя? Де воно?
Чи, може, щастя Ірви в тому,
Щоб помогти усім в біді,
Щоб не відмовити нікому,
І не лишити без надій?..
Щоби гоїть глибокі рани,
Що чорні6 люди зазнають
Від батька-князя, від тирана;
Щоб княжу стримувати лють!..
Князівна зранку вже на доли
Спішить, щоб руку простягнуть
Знедоленим, голодним, голим,
Що мучаться, а не живуть,
Що ждуть від князя щохвилини
Нової, більшої біди,
Що носять на кістлявих спинах
Князівських батогів сліди.
Але, чи може хтось те горе
В усьому світі припинить?
Чи може хтось те слізне море
Гарячим серцем ізсушить?

4. ІДАРА І ЗАСЛАВ

«Ой, справа стелиться пшениця,
А зліва — буйнії жита.
Ішла дівиця-білолиця,
Ішла у полі сирота.
У неї тільки брови чорні,
І коси в стрічках голубих;
За віщо парубок моторний
Оту сирітку полюбив?».
Отак приспівує Ідара,
По стежці в полі ідучи.
Їй, мабуть, весело недаром,
Недаром серце так стучить.
Уже побачила Заслава:
— Куди сховатись? — на устах
Пробігла усмішка лукава...
Ідара зникла у житах.
Дарма, сховалась ти, послухай!
Чи в житі, чи в кущах, чи де,
Куди б не ділась ти, пустухо,
Заслав усюди віднайде.
Зустрілись... Відвернись, тополе,
І ви, берізки, не глядіть!
Дивітесь он туди, на поле...
Та не шепчітесь, не шуміть!
— «Ну, годі, годі!» — «Ні, ще трошки!»
І не розлучаться ніяк...
Склонили голови волошки,
А в житі червоніє мак...
Ні, вже не довго так стрічатись,
Ще, може, тиждень, а тоді
Нехай благословляє мати,
Щоб жити їм в одній кліті7.
Заслав про все своїй матуні
Вже розповів. Та звідки знать,
Чи схоче князь таку красуню
Своєму конюху віддать?..

5. НЕПОКІРНИЙ ХОЛОП

— «Що...що? Ідару? Для холопа?» —
Накинувсь князь на тиуна8.
— «Ти, може, щось не розторопав?
Йому Ідару? Та ж вона...
В князівстві краща всіх красуня!
А щоб його угомонить.
Сьогодні ж завести до клуні
І батогами угостить!».
Пішов тиун. Взяли Заслава,
На клуню повели таки,
Заставили лягти на лаву,
І засвистіли канчуки...
— «Ідаро, люба!... Ні, не буду!
Будь тихо, серце! Тихо, цить!
Ганьба і посміх, все на людях...
Ні, годі! Годі далі жить!».
Ні крику, стогону, ні звуку —
Здушив у серці лютий гнів...
Впилися судорожно руки
В катівську лаву. Ошалів
Бурдай-катюга, та даремно:
— «Корись, холопе! Відозвись!»
Уже в очах в Заслава темно:
— «Ідаро... князя... бережись!».
Бурдай втомився вже до краю,
А в’язень лаву обагрив,
Але не гине, не вмирає...
Нараз Заслав заговорив:
— «Чого спинився, підлий кате?
Катуй, як князь тебе навчив,
Але тобі не дочекати,
Щоб я скоривсь...». Не докінчив...
Зірвався, мов осатанілий,
І знов накинувся Бурдай.
І знов удари засвистіли...
«Наддай, Бурдаю! Ще наддай!».
Без пам’яті Бурдай лютує,
Рука розмахує сама...
Але Заслав уже не чує...
Заслава вже давно нема...

6. ГОРЕ

Немов тяжка, зловіща хмара,
Нависло горе у кліті.
Сидить, мов нежива, Ідара,
А зір блукає у куті...
Не держать ноги. Мовчки сіла...
А очі мов би хтось застлав.
Лежить на лаві мертве тіло...
Невже це він? Невже Заслав?..
Поплакала б, та сліз немає,
Вже висохли, а хто це тут
Так плаче, схлипує, ридає,
Забившись рядом в темний кут?
Та це ж Морина... бідна мати...
Все плаче і не спить, не їсть...
Не може ще опам’ятатись...
Жахливою була та вість!
— «Та краще б вмер на полі бою,
Чи від стріли, чи від меча...
І я гордилася б тобою...
Та як не плакать, як мовчать!
Ах, сину, сину мій!... О, доле
Ти біль в душі моїй зціли.
А князь щоб згинув в чистім полі,
Щоб впав від першої стріли!
Щоб не діждав женити сина,
Чи доню заміж видавать...»
Угомонись, стара Морино,
Вже годі плакать і ридать.
Ти то подумай: хто з дулібів
Тебе глядітиме, стару!
Хто дасть тобі шматочок хліба?
— «Не витримаю я... Умру!».
І рукавом обтерла сльози,
І ще раз схлипнула стара...
Це хто з’явився на порозі?
Князівна Ірва, мов мара...
Повільним рухом, урочисто,
З своєі шиї достає
Блискуче, дороге намисто
Й старій Морині віддає.
Ти що, забула, Ірво, може,
(Хоч, правда, то давно було).
Як мати, вже на смертнім ложі,
Щоб від нещастя берегло,
Намисто це подарувала?
Невже забула ти, невже?
Ти найдорожчий скарб віддала
А що тебе убереже
Від горя, від біди, від лиха?
Ні, не забула ні на мить...
В хатині сумно, темно, тихо...
В куті Заслав спокійно спить...
Заслав заснув навіки в мирі.
Він чашу випив всю до дна...
А ти утішся, Яромире,
Ідара вже тепер одна!..

7. РАДІЙТЕ, ГОРИ!

— «Хто більше щастя знає в світі,
Ніж я, колишня сирота?
Хто може більш, ніж я, радіти?
Як я змінилась... Я не та...
Не та, що в тузі вечорами
Роняла сьози в самоті,
Що залишилася без мами...
І гори сині, мов не ті.
Колись вони мов ніч тяжіли,
Кругом кидали чорну тінь.
Тепер ті гори посвітліли,
Над ними простір, широчінь,
Над ними небо лазурове,
Над ними сонце золоте.
Прекрасні гори, ну, чого ви,
Неначе гнівні, мовчите?
Радійте-но зі мною, гори,
Дулібські гори і ліси!
Радійте: я люблю Ізбора!
О, доле! Що ти нам даси?
Чи щастя, чи душевну муку,
Чи чашу радощів ущерть,
Чи, може, тяжкую розлуку,
Чи, може, невмолиму смерть?
Якщо готуєш ти нам горе,
Скорботні і печальні дні,
То хоч звільни від них Ізбора,
А лихо все віддай мені,
Щоб він не знав ніколи суму,
Щоб він не знав ніколи зла,
Щоб не торкнулась чорна дума
Його погідного чола.
У нас любов така глибока,
І я вже в світі не одна...
Ти, милий, теж не одинокий,
Твоя навіки вже княжна.
А я раніш тебе не знала,
А то би від усяких бід
І від нещасть оберігала,
Благословила б у похід.
В страшний, далекий край іллірів,
На Візантію, в люту брань.
Ти там боровся, повний віри,
Ти йшов у битву без вагань.
Ти сміло вів дулібські лави
До небувалих перемог;
З вінком немеркнучої слави
Вернувся ти у наш чертог.
Стрічав тебе народ і вої,
І мужність славили твою.
А я, княжна, тобі, герою,
І руку, й серце віддаю».

8. ІДАРА

За Іквою9 десь сонце сіло,
І гасне голуба емаль.
Князівна, мов окам’яніла,
З вікна глядить в простору даль.
Дарма одвіту ти шукаєш
У тій безкраїй далині.
Хто чашу долі випиває,
Одвіт знаходить аж на дні.
А що це чути там, на брамі?
Там брязкіт, шум, жіночим крик.
Там хтось ридає у безтямі,
До серця плач отой проник.
Не слухай, Ірво, не дивися,
Ти обминай чужий відчай.
Щаслива ти? То відвернися.
І сліз чужих не помічай!
За що боги такую кару
Нікчемним смертним нам дають?!
Твою улюблену Ідару
Князю в наложниці ведуть.
Метнулась вихром: — «Стійте! Хто же
Наслав на тебе цих звірюк?»
І в остовпілої сторожі
Ідару вирвала із рук.
Нещасну без чуття, зомлілу,
Кладе на ложе, а сама,
Мов мати, скраєчку присіла
Й водою бризгає. Нема,
Немає ні краплини крові
На щічках жовтого лиця;
А губи, губи малинові
Вже сині, наче у мерця.
На що ти лакомивсь, сатире?
Ти ж сам оту красу згубив.
Ти вбив Заслава, Яромире,
А з ним красу Ідари вбив.
Чарівність і дівочу славу,
І серце, що не знало зла,
Все те Ідара для Заслава
Мов скарб великий берегла.
Його не стало. Очі лади10
Померкли. Щоки відцвіли...
І срібний сміх, і всі принади
В могилу разом з ним лягли.
Відкрила очі: — «Ірва! пити!»
Й зітхання вирвалося: — «Ні!
Мені... мені не треба жити...
Навіщо те життя мені?!...».
Куди ти, Ірво? Схаменися!
Сварити батька! Він же сам
Від тебе на замок закрився,
Щоб хто не бачив княжим срам!
Надворі ніч. Чорніють гори.
І все розтало в темній млі.
Накрила пітьма люте горе
І всю неправду на землі.

ЧАСТИНА ДРУГА

1. В МІСЯЧНУ НІЧ

В вечірній тиші місяць сяє
Сріблистим блиском до зорі
Промінням вкрив ліси безкраї11
І стіни замку на горі.
Сріблом обризгало проміння
Верхіття дубів і ялиць;
Лапаті їх короткі тіні
Попадали безшумно ниць.
Ані не ворухнуться віти...
Десь, мабуть, у кущах зав’яз,
Чи то здрімнув весняний вітер,
Або заслухавсь солов’я.
— «Чого ж ти, соловейку, мрієш,
Ну, годі, годі про весну!
Ти бачиш — скоро зазоріє,
А я ніяк ще не засну!».
А соловейко все співає,
І не затихне ні на мить.
А що йому? Хіба він знає
Чого князівна все не спить?
Князівна Ірва вже три ночі
Сльозу втирає крадькома.
Якийсь неспокій серце точить,
Бо й досі милого нема.
Пішов Ізбор її хоробрий
З веління князя у похід.
Пішов орду спиняти обрів.
На смерть стояти дав обіт.
Коли поверне він з походу,
Розвіє тугу й серця біль?
Одна в саду князівна ходить,
А спомин вабить звідусіль.
Ось тут тоді, в той тихий вечір
(З смеріччя місяць вигляда),
Він вперше взяв її за плечі,
І вперше стан її обняв.
А серед тиші нісся лунко
Чудовий, солов’їний спів
Про ніжність перших поцілунків
І про красу любовних слів.

2. ПОЩЕРБЛЕНІ МЕЧІ

Сіріє ранок. Місяць гасне.
Дрімає вітер. Ліс мовчить.
Нараз потойбіч хтось дочасно
У браму стукає й кричить.
Схопилась Ірва. Щось недобре
Віщує серце. Біля брам
Піднялись крики: — «Обри! обри!»12
І плач, і лемент, зойк і гам.
Ти не шукай нікого зором,
І не очікуй, як колись.
Уже нема твого Ізбора,
Він вже не вернеться — кріпись!
Але не нарікай на долю.
На долю-мачуху свою.
Героєм згинув він на полі
І безліч ран прийняв в бою.
Іскрився меч тяжкий в десниці13,
У лівій — щит закрив плече.
Не міг і ворог надивиться,
Як він рубає і січе.
До вечора не устояли
В нерівній битві бужичі...
Над степом вже кружляє галич...
Пощерблені лежать мечі...
Князівно, не здавайся горю,
Ще тому горю не кінець.
Земля вже стугонить, вже скоро
Орда оточить Кременець.

3. ОРДА ІДЕ

Від стелу, ніби чорна хмара,
Вже докотилась до лісів
Розгнуздана орда аварів,
Що йде з мечем на бужичів.
В кущі вся звірина сховалась,
Затих, завмер од жаху ліс.
Новий у лісі крик і галас,
І скрип немащених коліс.
Іде обоз, а в тім обозі
Жіночий плач страшний, лункий...
Он віз аварський... а до воза
Дулібські впряжені жінки14.
Іде, вже божевільна, мати, —
Дитина мертва на руках...
А онде, в возі, немовлята
Без матері. А по боках
Ідуть дівчата, майже голі,
І ноги в крові. Довга путь.
Яка вас там зустріне доля,
Куди авари вас ведуть?
Вас в Херсонесі або в Тірі15
Візьмуть зажерливі купці,
А там, в гаремах, вас, мов звірі,
Охоронятимуть скопці.
Ніхто на гуслях16 не заграє,
Ніхто не візьме вас в танець,
Сумний отам, в чужому краю,
В неволі буде ваш кінець.
А ви, що йдете мовчки, в’яло,
Кремезні всі бородачі!
Чому не кинули ви рало17
Та не взялися за мечі?!
Тепер лрийдеться вам роками
Перед чужинцем гнуть хребти,
Веслом важким під канчуками
На суднах ворога гребти.

4. БУЖАНИ — ДО ЗБРОЇ!

А в замку, на горі, тим часом
І далі чутно шум і гам.
Юрба народу тут зійшлася,
Щоб поклонитися богам.
Ось жрець підходить діловито —
Дрижить піднесена рука:
— «Прийми у жертву, Святовите18,
Оцього жирного бика!».
Та бог із дерева байдужий,
На жертовник і не глядів.
Не знав, що бик здоровий, дужий,
Для нього в вогнищі згорів.
Аж ось з юрби вперед виходить
Старий, білобородий дід:
— «Звертаюсь до всього народу —
Нам часу гаяти не слід!
Тут скоро лютий бій почнеться,
Вже, мабуть, близько вража рать19
А як вмирати доведеться,
То лиш з мечем в руці вмирать!
На сполох бийте! Всі до зброї
На стіни! На вали! До брам!
Ми нашу міць напружим втроє,
Щоб дати відсіч ворогам!»
Ти правду говорив, дулібе,
З ордою близько вже каган20.
Вже чути рев сташенний, ніби
Із лісу мчиться ураган.

5. КРАЩЕ СМЕРТЬ, АНІЖ ГАНЬБА!

Уже передають із вежі.
І звістка йде з кінця в кінець:
Аварські появились стежі
І скаче від орди гінець.
Гінець віддав поклін рукою
Й почав з таких зухвалих слів:
— «Ти кріпость нам віддай без бою —
Каган великий так велів!
І ти залишишся князем,
Як згодишся в жінки віддати
Дочку свою в його гарем21,
А тут ось хустку для князівни
Каган великий передав...»
Та князь підвівся й грізно, гнівно,
Каганському послу сказав:
— «Іди і передай кагану,
Що кріпості я не віддам.
Та ще скажи, що ми, бужани,
Не кланяємося ворогам!
Ще поки меч рука тримає.
Бужани спини не зігнуть!
Нас не злякає ваша зграя,
Нас не злякає ваша лють!
А сватання — князівни воля.
Такий у нас старий завіт:
Жінки свою рішають долю.
Сама князівна дасть одвіт».
І князь замовк. Посеред залу,
Не глянувши у бік посла,
Князівна хустку розірвала,
Що їй в дарунок хан послав:
— «Коли зростеться ця хустина,
Тоді віддам я за орду
Мою вітчизну. Краще згину,
Ніж у гарем його піду!
Не пара нам князі-ординці,
Ще наш народ не зубожів,
І не потрібні нам чужинці —
Любіші нам свої мужі!».
Пішов посол. І вслід хустина
Упала м’яко на поріг.
На башті замку за хвилину
Тривожно відізвався ріг.

6. ОРДА ШТУРМУЄ ЗАМОК

Старі смереки шелестіли,
Спотілий вітер лісом гнавсь,
І галки крилами свистіли,
І ліс здригався і стогнав.
Авари мчаться вихром, шквалом,
Тримаючись конячих грив.
О земле! Як тебе стоптали!
Як дикий кінь тебе ізрив!
Один загін тихцем закрався,
Обходить з півночі крилом,
А другий прямо розігнався,
На січу скаче, напролом.
Вже хмарою летіли стріли,
Здригавсь високий частокіл.
А в небі аж засутеніло
Від безлічі аварських стріл.
Авари он шукають броду,
Їх коні товпляться й хропуть.
Нарешті перейшли вже воду!22
Відкрита вже на замок путь!
Ординці дряпаються вгору.
Ножі виблискують в зубах.
Вже замок близько! Скоро, скоро
На стіни вилізуть. Та ба!
Вгорі застукотіли пращі,
Каміння сиплетьсй, мов град.
— «Ще поки ми живі, нізащо
Вам не пройти сюди! — Назад!».
І цільно б’є в аварські купи
Дулібський дощ із стріл і брил.
Покрили вже аварські трупи
Гори скривавленої схил.

7. В ТУ ПОРУ В ЗАМКУ

В ту пору в замку всі бужани
Стіною стали коло стін.
Вже скоро ніч над замком стане,
Вже сумерки кидають тінь.
Шипіння стріл, і крик, і стукіт,
І гнів, і лють, і битви шал...
Бужани б’ють із пращ, із луків,
Метають ратища за вал.
І діти носять камінь, стріли.
Дівчата ранених глядять...
Серед бужан нема несмілих.
Жінки — і ті пішли на рать23.
Одна мета, одне бажання
Не покидає ні на мить:
Зусиллям всіх, хоч і останнім,
Авар за стінами спинить.
Та годі стримати навалу
Тисячоглавої орди:
Де п’ять авар у битві впало,
Там десять стало вже в ряди.
Враз з півночі із диким ревом,
Мов з греблі вирвалась вода,
Ламаючи кущі, дерева.
Із засідки жене орда.
Була страшна, кривава січа.
І від списа, і від булав
Сам Яромир вже падав двічі,
І двічі ранений вставав.
Навколо князя стали муром
І вої дужі й отроки.
Можак накинувсь ярим туром,
Хоч і без лівої руки.
Стріли у грудях мов не чує,
Мечем врага січе Богдар,
А Бож дубиною частує
Розлючених, грізних авар.
О, Яромире Мокосію,
Дулібськмй князю, бережись!
Смертельні стріли ворог сіє,
І цілиться на тебе спис! Не оставляй одних на світі
Прекрасну Ірву і Станка:24 Не дай ти їм осиротіти, —
Рятуй дітей — доньку й синка!
Та Яромир уже не чує
Бряжчання й скреготу мечів...
За землю згинув, за святую,
За добру славу бужичів.

8. ОСТАННІЙ БІЙ

Даремно Ірва у відчаї
В юрбі розшукує рябій...
Немає батька. Все палає.
Іде запеклий, лютий бій.
Горить, мов факел, замок древній,
Дерева в полум’ї, в вогні;
В останній бій бужани ревні
Несуть невгасний, лютий гнів.
Каган Аварі дав наказа:
Бужам розбити і змести,
Князівну ж, за тяжку образу,
Живою в табір привести.
В намет кагана на потіху,
А потім вже князівну взять
І для покори і для сміху
До воза ззаду прив’язать.
Але, чи знаєш ти, кагане,
Які дівчата у бужан?
Невже чекати Ірва стане,
Коли візьме її каган?
Чи бачиш, як князівна сміло,
Крізь крик і шум, крізь гам і стук,
Знайшла отецьке мертве тіло
Чи бачиш, як вістря блиснуло,
Вістря князівського меча,
І як дуліби стрепенулись,
Як їх у бій веде дівча?...
Посипались важкі удари
Мечів дулібських і булав,
І похитнулися авари,
Не стала їх передніх лав.
До бою Ірва закликає,
І меч тяжкий несе в руці;
В очах безмежний гнів палає,
Жадоба помсти на лиці.
Мов тінь за Ірвою Ідара —
В руці невмілій гострий спис.
Закрий хоч серце від аварів!
Чи бачиш — щит в руці повис!
Дарма!.. Іде, мов очманіла...
Стрибок — і нанесла удар!
Звалилося вороже тіло...
І з серця наче впав тягар.
Не встигла спис підняти вдруге —
Її підняли на списах...
Не стало в Ірви вже подруги,
Скотилась зірка в небесах...
...Дуліби йдуть вперед, уперті,
Мечами б’ють навперебій,
Але не помічають смерті...
Дуліби йдуть в останній бій...

9. ПРОЩАЙ, ІРВО!

Іде останній рукопашний,
І никнуть вже бужан ряди...
Чи купка воів тих безстрашних
Врятує Ірву від біди?
Оглянься, Ірво, вже позаду
Нема своїх. З боків тихцем
Підходить ворог. Ірво, ладо!
Гляди, не попадись живцем!
Як тяжко знять на себе руки,
І відійти у небуття...
Яка тяжка з життям розлука, —
Нема ні батька, ні Ізбора.
Ідара згинула. Одні
Зосталися чудові гори,
Та й ті палають у вогні.
Твій жереб кинутий сьогодні,
Зіяє невмолима путь.
Пожадливо манить безодня,
І річки бурні хвилі ждуть.
Князівна кинулась у прірву...
Аж ворог в подиві застиг. —
Ніхто тобі, прекрасна Ірво,
Допомогти уже не встиг.

ЕПІЛОГ

Цвіте кругом багата осінь,
Стоять такі чудові дні...
Берези золотоволосі,
Дуби і клени мідяні...
А гори наче у намисті,
Немов дівчата стали в ряд:
Спідниці в них багрянолисті,
І коси золотом горять.
Такий кругом і мир, і спокій...
Десь в далечі вищить тартак,
Гуркоче трактор одинокий...
І аж не віриться ніяк,
Що стільки крові тут лилося,
Що ту кипів народний гнів,
І клала смерть свої покоси,
І кремінь часто багрянів...
Грізні часи, страшне минуле
У забуття життя несе.
Вже ніби ті часи забулись,
Але забулося не все,
Ніхто до віку не забуде,
Що тут, на Замковій горі,
Жили колись, любили люди,
Що тут трудились трударі,
Що тут за волю проливали
Гарячу кров у боротьбі,
І шлях до волі прокладали
Своїм нащадкам, не собі.
Що тут колись, де лід горою
Струмок малесенький тече,
Водила в бій відважних воїв
Дулібська дівчина з мечем...
Згадаймо ще раз все, щоб діти
І внуки наші знали тих,
Чиї діла живуть на світі,
Хоч голос їх давно затих...

Крем’янець-Москва.

-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-
1 Крем’яна, або Замкова-гора, найвища на Волині.
2 Бужичі (бужани), або дуліби — старовинна назва волинян.
3 Яромир Мокосій, за переказом, князь, володар Кременця в VІ ст.
4 В VІ ст. дулібські війська з успіхом ходили в походи на Візантію (Фракію, Іллірію).
5 Ірва — донька князя Яромира, дівчина рідкісної краси і благородства, як передає народний переказ.
6 Чернь — простий народ.
7 Тиун — службовець при княжому дворі.
9 Іква — річка на окраїні Кременця.
10 Лада — дівчина, кохана, богиня.
12 Обри, або авари — кочове тюркське плем’я з азійських степів. В кінці 50-х років VІ ст. спустошили землі антів (середніх слов’ян). Про них розповідає літописець, що «воєваху на словенах и примучища дулебы, сущая словены».
13 Десниця — права рука.
14 Про такі знущання над дулібськими жінками розповідає літописець у «Повести временныхъ летъ».
15 Херсонес — грецьке місто-колонія (біля сучасного Севастополя); Тіра — таке ж місто в гирлі Дністра (сьогодні Бідгород).
16 Гуслі — музичний інструмент.
17 Рало — плуг (у той час дерев’яний).
18 Святовит — головний бог (сонця) у слов’ян у ті часи (VІ ст.).
19 Рать — військо.
20 Каган — великий князь у авар та інших тюрських племен. Орду, яка йшла на Кременець, очолював каган Аварі.
21 Каган Аварі, захоплений красою Ірви, присилав послів-сватів, добиваючись її руки нарівні із здачею замка.
22 В той час протікала річка, яку після описаних подій народ прозвав «Ірвою». Зараз осталося лиш сухе русло, яке після дощу перетворюється в потік.
23 На рать — на війну, в битву.
24 Станко — малолітній син Яромира.

Омелян МАСИКЕВИЧ.

Джерело:
ж. «Тернопіль», №3 за 1993 рік.

Дивіться також:
Вірші та пісні про річки Тернопілля

[Інф.: 01.03.2010. Оновл.: 21.09.2012]

ДУЧИНСЬКИЙ Василь. ДІВОЧІ СКЕЛІ

ДІВОЧІ СКЕЛІ

В небі рясніють, жевріють зорі,
Місяць блукає в яснім дозорі.
Тайни страшної відгомін летів
Тінню далекою з древніх віків.
Тихо у сивих скелях дрімотних
Сном спочивають душі дівочі.
Там. недалеко від старого замку,
Де яничари тримали стоянку.
Мали ясир іще на додаток,
Везли в гареми красивих дівчаток,
А серед ночі коли усі спали,
Ці полонянки ураз повтікали.
Стали на скелі, умились слізьми,
Підперезались дівчата кісьми
Та кинулись в прірву далеку юрбою —
Це краще, аніж на чужину з ордою.
Тихо довкілля листям шепоче,
В думі-задумі скелі Дівочі.
Квіти рясніють, водичка струмоче...
Чи не відгомін то слізно-пророчий?
Тих, що не дали своєї краси
В жертву й наругу для орд Куремси?
Коси дівочі, сльози струмочком —
Стали легендою скелі Дівочі.

Василь ДУЧИНСЬКИЙ.
м. Кременець.

Джерело:
???

[Інф.: 2007-2008. Оновл.: 21.09.2012]

ЛІСОВИЙ Василь. ДІВОЧІ СКЕЛІ

ДІВОЧІ СКЕЛІ

Триста красунь молодих волинянок
Обняв змієвидний татарський аркан.
Триста красунь молодих полонянок
Ординці зв’язали за руки і стан.

Вдома лишились обвуглені хати,
Кафа й гареми в майбутнім їх ждуть,
Чужинці — татари прокляті
Неволю для краю несуть.

Кременець ген бовваніє в долині.
Нічліг заложила на скелях орда.
Спить татарва, лише юнки з Волині
Не сплять, розуміють, що жде їх біда.

Треба тікати! Мотузки зубами, —
І вільно зітхнули дівочі тіла.
Та раптом татари схопились з мечами,
Це знову неволя до юнок прийшла!

Ні, ми не стерпимо більше неволі,
Не будуть мотузки нам різати стан.
Ми народились й зростали на волі!
Нехай краще смерть, ніж татарський аркан!

Юнки такі молоді, чорноброві...
Шугнули в провалля дівочі тіла.
Пісня, вщерть повна болю й любові,
На скелях дівочих, мов квітка, зійшла.

Скелі дівочі відвідують люди,
Пісні життєдайні приносять сюди.
Юнок відважних ніхто не забуде.
Вони, наче маки, квітнуть завжди.

Василь ЛІСОВИЙ.

Джерело:
ж. «Тернопіль», №4 за 1994 рік.

[Інф.: 08.12.2009. Оновл.: 21.09.2012]

БОГДАНЕЦЬ о. Роміл. БОНА

БОНА

Горда, пишна та висока
Кременецька краса стоїть.
Мур, як царськая корона,
В сонця сяйві височить.
В мокру осінь у тумані
Чи у ясний день весни
В хмари голову ховає —
Давні згадує часи.
Як колись татарські стріли
Били у камінний мур,
Як невільницькії сили
Тяжко кляли гіркий труд.
Як самая королева
Мешкала у замку тім,
Як упала і померла...
Смерть на мості шкірянім.
Вітер носить різні вісті
По ялинках на горі.
Дивні свищуть гілки пісні:
То про відьму на мітлі,
То про скарби в її нетрях,
То про золоті ключі,
Що краса-дівиця з ними
Бродить сонна по горі.
В темну нічку раз у році
Дзвонять сім її ключів.
І ніхто не знає досі,
Хто легенди ті зложив.

о. Роміл БОГДАНЕЦЬ.
м. Бережани.

Джерело:
г. «Вільне життя», №58(14088) від 12 червня 2001 року.

[Інф.: 08.12.2009. Оновл.: 21.09.2012]